100 років гонінь на Церкву – 7: остання сесія Помісного Собору

Попередні публікації циклу: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5, частина 6.

Остання, третя сесія Помісного Собору відкрилась 19 червня (2 липня) 1918 року. На неї змогли приїхати лише 140 членів Собору (на першу – 564, на другу – 110).

Передбачалось, що засідання будуть проходити в приміщенні Московської духовної семінарії, але за три дні до початку сесії цю будівлю реквізував комендант Кремля Я.А. Стрижак на підставі ордера Всеросійської центральної виконавчої комісії (ВЦВК). Переговори з секретарем ВЦВК та керуючим справами Ради народних комісарів були безуспішні. У підсумку перше засідання Собор провів у Соборній палаті. Засідання, на яке зібралося 118 членів Собору (з них 16 єпископів), очолював Святійший Патріарх Тихон.

Питання, за якими планували ухвалити постанови Собору, були наступні:

• про діяльність вищих органів церковного управління;
• про Місцеблюстителя Патріаршого Престолу;
• про монастирі та чернецтво;
• про залучення жінок до діяльної участі на різних поприщах церковного служіння;
• про охорону церковних святинь від блюзнірського захоплення і наруги.

Однак через два тижні сталася трагічна подія, яка мала величезне значення для всього народу. В ніч на 4 (17) липня 1918 року в Єкатеринбурзі відбулося вбивство колишнього імператора Миколая II, його родини та слуг.



6 (19) липня на засіданні Собору на голосування винесли питання про служіння за убієнним колишнім імператором панахиди. Питання було непросте. 1 квітня ВЦВК ухвалив рішення перевести царську родину до Москви з Тобольська для проведення показового судового процесу над колишнім імператором. А 6 квітня ВЦВК розпорядився про підготовку відкритого суду над Миколаєм II та про переміщення царської сім'ї до Єкатеринбургу. Постанову про розстріл царської сім'ї прийняв виконком Уральської обласної ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проте більшість сучасних істориків сходяться на думці, що принципове рішення про розстріл було прийнято в Москві. Ініціаторами цього рішення були тодішні керівники Радянської Росії – Свердлов і Ленін.

Служити за убієнним государем панахиду в умовах розпочатої Громадянської війни означало накликати на себе звинувачення у контрреволюції та поставити під загрозу всю Церкву. Більшість членів Собору проголосували за служіння панахиди. Проти висловились лише 28 осіб із 143 присутніх на засіданні. Після голосування Святіший Патріарх Тихон при спільному співі членів Собору звершив заупокійну літію. Також розпорядились відслужити у всіх церквах Росії панахиди «За упокій колишнього Імператора Миколая II».

3 серпня Помісний Собор поклав початок участі Руської Православної Церкви в екуменічному русі. Був створений відділ по з'єднанню християнських Церков. Цей відділ від імені РПЦ вів діалог в основному з Англіканською Церквою і старокатоликами. В умовах, коли атеїзм ставав офіційною ідеологією нової радянського держави, гоніння різною мірою відчували на собі всі релігійні організації. Нерідко представники основних християнських конфесій спільно протистояли антирелігійним акціям радянської влади. Вони узгоджували спільні позиції на переговорах з державною владою і спільно клопотали за репресованих священнослужителів. Проводили навіть спільні хресні ходи, в яких брали участь православні, римо-католики та лютерани.

13 серпня Помісний Собор ухвалив постанову «Про відновлення святкування дня пам'яті всіх святих Російських (згодом руських)».



Це свято, таке звичне для нас зараз, на кілька століть був виключений з річного богослужбового кола. Першими руськими святими стали страстотерпці Борис та Гліб, які загинули від руки свого брата Святополка у 1015 р. Вже через п'ять років їхні нетлінні мощі були віднайдені і перенесені з Києва до Вишгорода, де незабаром спорудили храм на їхню честь. Тоді ж київський митрополит Іоанн склав їм церковну службу, яка стала першим гімнографічним творінням руської церковної писемності.

У XVI столітті кількість канонізованих руських святих стала настільки великою, що виникла ідея встановити їх спільне святкування. Собори в Москві 1547 і 1549 років, які заведено називати Макаріївськими (за ім'ям тодішнього московського митрополита Макарія), встановили таке свято, а також врегулювали процедуру канонізації. Однак реформи Патріарха Никона у XVII столітті навели тінь на все руське благочестя, і свято всіх руських святих почало забуватись. Але головного удару по всьому російському завдав Петро I. Його преклоніння перед усім західним призвело до потворної синодальної формі церковного управління, а також до того, що кілька десятків руських святих були виключені з богослужбового шанування. Свято Всіх руських святих в Руській Церкві було забуте до свого відновлення в 1918 році.

На третю сесію Собору винесли проект визначення «Про приводи до розірвання шлюбного союзу, освяченого Церквою», розроблений Відділом церковного суду. Раніше визнавали чотири приводи для розірвання шлюбу: перелюбство, дошлюбна нездатність, заслання з позбавленням прав стану, безвісна відсутність. Відділ запропонував додати ще вісім: ухилення від Православ'я; нездатність до шлюбного співжиття, що настала у шлюбі; посягання на життя, здоров'я і чесне ім'я подружжя; вступ у новий шлюб при чинному шлюбі з позивачем; невиліковна душевна хвороба; сифіліс; проказа; зловмисне залишення подружжя.

Полеміка з цього питання на Соборі була дуже гострою. У підсумку всі запропоновані додатки Собор визнав законними приводами для клопотання одного з подружжів про розірвання шлюбу, але у самій Постанові закріпив положення про принципову нерозривність християнського шлюбу. Виключення «Церква допускає лише за поблажливістю до людських немочей, в турботах про спасіння людей... за умови попереднього дійсного розпадання шлюбного союзу, що розривається, або неможливості його здійснення».

12 вересня Собор обговорив та ухвалив постанову «Про охорону церковних святинь від блюзнірського захоплення і наруги», яке, зокрема, проголошувало: «Ніхто з православних християн під страхом церковного відлучення нехай не наважиться брати участь у вилученні святих храмів, каплиць і священних предметів, які в них перебувають, з дійсного володіння Святої Церкви». Ця постанова стала пророчою. У 1922 році під приводом боротьби з масовим голодом у Поволжі та інших регіонах радянська влада провела масове вилучення церковних цінностей і такі ж масові репресії щодо священнослужителів.

13 вересня 1918 року прийняли постанову «Про монастирі та чернецтво», яка стала одним з найважливіших діянь третьої сесії Собору. Її основні положення зводились до наступного:

• вік для постригу в чернецтво має бути не менше 25 років;
• ченці повинні до кінця життя нести послух у тих монастирях, де вони відреклися від світу;
• настоятелів монастирів, як чоловічих, так і жіночих, повинна обирати браття, після чого єпархіальний архієрей представляв обраного на затвердження Священного Синоду;
• настоятель представляв для призначення єпархіальному архієрею старшу братію: скарбника, різничого, благочинного і економа, які складали монастирську раду;
• для духовного окормлення ченців призначали духівника, якого в чоловічих монастирях обирала братія, а в жіночих призначав архієрей з числа ченців-пресвітерів.

Собор також підкреслив переваги спільножитного статуту перед осібножитловим, а всім монастирським насельникам наказав нести трудовий послух. Найважливішою турботою начальства і братії поставили строго уставне богослужіння, «без пропусків і без заміни читанням того, що належить співати, і яке супроводжується словом повчання». Однак в умовах, коли майже всі монастирі Руської Церкви опинилися закритими у радянський час, виконати ці постанови Собору було неможливо. Більшість ченців мешкали на приватних квартирах і працювали на світській роботі. На богослужіння доводилося їздити до ще не закритих парафіяльних храмів.

Дуже поширеним у цей час стало таємне чернецтво, коли про це дізнавалися лише після смерті людини. Одним з таких таємних ченців був Олексій Федорович Лосєв – видатний філософ, антикознавець і перекладач, видатний діяч радянської культури, професор, доктор філологічних наук. Його бібліографія налічує понад 800 творів. У 1922 році він обвінчався зі своєю дружиною Валентиною Михайлівною Соколовою. А в 1929 р. якийсь афонський чернець, який за промислом Божим опинився в Росії, таємно постриг їх у чернецтво з іменами Андронік та Афанасія. Чернець Андронік дожив до 1000-ліття Хрещення Русі у 1988 році.

Щодо адміністративного устрою Церкви Собор виніс постанову «Про церковні округи», згідно з якою єпархії об'єднувались у митрополичі округи для кращого управління. У радянський час це стало неактуальним і не було реалізовано.

У зв'язку з відділенням колишнього Царства Польського від Російської держави Собор виніс окрему постанову «Про устрій Варшавської єпархії», яка «залишається в колишніх своїх межах і, складаючи частину Російської Православної Церкви, управляється на загальних підставах, прийнятих Священним Синодом для всіх православних єпархій Російської Церкви». Проте вже в 1921 році Варшавська єпархія отримала статус автономії, а в 1948-му була перетворена на автокефальну Польську Православну Церкву.

На заключному засіданні Помісного Собору 20 вересня ухвалили постанову щодо проекту «Положення про тимчасове вище управління Православною Церквою на Україні», згідно з яким Українська Церква отримувала права автономії, менші, ніж сьогодні. Зазначалось, що постанови Всеросійських церковних Соборів і Московського Патріарха мусили мати обов'язкову силу для Української Церкви.

Соборні відділи підготували доповіді про автокефалію Грузинської Церкви та устрій Православної Церкви в Фінляндії, але вирішити ці питання Собор не встиг.

Собор також виніс постанову «Про залучення жінок до діяльної участі на різних поприщах церковного служіння». Крім парафіяльних зборів та рад, жінкам дозволили брати участь у діяльності благочинницьких та єпархіальних зборів.

Окремою постановою Собор підтвердив неприпустимість другого шлюбу для овдовілих і розлучених священнослужителів та неможливість відновлення в сані осіб, позбавлених його вироками духовних судів. Це рішення відіграло позитивну роль у подальшому протистоянні обновленському руху, так званій «Живій Церкві», в якій допускались і одружений єпископат, і завдруге одружені священики, і інші неканонічні вольності.

Засідання третьої сесії Собору перервала конфіскація приміщень, в яких вони проходили. 20 вересня 1918 року відбулося останнє засідання, на якому прийняли постанову: «Надати Святішому Патріарху скликати майбутній черговий Собор навесні 1921 року. <...> Зберегти за обраними цим Собором Членами Священного Синоду і Вищої Церковної Ради їхні повноваження до обрання нового складу цих установ майбутнім Собором».

Наступний Помісний Собор відбувся лише в 1945 році...

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.