Святий Варлаам Хутинський: в чому таємниця святості
19 листопада Церква згадує преподобного Варлаама Хутинського. Цей чудовий святий трудився в XII столітті біля Новгорода Великого, на березі Волхова.
Житіє преподобного Варлаама рясніє чудесами і повчальними історіями.
Наприклад, одного разу преподобний Варлаам побачив на мосту через Волхов натовп народу і ката, який готувався скинути в річку засудженого злочинця. Преподобний попросив віддати йому засудженого до смерті. Злочинця віддали. Незабаром він прийняв чернецтво і через кілька років помер в монастирі.
Згодом преподобному знову трапилося переїздити міст, коли готувалися скинути іншого розбійника. Родичі і багато народу, побачивши Варлаама, благали його врятувати засудженого. Але він, не звертаючи уваги на всі прохання, велів візникові своєму швидше їхати, і страта відбулася.
Святість непередбачувана, незрозуміла, ірраціональна.
Учні преподобного Варлаама попросили його пояснити цей вчинок. Відповів святий: «Перший був засуджений справедливо, але після засудження усвідомив свої гріхи, і Господь урятував його від смерті через мою негідність, щоб дати йому час покаятися і загладити свої беззаконня. Другий же був засуджений невинно, але Господь дав йому померти, щоб згодом він не став поганою людиною. Тепер же, померши невинно, він отримав від Господа вінець мученицький».
Який чудовий випадок. Він показує, що святі – це люди не від світу цього, і дивляться на світ зовсім іншими очима, ніж ми. Святість непередбачувана, незрозуміла, ірраціональна. Часто вона здається дивацтвом, ненормальністю, навіть божевіллям. Напевно, якби преподобний Варлаам не пояснив свого вчинку учням, його б і вважали божевільним.
* * *
Цікаво, що самі святі часто не могли розпізнати святості один в одному. Це більш ніж дивно!
Наприклад, святитель Епіфаній Кіпрський не любив і не розумів свого видатного сучасника – святителя Іоанна Златоуста. Епіфаній вважав його орігеністом, відкрито засуджував, і навіть сприяв осуду Златоуста на сумнозвісному Соборі під Дубом.
Ворогували один з одним блаженний Феодорит Кіррский і святитель Кирил Олександрійський. Вони були ідейними противниками в богослов'ї, і навіть влаштовували підступи один проти одного. Златоуста, до речі, святитель Кирил теж не любив. Коли у 407 році тіло святого Іоанна, який помер у вигнанні, було перенесено до Константинополя, святитель Кирил сказав: «Якщо Іоанн єпископ, то чому Іуда не апостол»?
А є такі святі, подвиг яких нам взагалі незрозумілий – хоча нам очевидно, що Бог прославив цю людину.
Преподобний Максим Грек з підозрілістю ставився до образу подвижництва як свого великого сучасника преподобного Іосифа Волоцького, так і його вчителя святого Пафнутія Боровського. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) відгукувався про старців Оптиної пустелі хоч і з повагою, але все ж вважав, що вони займаються лише тільки «зовнішнім діланням».
Складно все було у святих. Часом вони не бачили святості один одного, Господь ніби закривав її.
А є такі святі, подвиг яких нам взагалі незрозумілий – хоча нам очевидно, що Бог прославив цю людину.
Наприклад, святий отрок Артемій Веркольський. Простий 12-річний хлопчик з благочестивої родини, який не відрізнявся якимись особливими подвигами. Одного разу, коли він повертався з поля, його вбила блискавка. Односельці думали, що гнів Божий вразив хлопця. Вони не знали за що, але думали, що він, напевно, зробив якийсь таємний гріх, і Бог покарав його.
Тіло хлопчика залишили на землі, накидавши гілок зверху. Тобто його навіть не поховали, думали, що він такий грішник, що його не треба і ховати. А потім – знайшли його непоховані мощі нетлінними, запашними. Почалися чудеса і зцілення. Досі юнакові Артемію моляться і отримують допомогу. Чим він вгодив Богу? Не зрозуміло. Це таємниця.
Сміливо можна сказати, що більша частина святих невідома нам, імен цих людей в календарі немає – і саме тому, що їх святість не була пізнана людьми.
У Києві мощами спочиває в печерах Іуліанія, княжна Ольшанська. Про неї ми не знаємо майже нічого. Просто знайшли нетлінні мощі 16-річної дівчинки, від яких почалися дива. Чим вона відзначилася перед Богом серед безлічі інших незайманих, які померли в її віці? Важко сказати. Але ось – мощі нетлінні, люди моляться їй і отримують допомогу. Її навіть вшанували такою честю – поклали в печерах, де лежать самі чоловіки-монахи.
Сміливо можна сказати, що більша частина святих невідома нам, імен цих людей в календарі немає – і саме тому, що їх святість не була пізнана людьми.
Сучасники Артемія Веркольського і Іуліанії Ольшанської не знали, у чому їх святість – і ми не знаємо. Це не дивно, тому що світ наш колись засудив Христа, в самому Христі не впізнали святості. Адже Христа навіть називали біснуватим (див.Мф.10,25).
Недарма, коли ми читаємо паремії на честь святого, ми вимовляємо слова: «досягнувши досконалості в короткий час, він виконав довгі літа, бо душа його була угодна Господу, тому і прискорив Він з середовища нечестя. Люди бачили це і не зрозуміли, і навіть не подумали про те, що благодать і милість зі святими його і промисел про обраних його» (Прем. 4,13-15).
Сказано: бачили святого і не зрозуміли, навіть не подумали. Ми, навіть і дивлячись, не бачимо, не розуміємо святості тому, що вона таємнича. Щоб зрозуміти і відчути святість, треба мати насіння святості в самому собі – ось така парадоксальна і дивовижна річ. Хоча, повторимося – навіть святі часом вони не могли розпізнати святості один в одному.
До чого ми це все ведемо? Наприклад, ось до чого: не можна думати, що сьогодні вже немає святості. Святий може жити поруч, але ми, за своєю зіпсованістю, святості не розрізняємо. Ми міряємо все за своїми особистими трафаретами. До того ж, в нашій свідомості найчастіше живуть деякі шаблони святості, які можуть перешкодити нам сприймати святість живу, сучасну. Нам здається, що якщо святий, то неодмінно монах, або єпископ, або мученик, або юродивий. Але ж зовсім не обов'язково. Святість в сучасному світі знаходить нові форми, маючи все ту ж, головну основу: любов до Бога і ближнього.
У спогадах митрополита Веніаміна (Федченкова) описується цікавий факт. Владика каже, що знав деякого швейцара в Парижі, який прочитував за робочий день три тисячі Ісусових молитов. Ця людина стояла перед входом в ресторан, кланялася відвідувачам, знімала шуби, говорила компліменти – а у серці своєму молилася. Три тисячі молитов щодня впродовж багатьох років! І про це ніхто не знав, крім духівника. Чи не свята людина? А чи могло нам коли-небудь прийти в голову таке словосполучення – святий швейцар? Ми не звикли до такого, а таке є. Тому що «дивний Бог у святих Своїх, Бог Ізраїлів». І святість завжди буде незвична, незрозуміла, дивна, бо вона не від світу цього.
Повторимо: святість таємнича. Головна таємниця святості в любові до Бога, але ця любов часом проявляється так, як ніхто не чекає і не думає.
Святість завжди буде незвична, незрозуміла, дивна, бо вона не від світу цього.
Взагалі святість і святі – це найцікавіша у світі тема, невичерпна за своєю глибиною. В російській літературі, наприклад, перший це зрозумів Достоєвський. Саме він почав виводити у своїх книгах образи святих (старець Зосима, прообразом якого став Оптинський старець Амвросій), намагався зрозуміти таємницю святості. Святого героя російської літератури шукав Гоголь у другому томі «Мертвих душ» (причому, Гоголя цікавив саме святий мирянин).
Прекрасні замальовки святих залишив великий Лєсков (в ранньому періоді своєї творчості). Пошуком свого святого героя займався і Л.Толстой. Правда, у зв'язку зі специфічним авторським розумінням святості, позитивні герої Толстого виходили досить дивні, з християнської точки зору (наприклад, Левін).
Але все одно, російська література загалом – це богошукання і пошук святості. Інакше ця література не стала б планетарною.
* * *
Святий Варлаам Хутинський, пам'ять якого ми сьогодні святкуємо, а з ним і всі інші святі говорять нам: святість – це найпрекрасніше, найцікавіше, найвеличніше, найтаємничіше, що є на землі. Туди варто прагнути, цим хворіти, про це переживати.
Найбільші люди руської землі шукали Бога і шукали святості. І нам потрібно її шукати. Пошук святості, пошук Бога – це і є мета християнського життя, яку подарував нам Христос.
