7 таїнств Церкви: Священство. Що нам слід знати про таїнство священства
Хто такий – священик і що таке – священство? Як ставитися до священнодіянь священиків, які ухилились в розкол? – про це в матеріалі прот. Володимира Пучкова.
Головне завдання Церкви – прилучення людини живій реальності Царства Небесного, що наблизилося з пришестям у світ Христа, відкритого людям Його смертю і воскресінням і доступного для залучення в церковних таїнствах. Залучення це відбувається незримою дією Божою, що становить невід'ємну приналежність кожного таїнства, поряд з видимим священнодійством.
При цьому Бог не діє безпосередньо. Залучення реальності Царства – явище духовне, в чистому вигляді воно могло б відбуватися без будь-якого видимого, матеріального посередництва. Однак учасником таїнства є не тільки Бог. Таїнство направлено на людину. Воно існує єдино заради людини і відбувається за її безпосередньої участі. У свою чергу, участь людини в таїнстві має бути повною. Отже, людина як істота, що складається з душі і тіла, для повноцінної участі в таїнстві потребує певного посередництва. Таким посередництвом є зовнішня сторона таїнства, тобто, священнодійство. Для здійснення священнодійств Церкві даний дар священства.
Залучення реальності Царства – явище духовне, в чистому вигляді воно могло б відбуватися без будь-якого видимого, матеріального посередництва.
У церковних священнодійствах Христос діє руками людей. Тому поширене уявлення про священика, як про звершувачі Таїнство в корені невірно. Таїнства звершує Христос, а церковне зібрання, очолюване священиком або єпископом, служить його звершенню. Звідси священнослужитель – це людина, якій Церква делегує право священнодійства, що належить їй. Делегує в таїнстві, яке називається рукоположення або таїнством священства.
Як маюче безпосереднє відношення до священнодіянь, воно відбувається під час головного священнодійства Церкви – Літургії. Ступінь священства, в яку зводиться кандидат, впливає тільки на місце в последуванні літургії, коли відбувається хіротонія (єпископська відбувається перед читанням Євангелія, священницька – перед анафорою, дияконська – після) і на кількість єпископів, які беруть участь в хіротонії (висвячувати священика або диякона може один єпископ, висвячувати єпископа – не менше двох).
Священство – дар, даний Богом Церкві. Церква, володіючи цим даром, може делегувати його тій чи іншій особі для здійснення священнодійств.
Канонічні правила пред'являють до священнослужителя досить вимог, що стосуються духовного, особистого, сімейного і суспільного життя. Майже всі вони загальновідомі, а головна і зовсім очевидна – єдність з Церквою. Втім, останніми роками загострили увагу саме на цьому, безумовному і очевидному критерії. Причина тому – розкол. Чи відбуваються таїнства в розколі? Як ставитися до священнодіянь священиків, які ухилились в розкол? Що робити з тими, хто в розколі хрестився, вінчався, був миропомазаний? Відповіді на ці та подібні питання лежать і площині православного розуміння священства.
Отже, священство – дар, даний Богом Церкві. Церква, володіючи цим даром, може делегувати його тій чи іншій особі для здійснення священнодійств. Дана концепція повністю виключає католицьке розуміння священства як дару, що передається особистості, від якої, з моменту рукоположення, він фактично невіддільний. Православне розуміння священства ставить наявність цього дару у пряму залежність від знаходження спочатку кандидата в священство, а потім і священнослужителя в лоні Церкви. Церква, делегуюча дар, може і позбавити цього дару, оскільки належить він не особистості, а Церкві. Звідси відповідь на питання про ставлення до священнодіянь, що здійснюються кліриком, що знаходяться в стані заборони, безпосередньо залежить від сприйняття даного клірика Церквою як того, хто згрішив, але не позбавленого церковного спілкування або ж як того, хто відпав від єдності Церкви.
Церква, делегуючи дар, може і позбавити цього дару, оскільки належить він не особистості, а Церкві.
Такий погляд дає Церкві можливість приймати абсолютно різні рішення щодо таїнств і священнодійств, здійснюваних кліриками, забороненими з різних причин. Іншими словами, Церква може не визнавати розкольницькі таїнства, незалежно від того, ким відбуваються священнодійства – особою, яка з самого початку не мала законного рукоположення (фактично – мирянином), або ж мала законну хіротонію в канонічній Церкві, але пізніше ухилилась в розкол і за це заборонена у священнослужінні.
Одночасно з цим таїнства, до звершення яких мали відношення особи, заборонені в священнослужінні за особисті гріхи або вчинки, несумісні зі священством, але не відпали від церковного спілкування, повсюдно визнаються дійсними. Ніякого парадоксу тут немає і Церква, роблячи так, сама собі нітрохи не суперечить: благодать священства належить Церкві і делегується Церквою. І, хоча священнодійства в стані заборони тягнуть за собою наслідки тільки для клірика, який проштрафився, не позначаючись на тих, хто став учасником таїнства, Церква має право ставитися до священнодіянь, що здійснюються поза її огорожею, як до недійсних і нікчемних.
Не меншої уваги гідний і той факт, що особиста праведність священнослужителя, настільки значуща і важлива в пастирському служінні, не є вирішальним фактором, що впливає на дійсність звершених ним церковних таїнств. З одного боку, до священнослужителя пред'являються обгрунтовано високі моральні вимоги, невідповідність багатьом з яких, настільки звична для повсякденного життя обивателя, позбавляє рукоположену особа можливості священнодіяти. І це закономірно.
Особиста праведність священнослужителя, настільки значуща і важлива в пастирському служінні, не є вирішальним фактором, що впливає на дійсність звершених ним церковних таїнств.
Священнослужитель проповідує не тільки з амвона і не тільки словом. Усе його життя – проповідь. Нездатний життям свідчити про Христа, не здатний і до священства. Проте, судити про моральну чистоту священнослужителя – виняткове право Церкви. І доти, поки священик, нехай навіть і той, хто згрішив, не буде позбавлений Церквою дару священства, жодне священнодійство, звершене ним, не може вважатися недійсним.
Таїнства звершуються Богом і про це не варто забувати ні священнослужителям, ні мирянам. Головне в таїнствах – це Христос, Який звершує їх і діє руками Своїх служителів. І ніякий священнослужитель, ні праведний, ні порочний, не може затулити від нас Христа і тієї благодаті реальності Царства Небесного, якою Він долучає вірних в таїнствах.
