Преподобномученик Макарій (Моржов): святий послушник святого старця
10 червня Церква вшановує пам'ять преподобномученика Макарія (Моржова), що постраждав за віру в роки радянських репресій.
Читаючи твори святих отців і житія святих, ми переймаємо їхній духовний досвід. Цінність таких книг неможливо переоцінити, оскільки далеко не кожен християнин зараз має можливість стати учнем воістину святого подвижника. «Із справедливим поводишся Ти справедливо...» (Пс.17:26) – говорить Псалмоспівець і з ним не можна не погодитися. Життя отця Макарія розкриває перед нами величезну роль духівника, приклад якого може допомогти людині з терпінням і вірою проходити усі життєві випробування.
* * *
У 1899-му році, у переддень скорботного для Церкви століття, юний Михайло Моржов залишає світ і вступає послушником у Смоленську Зосимову пустель. Висока моральність, відповідальність і прагнення до духовного зростання юнака спонукали намісника монастиря призначити його келейником до духівника обителі – ієромонаха Олексія (Соловйова), поважного старця, що у результаті став учасником переломних для російського православ'я подій.
Юний послушник прийняв чернечий постриг з ім'ям Макарій. Коли духівник братії пішов у затвор, на молодого ченця було покладено ще більше коло обов'язків. Старець був немічний і потребував постійної уваги свого келейника. Клопотів додалося, коли ієросхимонаха Олексія запросили до участі у Всеросійському Церковному Соборі 1917-1918 рр. Саме на нього поклали остаточне обрання Предстоятеля після відновлення патріаршества.
Супроводжуючи старця, чернець Макарій був свідком того, як після соборної молитви він витягнув жереб з ім'ям майбутнього архіпастиря – Патріарха-сповідника Тихона (Бєлавіна).
Свого духовного батька і наставника чернець Макарій порівнював з митрополитом Московським Філаретом (Дроздовим), особиста зустріч з яким була великим щастям для його сучасників. Про ієросхимонаха Олексія він говорив так: «Щасливий я, що, перебуваючи при такому батькові, не тільки бачу його, але перебуваю і постійним його прислужником».
Святий келейник переживав разом зі своїм старцем всі труднощі і позбавлення після захоплення влади більшовиками. Перебуваючи поруч з ним під час загального визнання, він переніс разом з ним і скорботу його вигнання. Після смерті намісника Зосимової пустелі, у 1923-му році в обитель прийшла ліквідаційна комісія, яка прийняла рішення про її закриття. Старець з келейником були змушені покинути рідний монастир і переселитися в Троїце-Сергієву лавру. Там шанованому духівникові і судилося зустріти свою смерть.
Останні роки життя схимника стали важким випробуванням і для його вірного келейника. Коштів для існування у ченців не було, вони жили на пожертви від духовних чад старця. Ієросхимонах Олексій вже майже не міг самостійно пересуватися, йому потрібна була постійна допомога. Обставини того непростого часу невпинно випробовували ченця Макарія на смирення.
Одного разу він проводжав старця до умивальника. Келейнику потрібно було приготувати все необхідне, а для цього старець мав трохи постояти на своїх ногах. Але його сили настільки ослабли, що навіть коротке зусилля м'язів виявилося нестерпним. Він впав на підлогу, вдарившись об табурет. В грудях з'явився сильний біль і до старця викликали лікаря. Місцевий медик повідомив про те, що зламано два ребра. Але коли на наступний день приїхав фахівець з Москви, виявилося, що не зламані ребра, а тільки сильно забиті.
«Ось, обговорювали на всю Росію, що отець Макарій отцю Олексію два ребра зламав, а вони виявилися цілими».
Досі не відомо, чи було це чудо зцілення, чи неправильно поставлений діагноз, але схимник звів це до добродушної іронії: «Ось, обговорювали на всю Росію, що отець Макарій отцю Олексію два ребра зламав, а вони виявилися цілими».
Але чим найбільш запам'ятався старець своєму послушнику, так це тим, що завжди дякував його за дрібниці і просив пробачення без особистої вини.
Був випадок, коли до схимника приїхав на прийом архієрей. Поки він чекав старця в передпокої його келії, прислужник був у кімнаті разом з духівником. Раптом він вийшов звідти весь у сльозах. На запитання єпископа про причини плачу, келейник лише відповів: «Старець у мене пробачення просить». Навіть коли чернець Макарій, в силу завантаженості, допускав помилки у своєму послуху, старець просив у нього вибачення. Йому самому було тяжко, що келейник змушений нести на своїх плечах його немочі.
* * *
Макарій навчився у духівника і головного чернечого діяння – молитви. Поки він був відносно здоровий, здійснював Проскомідію протягом двох годин. Він не залишав вівтар, поки не завершував поминання всіх людей, за яких були подані записки. Потім товсті стопки з записками перечитував вже келейник. Від старця він отримав таку настанову: ніколи не відмовляти у поминанні християн і кожну людину поминати в молитвах чотири місяці. Нам може здатися, що церковні записки – ця якась формальність. Мовляв, ми їх подали, священики у вівтарі їх прочитали і на цьому молитва закінчена. Але це далеко не так. Якщо наша скромна молитва зіллється воєдино з проханнями носія дару благодаті – священика, вона обов'язково буде почута на Небесах. І тоді всі пом’януті живі зміцняться в тілесних і душевних силах, а покійні отримають бажану розраду і вічний спокій.
«Радянську владу я розглядаю як попущення Боже за гріхи...»
Смерть старця чернець Макарій зустрів з великою скорботою. Майже тридцять років свого життя він присвятив турботі про схимника, який в подальшому був зарахований до лику святих. Він оплакував покійного так, як ніби помер його рідний батько. Пройшло зовсім небагато часу – і чернець прийняв священний сан. Тепер для нього настав час втілити в життя заповіти святого старця, вінцем якого став мученицький вінець.
У 1931-му році ієромонах Макарій (Моржов) разом з іншими насельниками Лаври був арештований, ув’язнений у Бутирську в'язницю, де зазнав безліч допитів. В НКВС, знали, що він був келейником у відомого старця, тому будь-якими шляхами намагалися отримати у нього компромат на відвідувачів схимника. На всіх допитах він залишався мовчазним і небагатослівним. «Про що говорили вони зі старцем Олексієм, я не пам'ятаю, завдяки слабкій пам'яті... близько ні з ким не знайомий, а знаю їх тільки після приходу до старця Олексія», – часто повторював він.
На запитання про те, яке його ставлення до радянської влади, священик смиренно відповів: «Радянську владу я розглядаю як попущення Боже за гріхи, але вважаю, що справжній християнин повинен терпляче переносити всі гоніння і переслідування з боку влади».
Він намагався довести своїм обвинувачам, що завдання священства – не засуджувати владу, а молитися про людей і рятувати свою душу. «Про себе прошу Бога, щоб Він допоміг мені врятуватися, і вважаю, що і в сучасних богохульних умовах теж можна врятуватися – якщо не відкрито, то таємним подвигом, так як молитися можна і таємно...», – впевнено говорив ієромонах Макарій.
* * *
10 червня 1931 року був приведений у дію вирок, винесений ієромонаху Макарію (Моржову). Разом з іншими мучениками він був розстріляний, а потім – похований у безвісній могилі на Ваганьковському кладовищі. 15 років тому він був зарахований до лику святих новомучеників і сповідників. А ще п'ятьма роками раніше був канонізований і його святий наставник, ієросхимонах Олексій. Їхній духовний родовід не перервався, але знайшов своє продовження у вічності.
Майже півжиття отець Макарій (Моржов) ніс важкий послух, піклуючись про старця-схимника. І за молитвами святого духівника його учень теж прийшов до святості. Покоління змінюють один одного, але дар духовної благодаті завжди зберігається в Церкві аж до сьогоднішнього дня. Як важливо кожному з нас, пам'ятаючи про це, переймати духовний досвід наших предків. І тоді всі випробування, які посилаються нам сьогодні, ми подолаємо, спираючись на цей досвід і на молитви святих угодників, що не перестають просити у Бога спасіння наших безсмертних душ.
