Поборник Православ'я з Умані: отець Кирило Зельницький
Він відстоював Православ'я і свій храм. За це його жорстоко вбили.
Період окатоличення для України був одним з найскладніших і в економічному, і в релігійному відношенні. Пани ні в що не ставили простих українських селян, обкладаючи великими податками та всіляко принижуючи їх людську гідність. Окрім усього іншого, шляхта посягнула на найсвятіше для людини – її віру. Бажаючи повністю знищити український народ, польські гнобителі знали, що, в першу чергу, треба позбавити людей їхньої основи – Православ'я.
Звісно, змінювати свою релігійну приналежність народ не хотів і всіляко цьому опирався. З життєписів мученика Даниїла Кушніра Мліївського і архімандрита Мелхиседека (Значко-Яворського) та інших, ми знаємо, якими методами пани насаджували унію та католицтво в Україні. Читаючи фундаментальну працю Феофана Лебединського «Архіви Південно-Західної Русі», не можна не дивуватися стійкості духовенства і простого народу в сповідницькому житті.
Окрім згаданих вище світочів віри, що просіяли в той час, є багато інших, невідомих світу мучеників та сповідників цього трагічного періоду історії. У Київських Єпархіальних Відомостях за 1862 рік вміщено опис страждань за віру одного з таких сповідників – уманського священика протоієрея Кирила Зельницького. На ньому ми й зупинимося детальніше.
Розповідь про мученицьку долю Зельницького була знайдена в бібліотеці Києво-Софійського собору, а звідти перекочувала і в єпархіальні відомості. Доля цього документа наступна: в середині ХІХ століття благочинним Липовецького повіту Київської єпархії був священик Фавст Зельницький – родич вбитого отця Кирила. Знаючи факт родинного зв'язку отця Фавста, священик містечка Гранова Подільської губернії Матвій Строцький і передав йому цей документ. Він заснований на розслідуванні злочину та свідченнях одного із співучасників розправи – уніатського священика Василя Мефодовського. На документі вказана дата допиту – 29 червня 1776 року.
Ось як, судячи з викладеного в цьому документі, відбувалися події того часу: відзвітувавши декану (представнику громадської або духовної влади, під проводом якого перебувало близько десятка солдатів) про табельні розтрати церковних коштів, а також про збір урожаю з церковних земель за останні три роки, уніатський священик Василь Мефодовський, який на той час служив у захопленому уніатами храмі в містечку Торговиця (Уманського повіту, тепер село в Новоархангельському районі Кіровоградської області), мав намір повернутися додому.
Як засвідчив на допиті сам Мефодовський, служити в Торговиці він почав після православного священика Данила Схожевського. Як він туди потрапив, і куди, найімовірніше, раптом подівся православний священик – додаткового коментаря, гадаю, не потрібно. Вже збираючись їхати додому від декана, він зустрів іншого уніатського священика, Лукілліана Мрозовського з села Небелівки, який розповів новину, що в одному з сіл неподалік від Умані православний священик Кирило Зельницький разом з парафіянами, що залишилися вірними Православ'ю, зміг дати відсіч та відвоювати назад свій парафіяльний храм, вигнавши при цьому уніатського ставленика.
При такій розмові вони, вже трохи відійшовши від будинку декана, вирішили повернутися назад і повідати йому цю історію. Звісно, ця історія дуже розлютила чиновника і водночас збентежила, бо, незважаючи на утиски, що вчинялися владою та уніатами, православні тримали свої позиції, доводячи польських начальників та католицьких ксьондзів не просто до люті, а до справжнього сказу.
У цей час, як говорить далі Мефодовський, у двір декана Гаєвського воїнами були приведені з десяток спійманих та зв'язаних українських козаків для вчинення над ними суду і розправи. Не розбираючись в суті справи, дзекан дав короткий наказ Уманському ревізору Свенському: «Бити!», а із вказаними священиками пішов до квартири, де його вже очікував посланець з Умані, католицький ксьондз Баранович. Він наказав дзекану Миколі Гаєвському зібрати підвідомчих йому уніатських священиків для розбору нашумілої на всю округу справи протопопа Зельницького.
Відрядивши десять священиків, серед яких були вже згадані Мрозовський і Мефодовський, декан разом із ксьондзом прибув на місце, де знайшов вигнаного уніатського попа Стефана Левицького, який показав їм храм, що розміщувався на сільському цвинтарі, та підтвердив всю інформацію, отриману від Мрозовського. Ксьондз, запитавши Левицького, чи є у нього ключі відімкнути двері церкви, почув відповідь, що після того, як його вигнав протопоп Зельницький разом з парафіянами, вони повісили свій замок на храм і потрапити всередину немає можливості.
Поки згадана делегація ходила селом та розвідувала, що сталося, настав уже пізній вечір. Добре пригостившись до пізньої ночі у Левицького, про що розповідає сам Мефодовський, п'яна юрба уніатських священиків на чолі з деканом і ксьондзом пішла до хати отця Кирила. Постукавши у двері та отримавши негативну відповідь на питання, чи можна увійти в хату, розлючений ксьондз наказав вибити двері, на що розігрітому алкоголем натовпу не знадобилося великих зусиль.
Увірвавшись до хати, ксьондз Баранович і згаданий вище уніатський священик Лукілліан Мрозовський схопили отця Кирила за волосся та почали тягати по дому, при цьому били чим попало. Поваливши священика на землю обличчям донизу, один з делегації, уніатський піп Ілля Суліма, сів йому на голову, а ще один – на ноги. В цей час ксьондз, вийнявши батога, почав сікти отця Кирила по спині.
Заморившись, він наказав іншим уніатським священикам продовжувати розправу, а тих, хто не хотів, ксьондз бив ногами і, схопивши палицю, що стояла поруч, бив по чому бачив тих священиків, що посміли ослухатися його наказу. Стомлений від побиття православного священика, ксьондз увійшов до сусідньої кімнати та почав бити дружину отця Кирила при малолітніх дітях, на що, як вказує сам Мефодовський, він упросив Барановича не чіпати її. Матушка, у свою чергу, намагалася втекти з дітьми, вибивши вікно, але уманський уніатський священик Симеон Сеньковський, що стояв у дворі на сторожі, тримаючи в руках списа та погрожуючи ним, не дозволив їй утекти.
У цей же час ксьондз обшукував священицьку хату і в льоху під підлогою знайшов іншого православного священика на прізвище Кондрацький, якого піддали тому ж покаранню, що і Зельницького, поваливши поруч на підлогу та почавши нещадно бити. Не знайшовши ключів, Баранович та вся делегація знову повернулися до храму, залишивши лежати на підлозі обох страждальців. Збивши замок і увійшовши в церкву, вони оглянули престол, але не виявили на ньому уніатського антимінсу.
Повернувшись до хати отця Кирила, уніати і ксьондз виявили, що він досі лежить на підлозі, а священик Кондрацький, який потерпів менше, користуючись тим, що на вулиці стояла глибока ніч, втік. Ледве живого протоієрея знову почали допитувати, де подівся уніатський антимінс. Почувши, що він лежить на полиці в кімнаті, ксьондз Баранович знову почав його бити ногами, голосно кричучи та повторюючи: «Не там місце антимінсу, ти ж знаєш, де він повинен лежати».
Залишивши напівмертвого побитого отця Кирила, ксьондз і декан відвезли з собою всю протопопівську канцелярію, а також православний антимінс і святе миро. Дізнавшись через кілька днів, що побитий ними отець Кирило так і помер, лежачи на підлозі після побоїв, як далі вказує Мефодовський, він поїхав в Умань до католицького місіонера і отримав дозвіл від гріхів, після чого продовжив далі виправляти треби та літургісати. Скільки минуло часу від скоєння страти до спіймання Мефодовського владою, невідомо.
Звіряче вбивство православного священика навіть у той час, коли життя православного було дешевше за життя мухи, викликало резонанс і дійшло до вищої влади. Внаслідок чого до Умані на розгляд приїхав комісар, і аж ніяк не від польської влади, що не могло не налякати всіх, хто мав до цього вбивства відношення.
Попереджений своїм губернатором, Мефодовський зник з парафії, при цьому оббривши бороду, щоб його було важче впізнати. Хитаючись та ховаючись по різних безлюдних місцях, Василь Мефодовський на свою біду вирішив навідатися в Умань, бо засумнівався в інформації, яку отримав від губернатора Квятковського. Як тільки він увійшов у місто, був одразу ж, незважаючи на конспірацію, упізнаний та поміщений під варту до з'ясування обставин. Скільки саме часу просидів під вартою з моменту затримання і до проведення цього допиту, не вказується, так само як і не вказується подальша доля Мефодовського та його спільників у розправі над протоієреєм Кирилом Зельницьким.
Варто зауважити, що Мефодовський при допиті назвав імена та місця служіння уніатських священиків, які були замішані в цьому звірячому вбивстві. В кінці допиту стоїть власноручний підпис допитуваного: «До цього допиту…за ієрейською совістю показано справедливо. Власноручно підписався містечка Торговиці уніатський ієрей Василь Мефодовський».
Як склалася доля Мефодовського та його спільників, а також православного священика Кондрацького та інших учасників тих подій, невідомо. Відомо тільки, що протоієрей Кирило Зельницький, наслідуючи своєю стійкістю святих мучеників перших століть християнства, помер від перенесених знущань за православну віру і Святу Церкву, не відступивши від Істини та не зрадивши своій ієрейській присязі, а це найголовніше, як для віруючої людини в цілому, так і священнослужителя зокрема. Решту ж буде нелицемірно судити Сам Господь Своїм Святим судом.
