Історія про папську гординю, що призвела до Великого розколу
21 січня 1059 року помер Константинопольський патріарх Михайло Керуларій. В XI столітті цей чудовий чоловік вступив у боротьбу з посяганнями римського папи, що і призвело до Великого розколу Церков 1054 року. Про ці доленосні події ми сьогодні й поговоримо.
Конфлікти між Східною і Західною Церквами виникали і раніше, і вже не один раз. Вперше проти претензій папи виступив святитель Фотій ще в IX столітті, проте з тих пір, протягом майже двохсот років, протиборчі сторони знаходили різні способи примирення, але от з XI століття християнський світ розділився остаточно.
Першим кроком до виникнення конфронтації між Константинопольською і Римською церквами був той факт, що патріарх Михаїл заборонив здійснення богослужінь за римським обрядом на територіях візантійської столиці і підпорядкованих йому єпархіях в Італії. Дане підприємство занадто сильно образило гордого папу Льва IX. Більше того, у своєму листі на ім'я підлеглого йому єпископа Іоанна Транійського, Керуларій викрив і ряд відступів латинян, наявних у їхньому вченні того часу.
Послання патріарха Михайла не носило суто догматичний характер і в ньому не згадується горезвісне вчення про filioque.
Справедливості заради треба сказати, що послання патріарха Михайла не носило суто догматичний характер і в ньому не згадується горезвісне вчення про filioque, проти якого виступав ще святитель Фотій. Керуларій звинувачує західних християн у здійсненні Євхаристії на опрісноках і в дотриманні посту в суботу.
Однак «найстрашніший злочин» в тому, що він посмів адресувати свій лист не особисто папі, а пересічному єпископу, а що ще «страшніше» папі написати повинен був цей самий Іван Транійський, а не особисто Константинопольський патріарх. Цілком зрозуміло, що коли папа Лев IX дізнався про цей лист, то це викликало бурю обурення. У відповідному посланні він навіть не намагається якось обгрунтувати ті відступи, на які вказав патріарх Михайло, але в досить великому тексті розкриває, вже знайомі для більшості православних, владні зазіхання римського первосвященика.
Більш того, папа Лев не скупиться на досить принизливі для Константинопольської церкви епітети, і звертається до неї як до дитині, що зробила шкоду, якій строгий батько зараз пояснить, як треба жити. Для наочності наведемо деякі висловлювання з листа до римського понтифіка:
«Ти, любий наш, і ще званий у Христі брат і предстоятель Константинопольський, з небувалою зухвалістю і нечуваною сміливістю наважився засуджувати явно апостольську і латинську церкву... Ось необачна ваша лайка, ось недобра хвалькуватість ваша, коли ви, вважаючи, що уста ваші на небесах, по суті своєю мовою плазуєте по землі... Якщо ви не схаменетесь, то будете на тому хвості дракона (апокаліптичного), яким цей дракон третю частину зірок небесних відірвав і кинув на землю».
Далі йде вже класична аргументація на користь того, що Римська церква не може бути викрита ніким іншим, при цьому керівниця всіх інших церков. Що цікаво, посилаючись на слова Христа: «Ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою» (Мф. 16,18), папа Лев, в якості додаткового обґрунтування своїх владних повноважень, вказує на положення тіла розп'ятого апостола Петра. Таким чином, на думку понтифіка, страчений догори ногами апостол ніби схилив свою голову, щоб зблизити її з наріжним каменем – Спасителем, і щоб всі інші члени Тіла Христового були підняті на ній до Неба.
Але на цьому оригінальність папи не закінчується, і він йде ще далі. Лев IX каже, що апостол Петро володів даром такого чудотворення, якого не було навіть у Христа і проявлялося це в тому, що цілющою була навіть його тінь. Потрібно сказати, що XI століття не виявило нічого оригінального в папських домаганнях, що проявлялися і набагато раніше, оригінальними ж були ті хитрощі, які ми розглянули. Папа Лев привів і ряд інших аргументів, але всі вони досить відомі, і знайти їх можна в будь-якому підручнику з порівняльного богослов'я, головний же висновок можна звести до наступних слів: «Вища кафедра ні від кого не судиться».
Як це ще імператор не віддав папі свою дружину та дітей і не вийшов на пенсію?
Однак суто церковною владою папа не обмежується і стверджує, що імператор Костянтин Великий дарував римському престолу ще й світську владу, що перевершує владу усіх земних царів. Далі він стверджує, що імператор Костянтин обдарував різними багатствами свого сучасника папу Сильвестра і власноруч хотів покласти на його голову корону, але той відмовився від корони із золота і отримав замість неї фрігійський імператорський вінець, а на додачу ще й багряну туніку, пурпурову хламиду, нарамники і царський скіпетр.
Все це описане з таким пафосом і пихою, що виникає запитання: як це ще імператор не віддав папі свою дружину та дітей і не вийшов на пенсію?
Загалом, у своєму листі Лев IX зробив все, щоб Константинопольський патріарх Михайло відчув, наскільки незначна його роль у християнському світі, і щоб він навіть не думав ставити себе нарівні з Римом. А що, цілком собі євангельський підхід?
Але повернімося до історичних подій і відзначимо, що ще до складання зазначеного листа папа Лев увійшов у зв'язки з візантійським імператором Костянтином Мономахом з суто політичних мотивів. Справа в тому, що грецькі області в Італії терпіли утиски з боку норманів, зрозуміло, що вони не давали спокою і римському понтифіку. З цієї причини Костянтин Мономах, при підтримці папи, хотів схилити німецького короля Генріха III до союзу і спільної війни проти цих самих норманів.
Для залагодження намічених справ в Константинополь було направлено папське посольство, окрім політичних, до завдань якого входило і примирення з патріархом Михайлом, природно на вигідних для Лева умовах.
«Вища кафедра ні від кого не судиться».
Ні однієї зі своїх цілей це не досягло. Римські посли привезли з собою два листи – один імператору, інший – патріарху. Зі зрозумілих причин політичної сторони ми торкатися не будемо. Цілком природно очікувати, що своєї позиції папа Лев не змінив, і його нове послання знову буяє цілим «букетом» принизливих для Константинопольської кафедри сентенцій.
Крім іншого, папа тут звинувачує патріарха в необгрунтованій претензії на владу над усіма східними Церквами, обурюється його ідеєю про те, що керівні кафедри, з найважливіших питань, повинні узгоджувати свої дії одна з одною і таким чином досягати миру, а також сам хоче панувати над усією християнською ойкуменою.
Проте, не дивлячись на настільки гордовитий тон листа, можна припустити, що все якось владналося, якби не огидна і відверто нерозсудлива поведінка папських легатів.
На чолі римського посольства 1054 року стояв кардинал Гумберт, характер якого історики описують як пристрасний і сварливий, а при тому ще він був ревним борцем за переваги папської кафедри. З такою людиною надія на скільки-небудь хиткий світ і можливість домовитися була втрачена ще до його вступу у візантійську столицю.
У Константинополі кардинал Гумберт веде себе так, ніби вся грецька Церква вже підпорядкована Римові, а він виступає в ролі якогось судді, якому беззаперечно повинен бути слухняним навіть патріарх. Не дивлячись на таку зухвалу поведінку, до честі владики Михайла Керуларія потрібно сказати, що він не дозволив жодного образливого висловлювання в бік римського посольства, а просто пішов від усяких переговорів з ними. Він розумів, що найменші поступки папським легатам будуть рівносильні визнанню верховенства влади римського понтифіка, а намагатися вступати в дискусію з такими людьми як кардинал Гумберт, було абсолютно безглуздо.
Позиція патріарха Михайла сильно дратувала римське посольство, що підштовхнуло їх до скоєння ганебного вчинку – проголошення анафеми на Константинопольську церкву.
16 липня 1054 року вони зухвало увірвалися в Софійський собор під час богослужіння і поклали у вівтарі відлучувальну грамоту.
Відповідні дії не змусили себе чекати.
Вже 20 липня патріарх Михайло скликає собор, у числі визначень якого є такі слова: «Деякі нечестиві люди прийшли з темряви заходу в царство благочестя і в цей Богом бережений град, з якого як з джерела закінчуються води чистого вчення до меж землі. В це місто прийшли вони, як грім, чи буря, або глад, або краще, як дикі кабани, щоб втягнути істину».
І тут потрібно сказати, що дві особливості дій патріарха Михайла якісно відрізняють його від дій римських легатів:
- Для вирішення проблеми він вдається до соборного, а не до особистого авторитету.
- Анафема, проголошена Собором, відноситься не до всієї Римської церкви, а тільки до легатів та осіб, співвіднесених з ними.
Цей обмін анафемами і став відправною точкою остаточного поділу християнського світу на Східний і Західний. В той час ніхто і подумати не міг, що ця схизма вже ніколи не буде вилікувана. І хоча в найближчій історії ми не бачимо більше конфліктів між Константинопольською і Римською церквами, проте ж поділ цей тільки збільшувався.
Патріарх Михайло був достойною людиною і знайшов єдино правильний вихід з непростої ситуації. Нам же дай Бог розуміння, щоб засвоїти уроки історії і орієнтуватися на таких людей як Патріарх Константинопольський Михайло Керуларій.
