Новий світоч Оптиної пустелі. Житіє схиігумена Гавриїла (Виноградова)
СПЖ продовжує серію розповідей про праведників XX-XXI ст. Сьогодні мова піде про насельника Оптиної пустелі, схиігумена Гавриїла (Виноградова) (1958-2005).
Коли вмирала мама схиігумена Гавриїла, їй було видіння. Вона побачила свого сина розп'ятим на хресті. З цим, відбитим в душі образом, вона віддала свій дух Богу. Уже з неба вона бачила свого сина в лікарняній палаті: напівпрозорого від знемоги, з величезними опухлими ногами, легенею, яка згнила, і який задихається від кашлю і гною. Після восьми хіміотерапій з діагнозами – туберкульоз, пневмонія, рак крові – він смиренно ніс на своїх плечах Хрест Христовий.
«Тепер я розумію слова преп. Іоанна Лествичника про те, що хворобливість – це найвідрадніше подвижництво», – говорив, наближаючись до кінця свого земного життя, отець Гавриїл.
«У його стані він мав би кричати від болю двадцять чотири години на добу», – говорили лікарі. А батюшка тільки стогнав і дякував за все Богу.
* * *
Народився майбутній страждалець 31 травня 1958 року в великій родині інженера-атомника. Працював на держоборону, батько дітей хрестити не дозволяв. І взагалі в родині про віру говорити було не прийнято. Тільки бабуся, піклуючись про онуків, потай молилася про них і пекла на Великдень смачні, запашні паски.
Коли Сергію (так нарекли батьки майбутнього подвижника) було дев'ять місяців, він тяжко захворів. Піднялася висока температура, немовля почало задихатися, лікарі нічим допомогти не могли. Підійшла до мами в лікарні побожна нянечка порадила поїти Сергійка молоком із содою. Всю ніч мама давала синові це зілля і, на подив лікарів, його дихання стало вирівнюватися, і він заснув.
Важка хвороба, перенесена в ранньому дитинстві, давала про себе знати все життя. Сергій ріс слабкою і хворобливою дитиною. Але це не заважало йому займатися спортом, відмінно вчитися і прекрасно скласти іспити в Ленінградський інженерний інститут авіаційного приладобудування, куди вступити було дуже непросто.
Під час навчання Сергій показав себе настільки здібним студентом, що його залишили працювати на кафедрі і готували до навчання в аспірантурі. Перед ним відкривалася чудова перспектива кар'єрного росту в Оборонпромі з високою зарплатою і хорошим держзабезпеченням. Але чогось Сергію весь час не вистачало. Спочатку він захоплювався читанням класичної російської літератури, потім звернувся до самвидаву і став зачитуватися працями різних філософів і, врешті-решт, після служби в армії знайшов те, чого шукало його серце – віру в Бога. В інститут після армії Сергій уже не повернувся.
Дуже сильно на нього вплинула смерть рідного брата Віктора. Ця добра, чистої душі людина в 33 роки загинула на будівництві, не будучи хрещеною. Незадовго до смерті Віктор десь придбав Біблію і став її читати. Але смерть обірвала його шлях до Бога. «Де зараз його душа?» – часто думав Сергій.
«Де зараз його душа?»
Після смерті брата в березні 1988 року Сергій приймає хрещення і стає постійним прихожанином. Він неухильно виконує всі покладені за статутом молитовні правила, уважно і вдумливо читає Святе Письмо.
Одного разу з ним сталася зустріч, яка назавжди змінила його життя. Після богослужіння в храмі до нього підійшов чоловік, який представився ієродияконом, і попросився переночувати. Сергій відчув до нього якесь особливе розташування. Всю ніч до самого світанку вони провели в бесіді, після якої Сергій прийняв рішення стати монахом. «Хто до мене тоді приходив? Та чи й людина це була?» – згадував потім схиігумен Гавриїл. Почуття того, що незнайомець був не із земного світу, залишилося в його серці назавжди.
На початку дев'яностих почали відбудовувати багато занедбаних монастирів. Поступово з руїн стала відновлюватися і Оптинська обитель, в стінах якої Сергію судилося проходити іспит на чернечий послух і навчатися розумному діланню. Перед відходом у монастир Сергій роздав все своє невелике майно, спалив диплом вузу, і в березні 1990 року, взявши у матері благословення, пішов назавжди до Оптиної пустині.
«Хто до мене тоді приходив? Та чи й людина це була?»
Найкоротша дорога до спасіння – послух. Це правило Сергій засвоїв з самого початку свого монастирського трудництва.
20 грудня 1990 року Сергія підстригають у рясофор з ім'ям Міна. Незважаючи на слабке здоров'я, він ніс увесь тягар довгих чернечих служб і важкої монастирської роботи. Незабаром з'ясувалося, що у нього туберкульоз. Незважаючи на діагноз, молодий чернець не зменшив своєї праці. Міна і раніше працював нарівні з усіма незважаючи на те, що температура у нього нерідко піднімалася до сорока і він задихався.
З того часу монастирські праці ченця стали чергуватися з постійними перебуванням в лікарнях. Розповідали, що одного разу його сусідом по палаті виявився питущий чоловік. Ця людина навіть в лікарні бувала настільки нетверезою, що падала прямо на порозі палати. Отець Міна з температурою, хворий, зібравши останні сили, як нянька піднімав його, укладав на ліжко і мив. І все це без нарікання, мовчки, як само собою зрозуміле.
В березні 1991 року ченця Міну висвячують в диякони, а у вересні того ж року стрижуть в ченці з ім'ям Павло та висвячують у пресвітери.
Найкоротший шлях до спасіння – послух.
На богослужбове стажування і проходження сорокоуста ієромонаха Павла прикріплюють до отця Василія (Рослякова), з яким отець Павло буде потім дружити до самої його мученицької кончини. У травні 1992 року отця Павла разом з отцем Василієм направляють на послух в Москву.
Строгість життя, дотримання духу святих отців поступово сформували в цих оптинских подвижниках досвідчених духівників. Все більше людей тягнулися до цих двох нових світочів Оптиної пустелі. Зростала кількість їх духовних чад, формувалася своя паства. Але долі їх склалися по-різному. Отець Василій прийняв мученицьку кончину від руки сатаніста, а отець Павло прожив мученицьке життя.
Після своєї загибелі отець Василій не раз являвся у тонкому сні отця Павла, немов пропонуючи слідувати за собою. «Де вже мені наздогнати тебе, немає у мене ніяких подвигів, я все більше по лікарнях», – змиряв себе отець Павло. Але одного разу склалася ситуація, коли отець Павло і справді міг би піти шляхом свого друга.
«Ні, не зараз, ще рано».
Коли він служив на московському подвор'ї монастиря, до нього підійшла дивної зовнішності людина і приставила пістолет до грудей, маючи намір вистрілити. Отець Павло, подивившись уважно на пістолет, а потім в обличчя свого потенційного вбивці, на короткий час задумався, а потім спокійно сказав: «Ні, не зараз, ще рано», – і відсунув від себе пістолет. Злочинець не очікував такого повороту подій, чомусь запанікував і кинувся бігти.
Отець Павло себе не жалів ні в чому. Ставши помічником благочинного, він взяв на свої плечі величезну кількість турбот з благоустрою монастиря. Крім того, у нього був послух духівника мирян, і поступово він стає наставником сотень людей. Він упорядковує монастирську бібліотеку, духовно опікується жіночим монастирем, в який йому доводилося їздити за кілька сотень кілометрів.
Отець Павло не тільки духовно опікувався черницями, він працював у їх монастирі каменярем, теслярем, пічников, економом. А в цей час його хвороба прогресувала. Все частіше йому доводилося лежати в лікарні, все важче ставало дихати, частий кашель супроводжувався рясними крововиливами і виливами гною.
Книгу диякона Андрія Кураєва «Про нашу поразку» він виніс в коридор і поклав «на виніс», зробивши позначку «погана книга».
У отця Павла було дивовижне поєднання лагідності і смиренності з силою духу і міцностю вірі. До всіх він ставився просто, однаково, але був дуже вимогливим до своїх пасомих. Він, як добрий і мудрий лікар, твердо викорінював з душ своїх духовних чад будь-яке гріховне сміття. До цього часу стають відомими випадки чудовою Божої допомоги, яку отримували люди за молитвами отця Павла.
Батюшка мав глибоку духовну чуйність та інтуїцію. Прочитавши книгу диякона Андрія Кураєва «Про нашу поразку», він виніс її в коридор і поклав «на виніс», зробивши позначку «погана книга». Він не сприймав раціоналізм, іронічні насмішки автора цієї книги над доброю стурбованістю простих людей.
Знаки кінця світу, який наближається, отець Павло немов вже передбачав своїм духовним поглядом. Не раз він нагадував своїм духовним чадам, що інтернет – це павутина, а павутина плететься для того, щоб ловити тих, хто в неї потрапляє. Отець Павло не був ретроградом, але він тверезо оцінював ті тенденції, які стали домінувати в сучасному світі.
Поки залишалися сили, схимонах Гавриїл віддавав весь свій час молитві і турботі про своїх духовних чад.
Тим часом його хвороба вступала в свою завершальну фазу. У 2003 році, на свято Святої Трійці, він попросив, щоб його звільнили від служби у зв'язку з поганим самопочуттям. Але благочинний дав йому зрозуміти, що це може викликати складності, і отець Павло, змирившись, з послуху, йде на богослужіння. Під час служби температура у отця Павла перевищила позначку сорок і він втратив свідомість.
Додаткове обстеження виявило у отця Павла злоякісне захворювання крові. 21 листопада 2003 року на свято Архістратига Михаїла батюшку стрижуть в схиму з ім'ям Гавриїл в честь архангела небесних безтілесних сил.
Можливо, якби малий Сергійко помер в дитинстві, то він своєю чистою душею поповнив би лик ангельський. Але промислом Божим йому було дано пройти через горнило страждань, перетворити свою душу, спдобивши її вищим архангельським чинам.
Поки ще залишалися сили, схимонах Гавриїл віддавав весь свій час молитві і турботі про своїх духовних чад, яких він не залишав до самої смерті. Місцем його мученицького подвигу стала лікарняна палата Москви. Отець Гавриїл дуже сумував за монастирем, за службою, за співом братнього хору.
Так вийшло, що на Пасху 2005-го року всі були зайняті на службах і не змогли його причастити у Великодню ніч. Схимонах Гавриїл спробував проспівати Пасхальний канон, але задихнувся від кашлю. Зате Бог подарував йому пасхальну розраду. В дусі, без тіла, отець Гавриїл опинився в Казанському храмі Оптиної пустелі, почув, як хор співає Пасхальний канон, побачив всю братію монастиря.
Хвороба – великий вчитель.
На початку травня його стан помітно погіршився. Температура вище сорока трималася майже два місяці. Доводилося приймати дуже сильні жарознижуючі. Кожні дві години і вдень, і вночі потрібно було міняти одяг та постільну білизну. Подушки були майже наскрізь мокрі. Коли дія ліків закінчувалася, температура знову піднімалася і біль ставав нестерпним. Отця Гавриїла сильно мучив кашель, який тривав годину і більше. Дихати ставало дуже важче. Щоб хоч якось вдихнути повітря, отцю Гавриїлу потрібно було лягати на бік, щоб гній, що скупчується в легені, що розкладається, зміг стікати через трахею. Його набиралося після кожного нападу до половини півлітрової банки. І це потрібно було робити по п'ять-шість разів на добу. Крім того, гній від легені почав розплавляти хрящі гортані.
Все це поглиблювалося раком крові, який збільшив всі лімфовузли його тіла до розміру курячого яйця. Здавалося, що нестерпний біль, як тягуча кипляча смола, страшним вогнем силкувався розтопити і його душу. Найважча боротьба була у відчаї, яким біси намагалися побороти душу подвижника. «Що нас чекає попереду, тут, в цьому земному житті? Це треба чітко собі уявляти і не спокушатися – Голгофа. А перед Голгофою – Гефсиманія», – говорив схиігумен Гавриїл своїм духовним чадам.
Батюшка дякував усім, хто за ним доглядав, хто його лікував.
Дивитися на страждання отця Гавриїла було нестерпно, і лікарі зважилися на те, щоб зробити йому операцію, хоча шансів на те, що вона йому якось допоможе, були один зі ста. Хвороба – великий учитель. Вона вчить нас цінувати і дякувати навіть за мале і незначне. За сонячний промінь світла на фіранці, за горобця, що сів на кватирку вікна. Батюшка дякував усім, хто за ним доглядав, хто його лікував. Якщо не міг зробити це словом, то намагався хоча б кивком голови висловити свою вдячність.
Єдиною його розрадою була молитва. Батюшка не випускав з рук чітки. Під час нападів він намагався впорядкувати ритм дихання, що переривався, Ісусовою молитвою.
Перед операцією отець Гавриїл був схожий на напівпрозорий осінній листок, але за цією оболонкою вже явно проступало сяйво вічного життя. Особливо виразними були його очі – по-дитячому променисті і ясні. Операція показала, що гангрена повністю вразила легеню. Коли її виймали, вона розірвалася і гній витік в грудну порожнину. Після операції отець Гавриїл ще кілька разів приходив до тями, поки нарешті о дев'ятій годині 4 серпня 2005 року не знайшов свій вічний спочинок.
Стояла неймовірна спека. Поки тіло отця Гавриїла везли з Москви до Оптиної доводилося стояти в багатогодинних пробках. Але на подив від тіла страдальця не виходило ні найменшого запаху тління. А його світлий лик, здавалося, випромінював архангельський спокій Царства Божого. Біля труни страждальця хотілося одного – мовчати і відчувати тишу великого спокою, який світлою хмарою покривав весь навколишній простір.
Фото з книги «Трудівник бездоганний. Схиігумен Гавриїл (Виноградов)»
Видавництво «Мандрівник», 2008 рік
