Як православні українці унію приймали

Потік брехні уніатів стосовно як Української Православної Церкви, так і нашої історії загалом вийшов з берегів. Представники УГКЦ вже оголошують себе православними та без тіні збентеження заявляють, що День Хрещення Русі – це їхнє, уніатів, свято. Геть забуваючи, що святий рівноапостольний князь Володимир відкинув пропозицію західних місіонерів та прийняв хрещення від Візантії.

Втім, забули вони й про те, що саме укладення Берестейської унії, тобто фактично народження Української греко-католицької церкви, розпочалося з брехні. Сама ідея унії передбачала відновлення євхаристійного спілкування між православними та католиками. У дійсності ж клопотання частини православних, в т. ч. і деяких ієрархів Київської митрополії про спілкування в таїнствах сприйняли як прохання про прийняття православних в Римську Церкву: «Таке тлумачення унії не допускало ні автономії Київської Церкви як самостійної митрополії, ні збереження єдності з Церквами, які перебувають в розколі з Римом» («400 років Берестейської церковної унії». Збірник матеріалів міжнародного симпозіуму Неймеген, Голландія. Видавництво ББІ, 1998, стор 240.).

Така от амнезія, в результаті якої глава українських греко-католиків Святослав (Шевчук) зважився на більш ніж сміливе твердження, мовляв, не було б УГКЦ – не було б і незалежної України.

Проте ми обмежимося лише невеликим екскурсом в історію України, щоб нагадати представникам УГКЦ, як насправді православні українці поставилися до унії з Римом. Адже якщо вірити їхній пропаганді, що активно насаджується через українські ЗМІ, українці приймали унію мало не з захопленням, як то кажуть «на ура». А чи так було насправді?

На жаль для греко-католиків, в реальності картина виглядала зовсім інакше. Насильницьке покатоличення західноукраїнських земель почалося ще задовго до 1596 року. Саме тому сам факт укладення унії з Римом викликав відкрите обурення у більшості православних українців. І це не дивно, оскільки саме насадження унії супроводжувалося здебільшого відкритим насильством щодо православного населення України:

«Польська влада почала відкрите, "легальне" гоніння на Православ'я з метою його повного знищення.

В містах оголосили недопущення православних до муніципальних посад, саботували звичайну видачу дозволів на заняття тим чи іншим ремеслом або торгівлею. Селяни (хлопи), за їх залежності від панів, потрапили в додаткову муку. Змушувались гнати свого православного попа і приймати насильно призначуваного уніатського. Де панам не вдавалося передати церкву попу уніатському, там сама церква, як будинок зі всією церковною обстановкою, віддавалася в оренду на відкуп єврею. Він господарськи володів ключами, за плату на свою користь відкривав її для треб і служб. Господарював кощунно, не соромлячись словами і діями, ображав релігійні почуття православного народу.<...> 

Відома, наприклад, промова Волинського православного депутата ("посла") на Варшавському Сеймі 1620 р., Лаврентія Древінського: "Вже у великих містах церкви запечатані, церковні маєтки розкрадені, в монастирях немає ченців, там тепер замикають худобу. Діти мруть без хрещення. Небіжчиків вивозять з міст без поховання, як падаль. Чоловіки з дружинами живуть без церковного благословення. Народ вмирає без причастя. У Львові не уніат не може приписатися до цеху, до хворого не можна відкрито йти зі Св. Тайнами. У Вільні тіло православного небіжчика потрібно вивозити з міста тільки в ті ворота, в які вивозять нечистоти. Ченців, непохитних на унію, ловлять і б'ють, хапають на дорогах і кидають у темницю". Вчитель Віленської братської школи Мелетій Смотрицький у 1610 р. надрукував свою книгу: "Тренос або Плач Церкви східної". У ній він описав сумне становище гнаної і пригнобленої Православної Церкви в Польщі... Вулична чернь мала фактичну можливість безкарних нападів на православних. Підігрівали її до цих погромних випадів бродячі обшарпанці, колишні польські жовніри, озлоблені за всі свої невдачі в московських краях у пору Смути. Настрочені єзуїтами школярі робили напади на православні будинки, церкви, особливо на церковні процесії. В судах у застосуванні до православних панувала "неправда чорна". <...>

На противагу обезголовленому і пригнобленому православ'ю, протекційна уніатська Церква при усілякому сприянні влади активно розвивала свою організованість. Після пасивного за характером митр. Михаїла Рогози († 1599) його наступником, природно, став сам творець унії Іпатій Потій. Не соромлячись прийомами наклепів, доносів, грабежів і захоплень, арешту священиків православних і надсилання на їхні місця уніатів, Іпатій захоплював і монастирі з їхнім майном. Намагався захопити і Києво-Печерську Лавру. <...> 

Розумний і свідомий творець та вождь унії, митр. Іпатій цілком поділяв погляди уряду, що для Польщі досягнута церковна унія є лише перехідний момент.

Ідеал –не зберігання східного стилю унії, а якнайшвидша латинізація, щоб ця "хлопська віра" скоріше переробилась у "віру  панську", уподібнилася латинству і зникла в ньому. Творці унії розуміли, що це не так легко, але намагалися "йти напролом", досягти можливого максимуму. В цьому дусі і діяв Іпатій, поспішаючи полатинити унію якомога швидше. В особливій агітаційній книжці "Гармонія" Іпатій засуджував Православ'я і хвалив латинство. Вселяв уніатській масі думку, що годі й затримуватися на дурній, важко виправній позиції. Треба швидше переходити в чисте латинство. Іпатій укладав свої теоретичні міркування практичною програмою для свого духовенства в 12 пунктах. Ці пункти приписували настільки повне підпорядкування римській владі та латинським порядкам, що викликали навіть подив і хвилювання в уніатського духовенства.<...> Іпатію і не треба було творити нічого нового, а лише копіювати методи, які вже виправдали себе на перемозі над реформацією через єзуїтський орден».

Природно, що православний народ не збирався миритися з таким станом справ: «Відкинута православним народом, принижена польськими магнатами, шляхтою і латинською ієрархією, унія впроваджувалась і підтримувалась лише насильством католицької влади а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національно-релігійного гноблення, проти унійних спроб знищити Православну Церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вільності та захист Православної віри. Коли козаки, які перебували в Прусії під Мальброком, довідалися, що існує задум "привести усіх їх із грецької віри в унію", вони заявили: "Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров"» (прот. П. І. Орловський «Київський Церковний Собор 1629 р.»).

«Уніатські плани короля не здійснилися: Собор, підготовлений для вирішення цього питання, не відбувся, справа Православ'я була врятована завдяки втручанню козаків та протесту київських мирян» (Й. Ф. Оксіюк «Унія. Історичний нарис», Київ, 1990 р.).

Однак заради справедливості необхідно зазначити, що виступи православних проти унії з Римом розпочалися вже буквально під час її укладення: «На сеймі, зібраному у Варшаві навесні1596 р., кн. Острозький, виступаючи від імені православних дворян ряду воєводств Речі Посполитої, вимагав, щоб у єпископів, що відступили від Православ'я, були відібрані кафедри і передані православним. <...> Коли король відмовився це зробити, православні дворяни, противники унії, заявили, що не визнають організаторів унії <...> і не дозволять їм здійснювати свою владу на території їхніх володінь. Проти унії продовжували виступати і братства, і багато представників духовенства. <...> Після того, як в Бресті на призначений митрополитом Собор з'їхалися прихильники унії, противники унії під захистом військ кн. Острозького зібралися також в Бресті на свій Собор» (Православна Енциклопедія, т. 6, стаття «Брестська унія», Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія», Москва, 2003 р., с. 241).

І все ж основну роль у боротьбі з примусово насаджуваною унією зіграло православне козацтво. «В підтримку соборного акту 1621 р. козацтво заявило, що воно не піде воювати з Туреччиною, якщо уряд не визнає православної ієрархії. Тут пом'якшила становище доброчинна польська конституційна свобода. Вже в 1623 р. на черговому генеральному сеймі православні домоглися, щоб було припинене відверте гоніння на Православ'я і скасовані були формально всі ворожі Православ'ю декрети, засилання, майнові захоплення. Звичайно, на ділі до буквального виконання такої постанови було далеко. Але декларована свобода все ж була полегшенням. На жаль, цього полегшення насправді не було».

Підтвердження цього висновку ми можемо знайти в деяких відозвах гетьмана Богдана Хмельницького, який відкрито закликав своїх підданих «боротися проти унії, збиратися навколо народного вождя "на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо та безбоязно, при всемогутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, злобителів та супостатів". Звертаючись в 1653 році від імені козаків до царя Олексія Михайловича, Богдан Хмельницький писав: "Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що позбавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх роботами, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стерпіти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ". Унія для Б.Хмельницького, який добре розумів її кінцеву мету, бачив способи її поширення, поділяв нетерпиме ставлення до унії українського народу, була огидною зрадою віри, зрадою народу, його свободи, святині заради спокою та вигід віровідступників. Ще до коронаційного сейму Богдан Хмельницький писав 20 листопада 1648 року Яну Казимиру: "Щоб наша віра грецька в цілості перебувала, як раніше, щоб імені унії не було, тільки римський і грецький закон, так як з'єдналася Русь з Польщею, а їхня милість ксьондзи владики, якщо бажають залишитися при римському законі, нехай здорові залишаються, віддавши Русі соборні грецькі церкви та стародавні пожертвування; єзуїтів та шкіл єзуїтських у Києві щоб не було". І в переговорах з королівськими послами Богдан Хмельницький на перше місце висунув вимоги, "щоби імені, пам'яті й сліду унії не було"» (Й. Ф. Оксіюк «Унія. Історичний нарис», Київ, 1990 р.).

Втім, не лише козаки брали активну участь у боротьбі проти унії з Римом. У багатьох містах стали виникати православні братства, що видавали численну антиуніатську літературу, відкрито боролися за збереження своєї релігійної і національної ідентичності, бо «з самого початку питання про унію було поставлено як питання культурного самовизначення. Унія означала самовключення у західну традицію. Це було саме релігійно-культурне западництво. І подолати унію можна було тільки через вірність візантійським і патристичним переданням. Саме так і розуміли своє завдання перші борці за Православ'я наприкінці XVI та на початку XVII століття. <...>

Час був смутний, час міжусобних заколотів та повстань, час воєн та набігів – "великий сполох". Після Берестейського собору польська влада розглядала неприйняття унії як заперечення існуючого порядку, і полеміку проти неї – як спротив державному закону. "Грецька віра" не була визнана законом. Авторам полемичних книг не тільки заперечували, їх переслідували та карали, а самі книги відбирались та знищувались. У таких умовах важко було багато зробити, важко було створювати правильну шкільну мережу і систему, налагоджувати систематичну роботу, зберігати ясність і спокій думки. І, однак, зроблено було зовсім не мало. Важко в достатній мірі оцінити все історичне значення тогочасних видань...

Спершу головними осередками православного самозахисту були Вільна та Острог, потім незабаром висувається Львів, на початку XVII століття Київ. Змінюється й те соціальне середовище, на співчуття та підтримку якого могли спиратися православні апологети. В епоху Курбського та Острозького це було високородне шляхетство. Але вже у наступному поколінні починається масове відпадання шляхетських прізвищ в Унію або прямо в латинство. Велике значення весь час має міське Середовище. У XVII столітті виступає козацтво, "лицарські люди" Війська Запорізького...

Близько 1615 року ми знаходимо в Печерській лаврі наче колонію вчених ченців, зібраних тут новим архімандритом Єлисеєм Плетенецьким (головним чином зі Львова). У тому ж році виникає знамените Київське братство. У Лаврі облаштовується друкарня (була куплена і перевезена Стрятинська друкарня Балабанов), і, починаючи з 1617 року, виходить низка видань – отцівських творінь та богослужбових книг. Особливо потрібно назвати Памву Беринду (автора книги "Лексикон славено-руський і імен толкованіє", 1627 року); Тарасія Земку, вченого видавця літургійних книг і упорядника похвальних "вершей"; Лаврентія Зизанія, автора невдалого Катихизиса, видавати який автор їздив до Москви, де не без праці йому вдалося очиститися від підозр у не правомислії. <...>

Всі вони намагалися працювати за грецькими та слов'янськими матеріалами, в їхній роботі відчувається велике культурне піднесення...

Одночасно засновується Братська школа, за сприяння козаків, гетьманом яких був тоді Сагайдачний, людина шкільної освіти та культурних смаків».

Описане вище – лише мала частина того дійсно всенародного опору наших православних предків намаганням зміни їхньої релігійної ідентичності. Але навіть цей маленький екскурс в історію України зі всією очевидністю оголює всю ту брехню, що ллється рясним потоком з вуст наших уніатів та співчуваючих їм ЗМІ.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.