Комплекс Іуди: що спільного у розкольників та обновленців
Про історичні паралелі між українськими автокефалістами та обновленцями.
З періоду 1923 по 1928 рік у нової більшовицької влада з'явився хитромудрий план зробити розкол всередині самої Церкви і створити більш покірну собі церковну організацію. В результаті недовгих дискусій Російська комуністична партія більшовиків (РКП(б) і Рада народних комісарів (РНК) прийшли до висновку, що у стислі терміни потрібно провести церковну реформу, щоб «привчити» до лояльності непокірних попов, яким була чужа і революція, і сама їх нова влада.
Підготовча робота для рішучого наступу на Церкву почалася ще в другій половині 1921 року, коли при ДПУ (Головному політичному управлінні) був утворений особливий «церковний» відділ на чолі з О. А. Тучкова. Всіма доступними способами він став вербувати майбутню когорту обновленців з числа мирян, духовенства і навіть єпископату. Вже 23 березня 1922 року в газеті «Правда» з'явилося різке по тону лист дванадцяти священиків, включаючи Введенського (майбутнього «Першоієрарха» обновленців), в якому основна маса духовенства звинувачувалася в контрреволюционности і нелояльності до нової влади.
Незабаром на зборах духовенства Введенський заявив про розрив з «реакційним духовенством» і про створення нової «живий» церкви. Паралельно засоби масової інформації розгорнули наклепницьку кампанію проти Патріарха Тихона, готуючи громадську думку до розправи над «нелояльної» Церквою, і заміни Її іншою. Більш правильною і лояльною.
Саме такою ситуацією і скористалися обновленці, які обманним шляхом захопили церковне управління і стали проводити свою руйнівну діяльність при прямій підтримці більшовицького уряду. Вже в травні 1923 року нове церковне керівництво організувало в Москві проведення Помісного Собору, позбавив сану Патріарха і, і повноважень. Так був відкритий доступ до церковного керівництва нової генерації священиків, які повинні були внести смуту в розуми віруючих, посилити розбіжності і викликати безлад у церковній огорожі. Все це робилося з благородною метою політичної доцільності і видимої канонічної легітимності.
Обрушилися жорстокі і безпрецедентні гоніння на Патріарха і його вірних прихильників так, що це викликало резонанс навіть за кордоном.
14 червня 1923 року, після зробленого святителем Тихоном заяви до Верховного Суду РРФСР, він був звільнений з-під варти і на наступний день звернувся до народу з відозвою, якого вимагали від нього влади. Сам Патріарх пояснив свою заяву англійської єпископу Бюрі необхідністю для Російської Церкви мати його в даний момент живою, а не в числі мучеників. Випуску цієї відозви передували переговори, відомості про яких святитель ділився з найближчим своїм оточенням, і перш за все – з владикою Іларіоном (Троїцьким) з цього моменту став його близьким сподвижником, який ділив із первосвятителем всі скорботи, усі душевні борошна і який стане співучасником його хрещеного служіння.
Якщо визнати на хвилину, що обновленський рух носило в собі хоча б зачатки якихось здорових ідей, то і в цьому випадку історія застає обновленців в той момент, коли вони вторгаються в життя Церкви, ґвалтуючи православне свідомість в дусі особистих амбіцій та інтересів. Цілком очевидно, що «ідеї» поступаються місцем загарбницьким тенденціям і втрачаються слідом за тим, як їхні носії стають господарями життя і «князями» цієї збиткової «церкви». Подальше ж шарпанина ідеологів обновленства то в одну сторону, то в іншу в безплідних пошуках зв'язку з справжнім церковним тілом лише підкреслює маргінальність даної структури і відсутність ідейних підстав для такого роду зв'язки. І саме така ідейна безнадійність, послідовно шукає союзу з миром (світом відвертого зла і насильства), справила на світло різного роду обновленських авантюристів, покидьків церковної спільноти, кинулися до високих ієрархічних посад з допомогою влади, на кшталт Василя Смелова і Серафима Ляде.
Обновленці побилися як павуки в банці за теплі місця. Все це відбувалося на очах народу церковного, і ось як описує ситуацію обновленський архієпископ Анатолій Синіцин вже в 1943 році: «У нас в обновленчестве не відчувається ніякого керівництва, втрачаються останні парафії. У московській області в староцерковников вже 109 парафій, а у нас не більше 9. Убивче співвідношення сил. Архієпископи і єпископи у нас замість призначення на кафедри отримують настоятельские місця або залишаються не біля справ. Обновленство втрачає своє обличчя».
В нашій Церкві (УПЦ) теж вистачає ренегатів, якими рухають честолюбні амбіції і які давно напівлегально, коли це дозволяла ситуація, або нелегально – коли не дозволяла, – просували ідею автокефалії: на конференціях, зустрічах знову і знову бужировали це питання. Коли в завуальованій формі, коли відкрито. Ретельністю своїм не обходили і розкольників "Київського патріархату", іменуючи їх иереями, архимандритами, владиками без лапок, роздаючи їм відповідні бейджики… Така свистопляска і духовна махновщина тривала кілька сумних років. Але ось змінився вектор православного життя на Україні – і вчорашні «автофекалисты» у нашому стані підібгали хвости, очевидно, очікуючи чергового негаразди в церковному житті, щоб в черговий раз Її зрадити.
Для розгадки феномену Олександра Введенського (лідер обновленського розколу - ред.) дуже корисні розсекречені не так давно дані, опубліковані в роботі письменника Олександра Ніжного «Плач за Веніаміну». Аналізуючи ці документи, письменник уклав, що Введенському був притаманний комплекс Іуди. Ніжний пише: «У Введенського комплекс Іуди представлений чи не в повному обсязі – з доповненням надзвичайно високої думки про себе… Я цілком допускаю, що у своєму бажанні врятувати Веніямина він був настільки ж щирий, як і на попередньому слідстві, де з головою видавав радянської влади і митрополита, і своїх співбратів-священиків. В комплекс Іуди все це, у всякому разі, цілком вміщається».
Ось цей ключ до трагедії Введенського: він хотів, і, можливо, дуже щиро, поєднати непоєднуване – Православ'я і нову владу, яка прийшла в країну незаконним шляхом. Знаменитої тричленної революційної формулою «свобода, рівність, братерство», яка по частинах запозичена з Євангелія, бракує четвертого члена – любові. Тільки ця остання чеснота могла б увінчати, як куполом, цю тріаду, якій без неї бракує внутрішньої єдності, і запліднити самі ці початку, надавши їм дієву життєву силу. Але слово «любов» не вміщається в серці революціонера, що живиться ненавистю до ворогів (буржуям, євреїв, москалів та ін.). І для вождів французької революції вона була нестерпна, і для Леніна, який хотів зовсім виключити слово «любов» з більшовицького лексикону, і для революціонерів всіх мастей, неважливо, в який колір вони красять свої революції і бунти. Звідси народяться всі внутрішні суперечності революцій. Тому що починаються вони з благородних гасел, а закінчуються зубожінням мас і новою хвилею насильства.
Підіб'ємо підсумок. Оновлена церква – це явище, інспіроване в березні 1923 року керівництвом Радянського держави, організоване персонально Левом Троцьким (Лейбою Бронштейном) як головна ланка в ланцюзі ленінсько-сталінських заходів по знищенню Російської Православної Церкви з використанням нібито реформаторського руху всередині самої Церкви.
На жаль, уроки історії не засвоєні українською владою. Політична авантюра, пов'язана з штучним моделюванням нової «церкви», не тільки не дала більшовикам успіху, але зазнала повний крах. «Якщо Господь не будує дому, даремно працюють його будівничі», – говорить нам Слово Боже.
