100 років гонінь на Церкву – 5: вже з Патріархом

Попередні публікації циклу: частина 1, частина 2, частина 3 частина 4.

З обранням Святішого Патріарха робота Помісного Собору 1917-18 років не закінчилася. Не закінчилася навіть перша сесія Собору, яких загалом було три.

Інтронізація Патріарха Тихона на первосвятительський престол стала найзначнішою подією в житті Церкви за останні 200 років. Передсоборні дорадчі органи не пропонували Собору міняти синодальну форму управління Церквою. На самому Соборі розгорнулася широка дискусія з питання відновлення патріаршества. Чимало знайшлося противників цього, які висловлювали досить вагомі аргументи. Але під час обговорення цього питання все ясніше ставало, що повернення Патріарха в Руську Православну Церкву – це є воля Божа, проти якої безсилі усілякі аргументи.

А вже коли Патріарх був обраний, тут вже весь Собор і церковний народ великими радощами зраділи, побачивши у святителі Тихоні не стільки «великого господаря», скільки «отця нашого».

Ось як описує першу після інтронізації появу на Соборі Патріарха Тихона митрополит Євлогій (Георгієвський): «З яким благоговійним трепетом всі його зустрічали! Всі – не виключаючи "лівих" професорів... Коли... Патріарх увійшов, всі опустилися на коліна... В ці хвилини вже не було колишніх незгодних між собою і чужих один одному членів Собору, а були святі, праведні люди, овіяні Духом Святим, готові виконувати Його веління... І деякі з нас у цей день зрозуміли, що насправді означають слова: "Днесь благодать Святаго Духа нас собра"».

Після обрання Патріарха Собор прийняв кілька важливих визначень, що стосуються вищого управління в Церкві:

• Про права та обов'язки Святішого Патріарха Московського і всієї Росії;
• Про Священний Синод і Вищу Церковну Раду;
• Про коло справ, які підлягають веденню органів Вищого Церковного Управління.

Перше визначення, яке описує права та обов'язки Патріарха, ми розглянули більш детально у частині 3 циклу. Коротенько, Патріарху Собор надав права звичайні для предстоятелів інших Помісних Церков: нести піклування про благополуччя Руської Церкви та представляти її перед державною владою, зноситися з автокефальними Церквами, звертатися до всеросійської пастви з учительними посланнями, дбати про своєчасне заміщення архієрейських кафедр, давати єпископам братські поради. Також за Патріархом визнавалися повноваження єпархіального архієрея Патріаршої області, яку складали Московська єпархія та ставропігіальні монастирі.

При встановленні вищих органів управління в Руській Церкві Собор не став винаходити велосипед і скористався тією моделлю управління, яка сформувалася в Константинопольському Патріархаті ще в 1862 році.

Оскільки Помісний Собор, що має найвищі повноваження, не є постійно діючим органом, то для проміжних періодів між Соборами були утворені два органи колегіального управління: Священний Синод та Вища Церковна Рада.

До компетенції Синоду були віднесені справи ієрархічно-пастирського характеру у наступних сферах:

• Віровчительній: зберігання догматів та правильне їх тлумачення, зберігання правильності тексту Священного Писання, затвердження підручників з богословських предметів, цензура духовної літератури.
• Богослужбовій: зберігання правильності богослужбових текстів, благословення на друк чинопослідувань та молитвослів'їв.
• Церковного просвітництва: загальне спостереження за духовними школами.
• Церковного управління та дисципліни: розгляд звітів про стан єпархій, затвердження обраних архієреїв та звільнення їх на спокій, утвердження монастирів, справи про нагородження та заборони духовенства.

До відання Вищої Церковної Ради передавалися справи церковно-громадського порядку: встановлення штатів церковних установ та затвердження їхніх керівників, розпорядження церковним майном та капіталом, благодійність, пенсії духовенству, юридичні питання.

Особливо важливі питання розглядалися на спільних засіданнях Священного Синоду і Вищої Церковної Ради. До них належали: захист прав Церкви, підготовка до наступного Помісного Собору, відкриття нових єпархій і т. д. Цікаві повноваження з цієї категорії: «спостереження за строго православним і художнім напрямом церковного мистецтва-зодчества, іконопису, співу та прикладних мистецтв».

До складу Священного Синоду входили Святіший Патріарх та 12 архієреїв: митрополит Київський по кафедрі, 6 архієреїв за обранням Собору на три роки, а також 5 єпископів, що викликалися по черзі на один рік. Вища Церковна Рада очолювався також Патріархом і складалась з 15 членів: 3 архієреїв, які делегувалися Синодом, а також 1 ченця, 5 кліриків з білого духовенства та 6 мирян, яких обирав Собор.

Після вирішення питань щодо вищого церковного управління Собор приступив до обговорення доповіді про правове становище Церкви в державі. Почалось це обговорення 13 (27) листопада, якраз в той час, коли ця сама держава вже припинила своє існування. Усвідомлювали це, хоча ще й не до кінця, і члени Собору. Декларація про відносини Церкви та держави проголошувала: «І нині, коли волею Провидіння руйнується в Росії царське самодержавство, а на заміну йому йдуть нові державні форми, Православна Церква не має визначення про ці форми з боку їхньої політичної доцільності, але вона незмінно стоїть на такому розумінні влади, за яким усіляка влада повинна бути християнським служінням».

Це визначення допомагає нам зрозуміти ставлення Церкви до світської влади: Церква не вирішує питання про політичну доцільність тієї чи іншої форми держави, Церква закликає всяку владу до християнського розуміння свого служіння.

Саме «Визначення про правове становище Церкви в державі» стало досить інерційним: воно намагалося описати політичну реальність, якої вже не існувало. Наприклад, в ній були присутні такі пункти:

• Православна Російська Церква <...> займає в Російській державі найперше серед інших сповідань публічно-правове становище.
• Постанови та вказівки, видані для себе Православною Церквою, <...> визнаються державою такими, що мають юридичну силу і значення.
• Державні закони, що стосуються Православної Церкви, видаються не інакше, як за згодою з церковною владою.
• Глава Російської держави, міністр сповідань та міністр народної освіти і товариші їхні повинні бути православними.
• В усіх випадках державного життя, в яких держава звертається до релігії, перевагою користується Православна Церква.

А в цей час у Москві йшли криваві бої між юнкерами, що зайняли Кремль та були вірними Тимчасовому уряду, та повстанцями-більшовиками, що вже зайняли всю решту міста. Багато хто з членів Собору явили в ці небезпечні дні приклад істинного милосердя та служіння ближнім. Вони, кожної хвилини ризикуючи своїм життям, ходили містом, підбирали поранених, надавали їм можливу медичну допомогу. Одним з таких подвижників був преподобний Димитрій (князь Абашидзе), канонізований Українською Православною Церквою в 2011 році, який нині спочиває у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.



Прагнучи зупинити кровопролиття, Собор направив делегацію на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським) для переговорів з протиборчими сторонами: Військово-революційним комітетом та комендатурою Кремля. Ці зусилля виявилися марними. Тоді Собор звернувся до ворогуючих із закликом: «В ім'я Боже... Собор закликає дорогих наших братів та дітей, що б'ються між собою, нині утриматися від подальшої страшної кровопролитної брані... Собор... благає переможців не допускати ніяких актів помсти, жорстокої розправи і в усіх випадках щадити життя переможених. В ім'я порятунку Кремля та порятунку дорогих всій Росії наших в ньому святинь, руйнування та наруги яких російський народ ніколи і нікому не пробачить, Священний Собор благає не піддавати Кремль артилерійському обстрілу».

До цього заклику теж ніхто не дослухався. Обстрілу запобігти не вдалося.



17 листопада Собор закликав до загального покаяння: «Замість обіцяного лжевчителями нового суспільного будування – кривава війна будівників, замість миру та братерства народів – змішання мов та жорстокість, ненависть братів. Люди, що забули Бога, як голодні вовки, кидаються один на одного. Відбувається загальне затемнення совісті й розуму... Російські гармати, вражаючи святині кремлівські, поранили серця народні, що горять вірою Православною. На наших очах відбувається суд Божий над народом, що втратив святиню... На наше нещастя, досі не народилося ще влади воістину народної, гідної отримати благословення Церкви Православної. І не з'явиться її на Руській землі, поки зі скорбною молитвою та слізним покаянням не звернемося ми до Того, без Кого даремно працюють його будівничі».

Про обстановку, що панувала тоді на Московських вулицях, красномовно свідчить епізод, описаний у спогадах сестри милосердя М. Нестерович-Берг: «В Охотному ряду, на бруківці лежав поранений юнкер з простреленими грудьми і шлунком. Я нагнулася над ним, хотіла зробити перев'язку. Але тут як з-під землі виникли 2 червоногвардійця. Закричали:

– Що, цю сволоту перев'язувати?

І багнетами гвинтівок прокололи хлопчику груди. Я плакала та кричала, що поранених не добивали навіть німці на фронті. На що один з молодиків відповів мені:

– Нині, мамзеля, мода інша. Це буржуй, ворог народу!»

Всі ці катастрофічні події корінним чином змінили атмосферу Собору. Замість розбіжностей та полеміки з'явилась єдність та згуртованість. Замість політичних міркувань на перше місце вийшло розуміння неминущого значення релігійних та моральних цінностей. Митрополит Євлогій (Георгієвський) у своїх спогадах описував це так: «У ці криваві дні в Соборі відбулася велика зміна. Дрібні людські пристрасті стихли, ворожі сперечання замовкли, відчуженість згладилась... Собор, що спочатку нагадував парламент, почав перетворюватися на справжній "Церковний Собор", на органічне церковне ціле, об'єднане одним волеустремлінням – до блага Церкви. Дух Божий повіяв над зборами, усіх втішаючи, усіх примирюючи».

9 грудня 1917 року Помісний Собор завершив роботу своєї першої сесії і роз'їхався на Різдвяні канікули.

Про подальші події цього непростого часу – в наступних публікаціях СПЖ.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.