Що таке віддання Успіння Богородиці, або Як зберегти радість свята
Про суть та історичні передумови походження післясвята свят – протоієрей Володимир Долгих.
5 вересня Православна Церква відзначає віддання свята Успіння Пресвятої Богородиці. Ці дні післясвят досить часто проходять повз нашу увагу, тому хотілося б сказати пару слів про те, навіщо вони взагалі потрібні і який в них сенс... може, це змінить чиєсь часто байдуже ставлення до таких дат.
Для початку хочу поділитися кількома думками щодо того, чому цю тему взагалі слід зачіпати. Розмірковуючи над цим питанням, я прийшов до висновку, що мені, як священику, якщо хочете, в богослужбовому або «молитовному» (взяв в лапки, бо я ще той молитовник) плані набагато простіше зберігати внутрішній спокій або навіть святкову радість. Відбувається це тому що, фактично, моє повсякденне життя не відокремлене від життя, скажімо так, професійного, богослужбового і т.д. Точніше, храм, сім'я, дозвілля, різні послухи – все це одне ціле і всі дії в цих сферах здійснюються в Церкві. Я коли і зіткаюся з будь-якими світськими колективами, то не пов'язаний з ними жодними зобов'язаннями.
Мирянам в цьому плані трохи складніше, адже переступивши поріг храму, наповнені по вінця благодатною радістю свята, вам доводиться йти на роботу, в світ, якщо не ворожий, то байдужий і далекий від християнства. Від того від вас вимагається більше мужності і внутрішньої концентрації, щоб не «розплескати» з таким трудом накопичені духовні сили.
Святкові дні, аж до віддання, повинні набути особливу важливість і актуальність.
Більшості з вас у святковий день (що припадає на будні) доводиться йти не на літургію, а на роботу, попередньо побувавши лише на всеношній. Ну що ж, тоді святкові дні, аж до віддання, повинні набути для вас особливу важливість і актуальність, оскільки це можливість зберегти хоч «маленький шматочок» тієї радості, яка наповнює нас в храмі.
Для більш усвідомленого підходу до цього питання трохи поговоримо про те, звідки взагалі взялися ці віддання свята. Якщо ми відкриємо Старий Завіт, то побачимо, що там є конкретні вказівки на святкування тієї чи іншої події протягом восьми днів.
Ось, що ми читаємо в книзі Левіт: «Скажи синам Ізраїля: п'ятнадцятого дня того сьомого місяця, свято кущів, сім днів Господу; першого дня священне зібрання, ніякої роботи не будете робити; протягом семи днів приносьте жертву Господу; восьмого дня священне зібрання нехай буде для вас, і будете приносити жертву Господу: це віддання свята, ніякої роботи не будете робити» (Лев. 23,34-36).
Трохи далі, в книзі Чисел, ми бачимо подібну ж вказівку: «А восьмого дня буде у вас віддання свята, ніякої роботи не будете робити…» (Числ. 29,35).
Ми пам'ятаємо, що живемо з вами в сьомому «дні», тоді як восьмий настане після Другого пришестя Христа.
Про це йдеться також і в Хроніках: «І зробив Соломон в той час сім днів свята, а весь Ізраїль із ним – зібрання вельми веливе, що зійшлося від входу в Ємаф до річки Єгипетської; а восьмого дня справили віддання, бо обряд освячення жертовника справляли сім днів, і свято сім днів »(2 Пар. 7,8-9).
Всі ці вказівки на восьмий день віддання свята мали ще й прообразний сенс і набули особливої актуальності вже в новозавітній час. Ми пам'ятаємо, що живемо з вами в сьомому «дні», тоді як восьмий настане після Другого пришестя Христа. Перший прецедент післясвята протягом восьми днів дав св. імператор Костянтин Великий. Саме завдяки йому було встановлено восьмиденне святкування освячення базилік в Єрусалимі і Тирі.
Перший прецедент післясвята протягом восьми днів дав св. імператор Костянтин Великий.
Традиція ця, згодом, набула назви октав (але з часом цей термін був виведений з літургійної термінології Православної Церкви і замінений словом віддання свята) і досить швидко поширилася в більшості християнських громад. У цьому ж IV столітті, на Сході, протягом восьми днів, стали відзначати Пасху, П'ятидесятницю і Богоявлення, а трохи пізніше – Різдво Христове. Подальша еволюція богослужбових традицій привела до зміни кількості днів віддання свята для різних свят, але сенс і підстави для цього залишалися колишніми.
У літургійному плані, протягом усього періоду віддання свята ми залишаємося в «зоні досяжності» торжества, а сам день віддання повністю повторює богослужбовий статут свята. Це можливість знову доторкнутися до тієї радості, яка нас наповнює під час особистої зустрічі з Господом в стінах Його храму. За великим рахунком ми не вміємо довго радіти, стан покаяння та плачу в своїх гріхах – більш природнє для нашого земного шляху, тому віддання – це деякою мірою відгомін майбутнього Царства, де не буде місця для смутку і сліз.
Митрополит Антоній (Сурожский) говорив, що у відданні подія, що жила, діяла і надихала нас протягом усіх днів віддання свята, переходить у вічність як обіцянку, а нам залишається лише очікування: «Очікування віри, очікування надії, очікування любові, очікування радості від того , що перемога не тільки отримана Христом, але що вона вже явлена нам на землі в особі Божої Матері», – підсумовує він щодо Успіння.
Хотілося б побажати кожному християнинові і кожній християнці, робити все, що можливо, щоб зберегти радість свята незалежно від того, чим вам доведеться займатися.
Однак очікування це не повинно бути пасивним. Богородиця настільки зріднилася і з'єдналася з Богом, що труна і смерть уже не могли Її утримати. Якщо наш повсякденний духовний і фізичний труд буде сприяти такому ж єднанню з Христом, то і нас не утримають ніякі могили.
Повертаючись до теми повсякденного життя і роботи, хотілося б побажати кожному християнинові і кожній християнці, робити все, що можливо, щоб зберегти радість свята незалежно від того, чим вам доведеться займатися. Навіть якщо не виходить побувати на літургії в дні торжества – не хвилюйтеся. Читайте святкові тропарі і кондаки перед і після їжі, замість ранкових або вечірніх молитов прочитайте стихири і канон свята, благо сьогодні для цього не потрібно мати стопку Міней, а досить лише інтернету і принтера або навіть просто телефону.
Якщо ми будемо докладати всіх можливих зусиль для набуття благодатної радості, то в дні післясвята і віддання в наше життя дійсно, нехай і на мить, увірветься Царство Небесне.
Закінчити цей невеликий роздум знову хотілося б словами владики Антонія: «Віддамо ж це свято, дамо його в вічність; але будемо пам'ятати, що ми його знайдемо свого часу, коли самі, пройшовши вузькими вратами смерті, увійдемо у вічність Божу. Не в ту страшну смерть, якою була смерть Старого Завіту, але в смерть, яка для християнина є тимчасовим сном в очікуванні загального воскресіння. І ми знаємо, що це воскресіння буде, тому що в особі Божої Матері воно вже відбулося».
