«Я все переживаю з вами»: житіє старця Алексія Зосимовського
2 жовтня Православна Церква відзначає пам'ять преподобного Алексія, старця Смоленсько-Зосимової пустелі.
Житіє преподобного Алексія Зосимовського не має особливої динаміки зовнішніх подій. Господь укрив його від тюрем, заслань і таборів. Але кількості внутрішніх скорбот, які зазнав старець, вистачило б не на одне життя.
Преподобний Алексій був виразником честі і совісті Православної Церкви, яка переплавлялася у горнилі більшовицького терору. Дуже жорстко і безкомпромісно ставлячись до живоцерковників і ліберального духовенства, він був велелюбним старцем до всіх стражденних вірних чадах Матері-Церкви.
Батько старця Алексія був вихідцем з бідної сім’ї. Але завдяки працьовитості і смиренню, він зміг отримати блискучу освіту, вивчити безліч мов, стати професором історії та німецької мови у Віфанської семінарії. За відгуками сучасників, батько старця був виключно доброю і смиренною людиною. Жодного разу в житті він ні на кого не підвищив голос. Мати батюшки була дуже набожно, доброю і милосердною. Померла вона, коли синові було всього вісім років.
Сам же майбутній подвижник народився в 1846 році і з дитинства відрізнявся серйозністю характеру. Любив читати, усамітнюватися, ріс дуже спокійним і добрим хлопчиком.
Хрест скорботи він почав нести вже із самого юного віку. Через необережність Федір (так хрестили його батьки) у вісім років отримав удар язиком дзвону в скроню, після чого у нього перестало бачити праве око. У 17 років у юнака стався перший серцевий напад, після якого хвороба не покидала його до кінця життя.
Все це не завадило Федору отримати гарну світську і духовну освіту. Крім того, молода людина любила музику і чудово грала на роялі. Коли він став дияконом, то залишив це захоплення, лише зрідка дозволяючи собі грати класичні твори в тісному колі близьких друзів.
Преподобний Алексій був виразником честі і совісті Православної Церкви, яка переплавлялася у горнилі більшовицького терору.
У 1866 році Федір закінчив семінарію і одружився на дочці священика Анні Смирновій. Його дружина відрізнялася живим і веселим характером. Завжди радісна і світла, лагідна і добра, її ніхто ніколи не бачив сумною. Федір і Анна дуже любили один одного. Шлюб їх був нетривалим. У січні 1872 року, провалившись в кучугуру снігу, Анна захворіла швидкоплинноу сухоту і через шість тижнів померла, залишивши на руках Федора малолітнього сина. Дуже важко переживав майбутній старець втрату гаряче коханої дружини. Рідні бачили, як сльози скочувалися по його щоках і великими краплями падали на мармурову підлогу храму, де її відспівували.
Ще в 1867 р. Федір був висвячений в диякони і служив на парафії одного з великих московських храмів в Толмачах. Його особливістю було те, що більшу частину його прихожан становили освічені і шановні люди: Третякови, графи Сологуб, Самаріни, Аксакови, сім'ї відомих російських слов'янофілів. Спілкування з цими людьми істотно вплинуло на душу молодого диякона.
Після смерті дружини отцю Федору було складно одночасно справлятися і з обов'язками по храму, і з вихованням малолітнього сина. Опіку над його дитиною взяла на себе прислуга Мотрона, яка доглядала і за вмираючою Анною. Жаліслива жінка любила цю сім'ю і дбала про них, але був у неї один недолік – схильність до пияцтва. Нерідко, приходячи додому з храму, отцю Федору представлялася невтішна картина: син, заплаканий і брудний, повзає по підлозі, а п’яна Мотрона спить на ліжку. Але він не смів сказати навіть зневажливого слова, щоб не образити її.
Дуже великий вплив на духовне вдосконалення отця Федора надали священики храму, в якому він служив, – протоієрей Василій Нечаєв (згодом єпископ Віссаріон) і протоієрей Димитрій Касіцин. В їх особі для молодий диякон побачив, яким має бути «добрий пастир». Отець Димитрій боявся навіть одним незграбним словом когось збентежити. Завжди стриманий, інтелігентний, дуже тактовний і щедрий, він найбільше ненавидів гріх осуду. Серед таких райських квітів проходило становлення особистості майбутнього великого старця.
Сам диякон Федір вже тоді відрізнявся величезним смиренням, простотою і любов'ю до людей. Жебраки всієї округи знали, коли у нього буде зарплата, і поспішали в цей день до храму, бо він ніколи не відмовляв у милостині. Бувало, йому доводилося роздавати не тільки всі отримані гроші, а й верхній одяг і навіть взуття.
Уже тоді оточуючі бачили, що диякон Федір часто уходив в себе і не помічав присутності людей навколо. В цей час його розум був занурений в розумну Ісусову молитву. Пізніше, будучи старцем, він всім без винятку, монахам і мирянам, радив практикувати Ісусову молитву, визнаючи в ній кращий засіб для боротьби з помислами і з'єднання з Богом.
25 років прослужив отець Федір в сані диякона. У 1895 році його висвятили у пресвітери і призначили в штат Великого Успенського собору Кремля. Головною причиною призначення були чудові вокальні дані отця Федора – у нього був, як говорили, «оксамитовий бас».
Жебраки всієї округи знали, коли у диякона Федора буде зарплата, і поспішали в цей день до храму, бо він ніколи не відмовляв у милостині. Бувало, йому доводилося роздавати не тільки всі отримані гроші, а й верхній одяг і навіть взуття.
Зовнішню красу богослужіння церковна влада тоді приділяли більшу увагу, ніж внутрішньому діланню, до якого схилялося серце отця Федора. Будучи за духом глибоким молитовником, він обтяжувався суєтою великого собору і мріяв про чернецтво і самотність. Але йому потрібно було поставити на ноги сина, і, крім того, на його утриманні були теща і племінниця.
Однак поступово обставини почали складатися таким чином, що бажання отця Федора нарешті здійснилося. Племінниця знайшла хороше місце роботи, теща померла, а син одружився з дочкою багатого лісового промисловця.
30 листопада 1898 року протоієрея Федора постригли в чернецтво з ім'ям Алексій. Його новим місцем служіння стала Зосимова Пустинь. Ігумен монастиря з перших же днів став дуже круто обходитися з новим пострижеником, вирішивши як слід обтесати витончено-інтелігентного й освіченого пресвітера. Тут отець Зосима зустрів і брутальну лайку, і всілякі приниження. Його хіба що не били, хоча бували випадки, коли ігумен з силою штовхав батюшку, прилюдно ображаючи його.
Складно уявити, що тоді відбувалося в душі отця Алексія. Після піднесених і мудрих бесід з освіченими людьми Толмачевського і Успенського храму, після розмов з відомими філософами-слов'янофілами, після спілкування з кращими пастирями того часу, людьми тактовними, з аристократичними манерами, він потрапив у зовсім іншу, незвичну для себе, обстановку. До того ж отцю Олексію на той час було вже 52 роки.
Як би там не було, але в цій вогненній печі спокус став формуватися дух великого старця. Його смирення, терпіння, подяка за все, що він зазнавав, були приголомшливими. Відсікаючи свою волю, він у всьому покладався на волю Божу і волю свого ігумена. Якщо старця в чомусь викривала совість, якщо він відчував, що з недостатнім смиренням прийняв ту чи іншу наругу, він навіть серед ночі йшов до кривдника і зі сльозами, на колінах просив вибачення. Його доброта, милосердя і любов були безмежними. Навіть клопів, які не давали йому спокою, він не вбивав, а збирав і виносив на вулицю. А коли келейник взимку викинув клопів за вікно, старець переживав: «Як же вони там на морозі тепер будуть...».
Через смирення і терпіння в отця Алексія входила благодать Божа з дарами прозорливості і чудотворення. До нього стали все частіше приходити за порадою люди, просячи його молитовної допомоги. Спочатку це були паломники, потім ченці і духовенство, а далі єпископи і високопоставлені сановники. Слава про нього як про молитовника і чудотворця почала поширюватися по всій країні.
А причин до того було безліч. За молитвами старця стали зцілюватися невиліковно хворі люди. Приходячи на сповідь, людина могла почути, як старець у всіх подробицях, із зазначенням місця та часу, перераховував всі його гріхи, починаючи з семи років. Він прозрівав долі людей, які до нього приходили, але розкривав їх лише в рідкісних випадках і тільки для духовної користі сповідника.
Якщо старця у чомусь викривала совість, якщо він відчував, що з недостатнім смиренням прийняв ту чи іншу наругу, він навіть серед ночі йшов до кривдника і зі сльозами, на колінах просив вибачення.
Щоб дізнатися про людину все, старцю потрібно було подивитися їй в очі. Здавалося, саме так, дивлячись в очі співрозмовника, отець Алексій в якусь мить прочитував в них і минуле, і майбутнє, і сьогодення.
Ми не будемо наводити численні приклади прозорливості і чудотворення старця. Детально про життя отця Алексія можна дізнатися зі спогадів його духовних чад (див. Книгу священномученика Іллі Четвертухіна і Є.Л. Четвертухіної «Я все переживаю з вами». Житіє і повчання преп. Алексія Зосимовского, М., 2014.).
Але, мабуть, найбільшим даром старця був дар любові. Так пожаліти і приголубити, як це робив отець Алексій, міг тільки він один. Найжорсткіші і тверді серця танули, тільки почувши звернення старця: «Дитятко моє». А коли він обіймав людину або гладив по голові, здавалося, що це не людина, а ангел небесний вливає благодать миру і тиші в стражденну душу.
З кожним, хто приходив, старець говорив як з єдиним і першим. Але ж до нього за день приходило по кілька сотень людей. Він приймав стражденний народ з 5 ранку і до 12 ночі. Якщо не встигав прийняти всіх, то, бувало, опівночі просив, щоб йому дали трохи відпочити, а через півгодини, о пів на першу, знову приймав людей. Тільки благодать Божа давала старцю сили нести такий важкий хрест.
У Росії пройшла революція 1905 року, назрівав переворот 1917-го. Країна стояла на порозі страшної катастрофи, яка забере життя сотень тисяч людей і покалічить мільйони доль. Люди шукали допомоги, розради і відповідей на безліч питань, які хвилювали їх. І вони знали, що в Зосимовій пустелі є чоловік Божий, який зможе їм допомогти.
Старець рекомендував своїм духовим чадам в обов'язковому порядку читати Новий Завіт і практикувати Ісусову молитву. За Радянську владу благословляв молитися в надії на те, що Бог просвітить їх розум. Вести себе зухвало по відношенню до богоборців і дратувати їх забороняв. Але якщо потрібно за віру постраждати і стати мучеником або сповідником – благословляв приймати це як найбільший дар з рук Божих.
Твердого сповідання віри у будь-яких обставинах життя отець Алексій зобов'язував кожного християнина. Він викривав тих, хто соромився своєї віри і намагався її «заховати» і немов розчинитися серед невіруючих. Взагалі віра в Бога, молитва і вірність Матері-Церкви були для нього головними умовами спасіння, дотримання яких старець ставив всім в обов'язок.
У червні 1916 року, через погіршення здоров'я, отець Алексій пішов у затвор і більше вже нікого до себе не приймав. Його життя висіло на волосині від смерті, але Господь уберіг його для останньої справи, яку йому належало зробити на славу Божу.
У 1917 році Господь обрав руки старця Алексія, щоб ними проявити Свою волю у справі обрання патріарха РПЦ. Право тягнути жереб серед трьох кандидатів, запропонованих Собором на патріарше місце, випало старцю Алексію. Після тривалої слізної молитви перед іконою Божої Матері преподобний витягнув листок з ім'ям святителя Тихона (Бєлавіна), який і став главою Церкви в цей страшний і важкий час.
У 1919 році старця постригли в схиму з тим же ім'ям, що у нього було в чернецтві. А в 1923-му Зосимову пустель закрили, і старець змушений був переселитися в Сергіїв Посад на приватну квартиру. Останні роки його життя були холодні й голодні. Будучи глибоко хворим, він не міг підніматися з ліжка без сторонньої допомоги. Жити йому доводилося тільки на милостиню від духовних чад, які в той час і самі голодували, а багато хто був у тюрмах і таборах.
Спочив старець в 1928 році. На його похорон зібралося безліч народу. Коли отця Алексія ховали, навколо процесії, як чорне вороння, зібралися активісти з числа войовничих безбожників, вигукуючи образи на адресу старця. Це була остання безглузда помста диявола. Віруючі на всі ці лайки відповідали співом Трисвятого і намагалися ближче притиснутися до гробу свого духовного отця, який, вони точно знали, стоїть біля Престолу Божого і молиться про кожну стражденну і люблячу Господа душу.
У липні 1994 року мощі старця ієросхимонаха Алексія перенесли зі Всесвятського (Кукуївського) кладовища у нововідкритий собор Смоленско-Зосимової пустелі. А на Ювілейному Архієрейському Соборі 2000 року преподобного Алексія Зосимовського причислили до лику святих.
