Отець Іосиф: «Одна у мене була мрія – побувати там, де народ страждає»
Ця історія про дивовижну людину глибокої живої православної віри, пастиря Церкви Христової, в'язня сумління, який пережив страшні сталінські табори смерті і показав справжній приклад віри і любові Христової. Ця розповідь більшою частиною записана зі слів батюшки як спогади про все, що довелося пережити.
що Ти не знаєш мене»
Такий напис прочитає кожен боголюбивий паломник, який зверне свою увагу на два великих дубових хреста, що знаходяться з лівого боку величного кафедрального Вознесенського собору в м. Ізюмі Харківської області Ізюмської єпархії. Разом зі своєї благовірної дружиною – матінкою Ганною там спочиває приснопам'ятний митрофорний протоієрей Іосиф Миколайович Романчак.
Матушка – сповідниця і мучениця, оскільки разом зі своєю келейницею була злочинно вбита за віру Христову через півроку після смерті найдорожчого чоловіка.
Відійшов до улюбленого Господа отець Іосиф 14 вересня 2008 року в настання церковного нового року. Це справжній новий рік, якого немає у світського суспільства. У людей же церковних – це дійсно нове життя: подяка за прожитий рік і ті милості, які Господь вилив на кожного з нас, зворушливе прохання про прощення за річні гріхи і прохання благословення Подавця життя на ще один рік. Кончина отця Іосифа була подякою за дар життя, його багато років, за дар свободи і служіння Богу в сані священика.
Але почнемо, як водиться, з дня народження.
Народився майбутній пастир Церкви Христової 9 червня 1926 року в с. Безко на Львівщині, тепер територія Польщі. Ще з часів Богдана Хмельницького ця територія іменувалася Україною. Проживало на ній в різні часи більше половини мільйона українців. Обстановка в краї була завжди вельми складною. Разом з українцями там жило багато поляків. З цієї причини в селі було два храми – православний храм і католицький костел.
Здебільшого поляки вороже ставилися до українського населення. З висоти сьогоднішніх відносин між Україною та Польщею важко уявити реальну ситуацію того часу. Тоді, на початку XX століття, картина була зовсім іншою. Великі православні свята поляки шанували і в ці дні не працювали, православних же при цьому щиро зневажали, називаючи їх свинями, кабанами, русняками.
Національний одяг українцям вдягати заборонялося, особливо традиційні вишиванки. Їх ненависть була настільки лютою, що вони вирізали вишивки разом зі шкірою. Після війни ще гірше стало: вони спалювали українські села разом з людьми. Вночі наші люди змушені були ставити охорону, інакше спати не могли, боялися.
Припинилося все тільки з організованим переселенням при упорядкуванні, вирівнюванні кордону, в результаті якого рідне батюшкине село Безко Санокського повіту залишилося в Польщі. Все матеріальне було кинуто при переїзді і залишилося чужим людям. З собою ж було відвезено найголовніше, найбагатющий скарб – віра Христова православна, яка зросла і зміцнилася у багато разів.
З цього моменту, починаються спогади отця Іосифа, складені моїм батьком протоієреєм Миколою Сакідоном в книзі «Життя і праці протоієрея Іосифв Романчака».
[Фото 2 – Книга «Життя і праці протоієрея осифа Романчака (упор. прот. Микола Сакідон)»]
* * *
Вірю я в Бога, – каже отець Іосиф, – із самих ранніх дитячих років. Мама моя Пелагія була глибоко віруючою людиною, дуже сувора, і коли я приходив до церкви, ставав біля дверей на коліна, і, склавши долоні конвертом, простоював так всю літургію, наслідуючи своїй матусі. Всю Літургію на колінах. Як дитина я грався з дітьми, однолітками, але всі мої думки і почуття були тільки про храм і богослужіння, і я їм намагався говорити тільки про це.
Підріс, почав ходити до школи. На уроках історії слухав розповіді про те, як в СРСР віруючих людей засилають на Колиму, на крайню північ і там вони страждають, і вмирають за віру Христову. Вже тоді в моєму серці зародилося бажання побачити ту північ, тих людей, які страждають за свою віру. Пас я корів і все дивився на північ. Одна у мене була мрія, одне бажання – побувати там, де цей народ страждає і гине.
У ті роки було закатовано і вивезено в концентраційні табори і заслання до 18 мільйонів чоловік віруючих християн, інтелігенції, духовенства, чернецтва і безліч інших категорій людей.
У 1945 році після закінчення війни нас вивезли з рідних місць в Дрогобицьку область. Там я закінчив дворічні курси техніків-будівельників, і після їх закінчення працював за фахом при райвиконкомі. Одного разу до мене прийшли двоє людей з КДБ, попросили вийти з кабінету і слідувати за ними. В одній з кімнат мене обшукали, і хоча нічого не знайшли – тут же заарештували. Приліпили мені ні мало ні багато – 54 статтю, потім 58 – зрада Батьківщині. Як зрадника Батьківщини мене повинні були везти на Нову Землю.
У ті роки було закатовано і вивезено в концентраційні табори і заслання до 18 мільйонів чоловік віруючих християн, інтелігенції, духовенства, чернецтва і безліч інших категорій людей. То були часи страшні. Везли нас всю дорогу з «комфортом» в місто Тайшет на лісоповал. Але пробули ми там всього тиждень, а далі етапом на 501-е сталінську будівництво. До 1946 року в цьому районі вічної мерзлоти ще не ступала нога людська. Спочатку нас везли через місто Печору і Абис, потім довго йшли пішки. Йшли більше місяця. На собі змушені були нести важкі намети.
Попереду рухалися танки зі знятими баштами, розчищали нам дорогу, а за ними ми.
Місця ці більш, ніж важкопрохідні. Попереду рухалися танки зі знятими баштами, розчищали нам дорогу, а за ними ми. За наказом Сталіна там будувалися системи таборів, і підводилася до них залізниця. На горах постійно лежить сніг, і навколо вічна мерзлота. Абсолютно ніяких умов для життя. На 501-му будівництві не було ніяких рослин, крім карликової берези, яку ми в наметах клали на мерзлу землю і спали на її гілках одягненими.
Півроку ми взагалі не роздягалися, не вмивалися. Просто не було води. Морози тиснули нижче 42 градусів, а ми повинні бути на роботі. Якщо мороз був трохи нижче норми, то вже на роботу ми не виходили, але нам день цей зараховувався в стаж терміну. У ці дні ми роздягалися на такому морозі, витрушували сорочки від вошей і чекали, коли вони загинуть з іншого одягу, тому що весь одяг кишів вошами. По можливості вошей скидали в багаття. Все тіло від них було в струпах.
Годували нас падаллю, дохлими кіньми, що кишіли хробаками. Хліб давали мерзлий ячмінний. Ячмінь не була просіяний, з половою та ячмінними колючками. Робилося це спеціально. Оговтатися від такої їжі варто страшних мук, адже весь кишечник кровоточив. Але їсти щось треба було. Мерзлий хліб розпилювали пилками. Його їли з кров'ю, бо від страшної цинги випадали зуби, текла кров.
На 501-му будівництві все ж у мене була легка робота: відмічав вантажні машини, які возили щебінь з кар'єра на залізничне полотно. Я добре знав, що людина не в силах в страшних умовах виконати непосильну норму. Голодні, змерзлі – як вони могли? І я не міг їм не допомогти. Я почав приписувати їм вироблення, щоб вони отримували пайок того хліба хоча б у 700 грам. Це допомогло якось врятувати їх від голодної смерті. Але одного разу табірне начальство виявило різницю в обліку і хотіло судити мене за приписку. Бог мене помилував, і знайшовся добрий чоловік, який перевів мене в інший концтабір.
Доброта його мене врятувала, адже страшно навіть подумати, що б могло бути. Справа само собою припинилася. Вже пізніше, на Колимі, мене побачив один з тих в'язнів, вказав на мене рукою і сказав: «Ось хто нас врятував тоді від голоду».
А мене звідти вивезли на Колиму, а з бухти Ваніна в Магадан і потім нас відправили в селище Мяунжа за 700 км від Магадана. Що довелося пережити – важко і згадувати. Але скільки б я не був в таборах – ніколи не нарікав, не допитувався, хто для мене це зробив. Я завжди твердо знав, що ніколи нікому не зробив ніякого зла, ні у кого нічого не забрав, не вкрав, а тому знав і вірив, що якщо зі мною трапилася ця біда, значить така воля Божа, значить так мені потрібно.
У дитинстві мені хотілося побачити ті страждання, ту сторону, і Господь виконав бажання мого серця. Я все побачив і почув, і на собі самому випробував. Так, було дуже важко, але я завжди вірив, що з Божою допомогою зможу перенести всі біди. Це великий дар – віра в Бога. Без неї важко було б вижити в таборах і в'язницях, та й після закінчення терміну.
Я завжди дружив зі священиками, дияконами, разом з ними молився. Співали ми молебні Божій Матері і в робочі дні, і в недільні. Співали, звичайно, тихо і завжди і всюди намагалися бути з молитвою. З молитвою не розлучалися, навіть засинаючи під ковдрою. Вірили в своє звільнення сильно. Багато моїх тамтешніх знайомих думали, що я священик. Я ніяк не міг їх переконати в тому, що я таким не є. Але ніхто мені не вірив. Більшість думали, що я ховаюся, боюся зізнатися в цьому.
Тут потрібно згадати, що були нерідкими випадки відчаю і втрати віри взагалі. І навіть старі протоієреї падали духом, і коли я говорив їм: «Отці, вам же треба нас підтримувати, а ви самі духом падаєте». Вони відповідали: «Синку, ти ж не знаєш куди нас привезли? На вірну смерть». А я все ж вірив, що все переживу і перетерплю, а назад додому літаком полечу. Так потім і сталося: з Колими до Хабаровська летів літаком.
В дитинстві мені хотілося побачити ті страждання, ту сторону, і Господь виконав бажання мого серця.
У Хабаровську через дуже важкі кліматичні умови один день прирівнювали до трьох. І якщо не порушувався режим і дисципліна, то термін скорочувався. З цієї причини замість даних мені 10 років я «відсидів» 7. Але після звільнення ще направили на заслання в Нексікан. Там я вже працював заступником директора середньої школи з господарської частини. У цьому місті я познайомився з майбутньою матусею Ганною. Вона працювала в дитячих яслах, теж відбувши термін. Її заарештували в 17 років і дали 10 років каторги.
Матінці дісталося ще більше, бо жінці витримувати такі умови було набагато важче, ніж чоловікові. Жінок поміщали разом з кримінальниками і кінченими елементами. Садизм не мав ніякої межі. До того ж жіночі бараки поміщали біля чоловічих. Якою була розпуста і содомія, без здригання чути неможливо. Матушка багато розповідала про цей жах, слухати це непосильно навіть найтвердішій людині. Щоб хоч якось захиститися доводилося об'єднуватися групами і так ходити.
У Нексікані ми й одружилися. Мені було 30 років, а матінці 28. Звільнилися ми в 1954 році, а в 1959 році нам дали дозвіл на виїзд всієї родини, і ми вибрали місто Куп'янськ. Повертатися в рідні краї нам було заборонено назавжди. Господь виконав відразу два моїх прохання. Перше – я не тільки побачив, як страждають за віру православні люди, але і сам постраждав найжорстокішим чином. Друге – я додому полетів літаком, та ще з сім'єю і маленькою донькою Ірою.
Переслідування і надалі не покидали мене і мою сім'ю, але це було вже не так страшно і не так жахливо, як на Колимі.
Гнали, переслідували, зневажали, а мені від цього було радісно, мирно і спокійно на душі. Я радів, що мене женуть за віру в Бога.
З 1959 по 1971 рік до прийняття сану священика нас страшно переслідували за віру. Особливо дітей і головним чином сина Ігоря (зараз диякон Ігор служить в Свято-Іллінському храмі смт. Близнюки – авт.). Діти вчилися добре, і це трохи рятувало. Але Ігор відмовився від вступу в комсомол, і за цей його сильно тероризували: примушували, погрожували, чим тільки не залякували. Мене особисто викликали на виробництві, хотіли відібрати навіть дітей.
Гнали, переслідували, зневажали, а мені від цього було радісно, мирно і спокійно на душі. Я радів, що мене женуть за віру в Бога. Я продовжував чесно трудитися, ходити до церкви, виховував дітей. Без Церкви свого життя я не мислив.
І одного разу, коли я у вівтарі готувався до читання апостола, туди увійшов протоієрей отець Петро Лапоногов, тодішній благочинний по Куп'янському району. Послухав він моє читання, а я підійшов до нього під благословення. Тоді він мені й каже:
– Вам, дорогий мій, треба бути священиком.
– Це неможливо, – відповідаю я йому, – мені вже 44 роки.
– От і добре, я таких шукаю.
Я тоді так злякався, що не міг навіть говорити, і не міг повірити, що це в принципі можливо і може здійснитися наді мною. Душа заметушилася, всередині все завмерло. А тим часом отець благочинний протоієрей Петро Лапоногов поїхав до Харкова і доповів владиці Никодиму, що знайшов людину гідну на кандидатуру ставленика (священика).
4 липня в Благовіщенському кафедральному соборі отець Іосиф був висвячений на диякона і вже всього лише через три дні, в свято Різдва Іоанна Хрестителя, в сан священика. Важко, дорогі брати і сестри, передати, що відчував у душі отець Іосиф, приймаючи церковне посвячення. Адже воно було на тлі тих страшних і смертельних мук, які він пережив на каторзі. Після знущань над його особистістю і над його вірою це було дійсно сходження не тільки на земний Фавор, а й на вищі уявні небеса без жодного перебільшення.
У сані священика отець Іосиф прослужив 37 років, з них 25 років в Ізюмі у Піщанської чудотворної ікони Божої Матері. Він відкривав і відновлював з руїн десятки храмів по Харківській області, а також написав акафіст Піщанської ікони Божої Матері, яку так палко любив. За це Цариця Небесна послала йому особливу силу молитви, батюшка міг пробудити навіть в незнайомій людині почуття покаяння.
Отець Іосиф був патріотом України, не націоналістом, а саме патріотом, віддаючи всього себе для духовного відродження своєї країни. Він любив всіх паломників незалежно від регіону, звідки вони приїхали і мови, на якій вони розмовляють. Він ніколи не агітував за автокефалію або службу українською мовою, це йому було чуже і, якщо б він був живий, то зараз напевно підтримав би канонічну Церкву, яка дала йому духовне життя як християнину і пастирю. Він би став на захист віри, яка була для нього світильником в темряві страшних випробувань.
Слід особливо відзначити, що у батюшки була дивовижна здатність прощати, він не тримав зла на своїх кривдників, а молився за них і по-справжньому сповнив Своє слово Христа: «Любіть ворогів ваших, добро робіть тим, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто вас ображає» (Лк. 6:27).
Ті напасті і знущання, які зараз переживають православні християни особливо в західних областях нашої Україні по суті лише слабкі відлуння того, що довелося пережити поколінню нашого улюбленого батюшки в ХХ столітті.
Зараз ґрунт нашої віри випробовують на міцність, за 2000 років існування Церкви Христової нічого не змінилося і у диявола є тільки дві зброї проти Церкви: фізичне винищення і розкол, і справжній християнин повинен бути готовий до них. Ми повинні бути зараз більш мужніми в своїй вірі, зважаючи на приклад старшого покоління, на приклад отця Іосифа, передавати живу віру своїм дітям, щоб вони свого часу, під час жнив, були готові до гонінь на Церкву і сповідання Христа.
Спаситель на горі блаженств говорив, що «будь-яке дерево пізнається за плодом своїм» (Лк. 6:44), древо віри і благочестя батюшки було наповнене любов до Бога і ближнього і воно дало гідний плід: за молитвами отця Іосифа в його родині вже 5 священнослужителів і величезна кількість духовних чад, які є ревними християнами і по сьогодні.
А який плід приносимо ми?
За матеріалами книги «Життя і праці протоієрея Іосифа Романчака» / уклад. Микола Сакідон. – Харків, 2016. - 192 с.: кол. іл..
