Юродива Тарсо – ідеальний зразок божевілля
У продовження серії оповідань про праведників нашого часу, пропонуємо увазі читачів розповідь про блаженну Тарсо (Тарасію Загореу, 1910-1989).
Коли читаєш житіє блаженної Тарсо починає здаватися, що мова йде не про людину, яка жила у двадцятому столітті, а про якусь подвижницю століття так четвертого – шостого. Грандіозно-красивим і піднесено-смиренним постає образ цієї чудової жінки, сяючою дивною красою святості. І ти розумієш, як же все-таки «дивний Бог у святих своїх».
У Кератеї, передмісті Афін, трудилася юродивая Тарсо. Вона без страху дивилася кожен день в обличчя смерті. Та й своє власне життя Тарсо представляла як життя мерця «Мене сюди привіз катафалк. Ось тут мене вивантажили», – показувала вона рукою на своє« житло», що стоїть серед смітника
Народилася Тарсо 4 липня 1910 року. Її батьки були благочестивими і богобоязливими християнами. Тарсо була красивою, милою дівчинкою. Навчалася в школі на відмінно. Вона була молодша в сім'ї, і всі її дуже любили. Дівчинка вміла грати на різних музичних інструментах і добре співала. У чотирнадцять років, як вона сама розповідала: «я грала з дітьми, але прийшов офіцер (так Тарсо називала Ангелів), забрав мене і відніс невідомо куди. З тих пір все в моє життя змінилося».
«Немає іншого світу – світ один»
Так сталося її покликання на подвиг юродства. Вона ввішла в себе, почала багато молитися, у неї відкрився дар прозорливості, а світ духовний розкрився перед нею у своїх світлих і темних фарбах. Потім, уже в старості, на прохання однієї з її духовних чад молитися про неї, коли Тарсо «піде в інший світ», блаженна відповість: «Немає іншого світу – світ один». У цьому єдиному світі Тарсо бачила ангелів і демонів, прозрівала думки живих, їх долі, бачила, як нудяться в пеклі душі, споглядала райські обителі, розмовляла зі святими.
Батьки почали помічати у молодшої дочки дивацтва в поведінці, яких раніше не було. Побоюючись за її здоров'я, вони відвели дівчинку до психіатра, який очікувано поставив їй діагноз «шизофренія». Було рекомендовано застосувати модне на ті часи і «прогресивне» лікування – лоботомію. Тарсо була зроблена трепанація черепа у скроневій області з обох сторін, і проведено хірургічне втручання в область мозку. Але операція жодним чином не вплинула на її поведінку. Тарсо пізніше буде говорити про лоботомію, як про свій чернечий постриг у схиму. Отже, отримавши квиток «божевільної», вона вирушила в усамітнення, ставши «ніким» і вважаючи себе за «ніщо». У цю, спустошену граничним смиренням, обрану посудину Бог став щедро вливати Свою благодать.
Накидаючи на себе якийсь потворний білий балахон, Тарсо часто тікала з дому. Одного разу її запримітив якийсь чоловік і погнався за нею, думаючи згвалтувати. Але те, що він потім побачив, його вразило до глибини душі. Пізніше, каючись, чоловік розповів монахам, що бачив Тарсо, що біжить від нього спочатку по землі, а потім повітрям, підіймаючись все вище і вище; при цьому її одяг став іншим – яскравим, красивим, сяючим.
Все життя подвижниця найбільше буде боятися похвали і шанування з боку людей.
Під час громадянської війни 1944 року в будинок, де жили батьки Тарсо, постукали бородаті, озброєні автоматами, люди. Це були партизани. Вони привели з собою Тарсо. «Це ваша дочка? Хто вона така? Вона ходила під шквальним вогнем та вибухами, але жодна куля, жоден осколок не зачепили її». По обличчях партизан був видно, як сильно це їх вразило.
Мати відвела Тарсо в один з Афінських монастирів, присвячених Божій Матері. Там вона і залишилася на правах послушниці. Своїми витівками і «ненормальною» поведінкою вона заслужила стійке презирство черниць, що, власне, Тарсо було і потрібно. Все життя подвижниця найбільше буде боятися похвали і шанування з боку людей. Тих, хто її хвалив, вона називала «злодіями», які крадуть її гроші. А цих заощаджень на небі у неї з часом ставало все більше і більше.
Тарсо влаштувалася жити між стайнею і смітником, побудувавши собі житло з уламків шлакоблоку, поліетиленової плівки і оцинкованих листів. Взимку там було дуже холодно, а влітку стояв страшенний сморід і літали мухи. Коли сестри, приходячи до неї, закривали носи, і не переносили поганого запаху, Тарсо говорила: «Ой сестрички, якби ви знали, який запах в пеклі! Ви б не відвертали ніс, а каялися у своїх гріхах». Юродива часто бродила невідомо де. Нерідко її бачили під проливним дощем або вночі на снігу. Вона ретельно приховувала свою фізичну красу, одягаючись в брудний, рваний одяг, носячи потворне взуття, закриваючи обличчя ганчіркою.
У житті блаженної відбувалися дивні речі. Якось в люту зиму випав сильний сніг. Сестри вже не сподівалися побачити Тарсо в живих. Але яким було їхнє здивування, коли вони виявили дерево, під яким було коло без снігу, і на цій теплій землі стояла Тарсо.
Був випадок, коли один з ченців побачив, як подвижниця стоїть під проливним крижаним дощем. Він підійшов до неї, щоб подарувати свій плащ. Але та відповіла: «Не турбуйся за мене, подивися, я ж зовсім не промокла». І справді, підійшовши ближче, монах побачив, що Тарсо стояла під дощем абсолютно суха. Це може здатися чимось казковим, що виходить за межі повсякденного досвіду, але все життя Тарсо виходила за ці межі.
Як вона не намагалася приховувати свої духовні подвиги, але багато людей бачили світло, що виходить з її оселі, в той час, коли вона молилася. Деякі стали свідками того, що вона ширяє над землею під час бесіди з Богом. Часто бачили, як вона плаче: «Допоможіть їм, пробийте дірки в землі, їм дуже важко, дайте їм повітря. Вони там сильно мучаться і страждають. Там їх дуже багато – депутати, пастухи, шевці, торговці, допоможіть мені зробити дірки». Тарсо бачила пекло і тих, хто там знаходиться. Вона ночами «робила дірки», вимолюючи тих, хто мучився в пекельних глибинах.
Якось одна злочинна людина, по навіюванню диявола, хотіла таємно прийти до Тарсо для того, щоб її збезчестити. В ту ніч, коли вона задумала це зробити, уві сні явився грізний, сяючий Ангел і попередив: «Тарсо – особлива обраниця Божа, якщо ти посмієш до неї наблизитися, то відразу ж помреш».
Невідомо, чим харчувалася Тарсо і як вона виживала. Одного разу на питання про те, хто ж її годує, Тарсо відповіла: «Мені приносять їжу офіцер (Ангел) і Марія (Богородиця)». Якось племінниця, яка приїхала провідати Тарсо, побачила страшну для себе картину: в келію спустився вогненний ангел з сяючою чашею і причастив блаженну Святих Таїн.
Згодом слава про неї почала поширюватися серед греків. Людям почали відкриватися дивовижні речі: юродива могла зі своїми співрозмовниками говорити на стародавніх мовах, вона напам'ять знала всі тропарі і кондаки свят і святих, знала також дати їх пам'яті, могла цитувати книги, які читали хіба що професора богослов'я. Але все це вона так ретельно приховувала під покровом божевілля і ненормальної поведінки, що тим, хто приходив до неї, залишалося лише розвести руками від подиву. Було відомо, що Тарсо сповідалася в одного із літніх священиків, який служив далеко від її житла. Але як вона туди добиралася, так і залишилося загадкою.
Блаженна пережила багато болю і страждань. Вона померла для світу і жила за межами самої себе. Тарсо бачила райські сади і гуляла серед них. «Там нагорі є фрукти, овочі, зелень», – говорила Тарсо своєму співрозмовнику. Серед цих садів у неї був і свій «город», свої «овочі, кавуни й огірки», які у неї час від часу «крали». Так блаженна натякала на похвалу.
Одного разу до неї прийшли убиті горем батьки, які втратили свою дитину. «Бачила я недавно Панайотіса (так звали загиблого хлопчика) посеред райського саду. І розмовляла з ним», – сказала їм Тарсо, хоча ніхто не говорив їй, як звуть померлого.
Тарсо могла просто поговорити з ангелом: «І не важко тобі ось так, кожен день, вгору-вниз літати, не втомлюєшся?»
Одному хлопцеві подвижниця сказала: «Ти досяг вже спасіння, але тебе повернули, не дали ключі». Коли цьому юнакові було всього два роки, він потрапив до лікарні, і лікарі не давали жодного шансу на те, що він виживе. Але так сталося, що він вижив. Тарсо і про це знала. Зміст душ всіх людей, їх минуле, майбутнє, думки, з якими вони живуть, стариця бачила наскрізь.
Прикладів її приголомшливої прозорливості дуже багато (див. книгу Іоанна Корнаракіса «Тарсо»). Ми, звичайно ж, не зможемо про все розповісти. Відомо, що Тарсо могла просто поговорити з ангелом: «І не важко тобі ось так, кожен день, вгору-вниз літати, не втомлюєшся?» Могла накричати на біса, проганяючи його хресним знаменням: «Навіщо прийшов, йди давай, що тобі треба?».
З покійними вона розмовляла так само, як і з живими людьми. Для неї не було меж з іншим світом, усюди перед нею були відкриті двері. Головним завданням Тарсо була молитва за весь світ. Неодноразово зафіксовані випадки, коли відразу ж після тієї чи іншої катастрофи, яка відбувалася в різних куточках нашої планети, Тарсо ставала на коліна і починала гаряче молитися. Тільки потім її відвідувачі дізнавалися про те, що сталося з новин ЗМІ. Молитва за покійних, за живих, за Церкву Божу, була сенсом і метою її життя на землі.
Тарсо любила дітей. Особливо тих, хто страждав різними психічними відхиленнями. Вона називала їх подвижниками, говорила: «Вони не такі, як інші». Якимось незбагненним чином блаженна опікала цих дітей, прозрівала духом хто і як живе, молилася про них.
Біси всіляко мстилися Тарсо за її подвижницьке життя і одного разу підпалили її житло. Сама ж свята отримала сильний опік ніг. Це сталося в 1987 році. У 1989, в результаті падіння, у неї стався перелом кісток тазу, і потрібна була операція, на що необхідна була її згода. Тарсо відповіла: «Лікарі мені нічого не дадуть. Я піду до Маріам». Так і сталося. Її душа померла до Діви Марії, з якої вона мала глибокий духовний зв'язок.
Тарсо ніколи не дозволяла нікому говорити, що людина померла. Вона завжди поправляла: «Померла до життя». Так і душа Тарсо увійшла в ті обителі, де її дух вже не раз бував ще в дні земного життя. Після кончини блаженної, чудеса на її могилі почали відбуватися регулярно. Всі частинки її мощей стали ароматними і виділяють миро.
Ось лише один приклад. Тарсо за життя сама собі виривала зуби плоскогубцями. Якось одна сестра монастиря, яка дуже її любила і шанувала, зберегла такий зуб. Після успіння юродивої, вона передала його священику, який також шанував Тарсо. Той поклав зуб в коробочку і приніс з собою в монастир, де мав служити літургію. Так сталося, що сестри монастиря без його відома відкрили цю коробочку. Батюшка з подивом побачив, як до мощів вишикувалася черга, щоб поцілувати їх. «Чиї це мощі?» – запитала ігуменія. – «Коли ми відкрили коробочку, то весь наш величезний храм наповнився приголомшливими пахощами».
Після успіння Тарсо одна з сестер монастиря, яка вважала себе її духовною дочкою, думала про себе: «Де зараз Тарсо? Чує, бачить вона нас? Чи може вона дати мені пораду про молитву?» Того ж дня в тонкому сні вона бачить Тарсо: жива, радісна, вона покликала її на ім'я і повела за собою. Попереду був довгий і вузький міст. Під мостом бездонна, страшна прірва.
З жахом сестра пішла за Тарсо по мосту, але, на подив, пройшла його дуже швидко. Те, що побачила черниця на іншій стороні, не піддається опису. Наскільки чудово красивим, світлим і ошатним було це місце! Там стояли житла, зобразити які немає ніякої можливості, тому що на землі немає нічого подібного. «Я тут живу», – сказала Тарсо. Сестра увійшла слідом за Тарсо в її оселю. Вона була наповнена Божественним світлом! А потім блаженна сказала: «А що стосується молитви, то говори невпинно «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене».
