Що буває, коли держава починає керувати Церквою
Архієпископ Феофан (Прокопович) та історичний досвід підпорядкування Церкви державній владі.
18 червня 1681 року народився Феофан (Прокопович) – архієпископ Новгородський, перший віце-президент Святійшого урядового Синоду, церковний реформатор, автор знаменитого «Духовного регламенту» 1721 року – закону, виданого Петром I і який визначав правове становище Церкви в Російській імперії, а також ліквідував патріаршество і обґрунтовував ці дії.
Особистість Феофана досить одіозна. У церковній сфері він мав приблизно таке ж значення, яке імператор Петро Великий в сфері державній. Крім того, навряд чи знайдуться найважливіші питання російської історії першої половини XVIII століття, з якими не було б пов'язане ім'я Феофана (Прокоповича).
У своїх реформах Петро I шукав людину, на яку він міг би спертися. Первинну ставку зробили на архімандрита Феодосія (Яновського) – відрізнявся зарозумілістю. Феодосій також володів практично зразковою красномовністю, з допомогою якої маскував недоліки освіти. Після його призначення на Новгородську кафедру стало ясно, що сподіватися на цього чоловіка, що веде образ життя більше пана, ніж єпископа, не можна, і Петро сфокусував інтерес на Феофані – випускнику Києво-Могилянської академії і Римської колегії святого Афанасія.
Навчання в Римі сформувало у Прокоповича стійке неприйняття єзуїтства, схоластичного богослов'я і взагалі католицького духу, проте, як з'ясувалося згодом, в результаті його викладання догматики в Києві, він явно симпатизував протестантству.
Навряд чи знайдуться найважливіші питання російської історії першої половини XVIII століття, з якими не було б пов'язане ім'я Феофана (Прокоповича).
Коли Феофан зблизився з імператором і постало питання про його рукоположення на єпископа, тоді ще архімандрити Гедеон (Вишневський) і Феофілакт (Лопатинський) направили Петру листа зі звинуваченнями в протестантизмі, заснованими на його київських лекціях. До цього і ще одного схожого звернення доклали доповідь московських професорів про те, що Фофана ніяк не можна зводити в архієрейське достоїнство. Місцеблюстителю патріаршого престолу митрополиту Стефану (Яворському) належало передати цей пакет документів государю. Коли Прокоповича викликали на допит, він так спритно зумів виправдатися, що митрополитові довелося навіть просити у нього вибачення.
У 1718 році Феофан став єпископом Псковським, але за умови, що його резиденція буде перебувати в Петербурзі. З цього моменту новоспечений архієрей став незамінним порадником і помічником Петра Великого в усіх його не тільки релігійних, але й державних питаннях. Тому і не дивно, що саме Феофан був головним знаряддям виконання задуманої государем церковної реформи. Природно, що знаходилися і противники перетворень, але талановитий, освічений і красномовний єпископ досить легко з ними розправлявся, прямо з церковного амвона зводячи звинувачення у ворожнечі до імператора.
Протестантські погляди Прокоповича буквально відразу проявилися у двох його творах, написаних за поведінкою Петра: «Правда волі монаршої» і «Розшук про понтифексів». У першому він стверджує, що могутність монарха заснована на тому, що народ тягнеться за владою, і тепер всі рішення громадських, церковних, культурних та інших питань залежать винятково від государя. У другому задається питанням: чи може цар іменуватися архієреєм і єпископом? І тут же сам відповідає, що, звичайно, може, більше того, для своїх підданих він «єпископ єпископів».
Незабаром Петро і доручає своєму вірному помічнику скласти проект створення Духовної колегії. У лютому 1720 року Прокопович представив на розгляд государю «Духовний регламент». Спочатку я назвав його законом, але враховуючи зміст, напевно, правильніше іменувати його поясненням до закону. Не даремно ж отець Владислав Ципін пише: «Він (регламент – Ред.) весь просочений жовчю, наповнений пристрастю політичної боротьби зі старовиною. В ньому більше злих викриттів і сатири, ніж прямих позитивних постанов». Можна сказати, що це була точка відліку нової епохи в історії Руської Православної Церкви, так як саме «Духовний регламент» скасовував патріаршество і започатковував новий колективний орган управління Церквою – Духовну колегію.
Були і противники перетворень, але талановитий, освічений і красномовний єпископ досить легко з ними розправлявся, прямо з церковного амвона зводячи звинувачення у ворожнечі до імператора.
Природно, що Феофан потрудився обґрунтувати такі радикальні реформи. У «Регламенті» вказано декілька причин, але всі вони досить натягнуті. Ми ж прекрасно розуміємо, що рішення такого роду не приймають на підставі турботи про Церкву і її інтереси. Але Прокопович не посоромився і фактично прямо написав, що новоутворена колегія просто не представляє небезпеки для монаршої влади.
Ось як буквально це виглядає: «Простий народ не відає як різниться влада духовна від самодержавної, але великого найвищого пастиря честю і славою здивований, думає, що такий правитель є другий государ, самодержцю рівносильний або й більший за нього і що духовний чин є інша і краща держава». Як бачимо, ці міркування навряд чи погодяться з православною духовністю і досвідом життя Церкви.
Подальше втілення задуманих планів не позбавлене було підкупів і шантажу. У Петербурзі із перебуваючих на той момент в місті трьох архімандритів і шести архієреїв скликали Собор, який під тиском світської влади постановив, що викладені в «Духовному регламенті» ініціативи дуже хороші. Потім, для додання видимої повноти прийнятих рішень, архімандрит Антоній (Ієрофеїч) і підполковник Давидов відправилися у всі куточки імперії збирати підписи єпископату і настоятелів великих монастирів. При цьому незгодних неприкрито наказували, як сказали б у жандармерії XIX століття, «взяти на олівець».
Отже, 25 січня 1721 року Петро I видає маніфест про заснування «Духовної колегії». Створенням і розподілом посад в новому «Духовному соборному уряді» займався Сенат. Тепер кожен член цього органу управління Церквою, вступаючи на свою посаду, зобов'язаний був приносити присягу, в якій, зокрема, говорилося: «Сповідую ж з клятвою крайнього суддю Духовної цієї колегії бути самого Всеросійського монарха государя нашого всемилостивого». Для кожного сумлінного і адекватного православного священнослужителя такі слова були б образливими і неприйнятними, але, очевидно, Феофана (Прокоповича) вони цілком влаштовували.
Свою подальшу назву – Святійший правлячий Синод – колегія отримала після того, як підняли питання її поминання на богослужінні.
Практично на триста років Руська Православна Церква стала повністю залежною від державної влади. Природно, що в різні епохи ступінь цієї залежності був різним, але все ж негативні наслідки тут значно переважають над вельми спірними позитивними.
Практично на триста років Руська Православна Церква стала повністю залежною від державної влади.
Який висновок можна зробити з цієї історії? По-хорошому, кожен повинен займатися своєю справою: світська влада – керувати державою, церковна – дбати про життя Церкви і спасіння людських душ. Коли ж починаються процеси їх об'єднання або змішування, з'являються «химери», подібно до описаної вище.
Сьогодні ж, після установлення державно-розкольницької ПЦУ, ми стали свідками схожого процесу, нехай більш дрібного та іншого характеру. Та й взагалі, якби не підтримка світської влади, представники УПЦ КП вже давно стали б надбанням історії. Коли Церква реально відокремлена від держави, існує ризик потрапити під «молот» репресій (які і так можуть обрушитися в будь-який момент), але, з іншого боку, їй і «дихається» вільніше, і випадкових людей в ній стає все менше, а у вірних християн є пряма можливість зміцнитися у вірі.
Нехай описана сторінка історії Руської Церкви так і залишається «сторінкою», а нам важливо зробити висновки, не нарікати і дякувати Спасителю, що Своє Тіло Він зберігає в будь-яких історичних перипетіях і дає нам можливість бути Його членами.
