100 років гонінь на Церкву – 4: Святитель та сповідник Патріарх Тихон

Попередні публікації циклу: частина 1, частина 2, частина 3.

Житіє Патріарха Тихона можна без зусиль знайти хоч у друкованому вигляді, хоч в електронному, хоч у скороченому викладі, хоч у докладному. Ми наведемо лише загальний опис його життя та загостримо увагу на тих фактах, які можуть допомогти нам, людям XXI століття, правильно осмислити сьогоднішні події та прийняти правильні рішення.

Власне, і все життя святого Патріарха – це приклад прийняття правильних рішень у найтрагічніші моменти нашої історії, з повним усвідомленням своєї немочі, молитовного запитування про волю Божу, та цілковитим відданням Богу і себе, і всієї Церкви.

Майбутній Патріарх, в миру Василь Іванович Белавін, народився 19 (31) січня 1865 року на погості Клин Торопецького повіту Псковської губернії, в родині потомственого священика Івана Тимофійовича Беллавіна (1824-1894). У ранніх документах прізвище Патріарха згадується з двома літерами «л», у більш пізніх – з одною. Незабаром після народження Василя його батька перевели у повітове місто, і вся родина переселилася в Торопець. Його дитинство – звичайне дитинство представника духовного стану: традиційне сімейне благочестя, любов до храму і богослужіння, читання духовних книг.

В 1874 році, у віці дев'яти років, Василь вступив до Торопецького духовного училища, а в 1878 році по його закінченні – до Псковської духовної семінарії.



Він покинув батьківський дім і почав жити життям звичайного «бурсака» того часу. Що це було за життя, можна уявити зі спогадів одного з семінаристів того часу, О. Г. Ширяєва: «Бурса своєю казенщиною та казарменістю справила на мене гнітюче враження. Всіх нас, казеннокоштних першокласників, числом близько 25 осіб, помістили в загальну спальню. Займалися вечорами ми в одній із класних кімнат, пили чай, обідали та вечеряли в загальній їдальні осіб на 150-200. Годували так собі. Особливо під час постів. <...> На рік видавали 1,5 – цілу пару чобіт (зі шкіряними калошами) та «голівки» – чоботи зі старими халявами. Милися в лазні і міняли білизну раз на два тижні. Ходили завжди з паразитами, хоча і соромилися, коли комахи виповзали назовні. <...> Життя в бурсі текло монотонно. Розваг в бурсі ми не знали ніяких. Вихованці старших класів, звичайно, дозволяли собі нишком деякі розваги, на зразок випивки, але це трималося в строгому секреті і від начальства, і від нас, молодших. Уроки зубрили ми, молодші бурсаки, досить старанно, більшість, однак, не через інтерес та не через усвідомлення обов'язку, а зі страху. <...> Такі непересічні особи з моїх товаришів, як Гриша Богоявленський або Вася Воскресенський (згодом священномученик єпископ Веніамін Романовський – Ред.), звичайно, не бурсі зобов'язані своїми достоїнствами, але бурса їх не зламала та не стерла їхні індивідуальності» (1)

Не зламала та не стерла бурса і майбутнього Патріарха Тихона. За відгуками товаришів, «він був дуже добродушним, кротким і богобоязливим без лукавства та святошества». Було у нього й прізвисько – «архієрей».

Семінарію Василь Белавін закінчив з відзнакою і вступив до Санкт-Петербурзької духовної академії.



Життя в ній було повною протилежністю життю семінарійному. Ось як про це розповідає все той же О.Г. Ширяєв:  «З першим вступом у стіни академії я відчув, що потрапив у зовсім нову для мене атмосферу. Мене зустрів поважного вигляду швейцар Лаврентій. Прослуживши в академії на посаді швейцара мало не півсотню років, він пам'ятав і знав усіх студентів, професорів та колишніх вихованців академії і був в академії, можна сказати, невід'ємною частиною всього академічного організму. Мене вразила та шанобливість, з якою цей солідний чоловік поставився до мене. Знявши з мене пальто і взявши мої речі, він направив мене до економу. Тут – та ж люб'язність та ввічливість. Економ, який здався мені професором, привітався зі мною за руку, запропонував сісти, запропонував папіросу (від якої я відмовився) і зареєстрував мене. Звідти мене направили для дезінфекції в лікарню, потім в лазню та в їдальню, де мені був запропонований чай. Бо обід вже скінчився. <...> Солідна, чиста обстановка в «занятних» кімнатах, студентська читальня, дві бібліотеки, прекрасний ситний стіл, постільна білизна вражаючої чистоти, блискучі черевики, які щодня чистилися спеціальними сторожами, безкоштовний перукар. Крайня ввічливість та шанобливість – все це було так незвично для нас на перших порах, що здавалося якимось сном».

В академії Василя вже називали прямо – «патріарх». Його однокурсник, згодом протопресвітер Костянтин Ізразцов згадував: «Увесь час академічного курсу він був світським і нічим особливим не виявляв своїх чернечих нахилів. Його чернецтво після закінчення Академії тому для багатьох його товаришів стало повною несподіванкою».

У 1888 році майбутній Патріарх закінчив академію і був направлений до своєї рідної Псковської семінарії викладати догматику, загальне і моральне богослов'я та французьку мову. Три роки він пробув простим викладачем, а далі починається кар'єрний зліт.

14 (26) грудня 1891 – постриг у чернецтво з ім'ям Тихон. Наступного дня – рукоположення в сан ієродиякона, через тиждень – в ієромонаха. Через три місяці, у березні 1892 року – призначення інспектором Холмської духовної семінарії. Ще через три місяці – ректором Казанської семінарії. Через місяць – повернення до Холмської семінарії, але вже ректором і архімандритом (чехарда якась). Майбутньому Патріарху – 27 років. Це був саме той випадок, коли швидке піднесення повністю відповідало високим здібностям та духовним талантам. І у Холмі майбутній святитель їх проявив повною мірою.



Холм (Хелм) –  місто на березі річки Ухерка, на південному сході Польщі, у 25 км від кордону із сучасною Україною. У той час ця місцевість називалася «губернії Привіслянського краю» («Царства польського»), вона була приєднана до Росії після «поділів Речі Посполитої» наприкінці XVIII століття. Хоча ще раніше це була Холмська або Забузька Русь, частина Червоної Русі, яку приєднав до Київської Русі князь Володимир у 981 році. На початку XX століття, згідно з офіційною статистикою, населення Холмської губернії налічувало близько 760 тис. осіб, з яких католики становили 311 тис., православні – 305 тис., іудеї – 115 тис., протестанти – 28 тис.

Сама Холмська семінарія була утворена у 1875 році шляхом перетворення її на православну з греко-католицької. Окрім ректорства в семінарії, архімандрит Тихон активно брав участь у розвитку освіти Холмщини. Він був головою Холмсько-Варшавської єпархіальної училищної ради, був головою ради Свято-Богородицького православного братства та цензором братських видань.

19 жовтня 1897 року на 34-му році життя архімандрит Тихон хіротонісаний у єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії. Але прослужив він на цій кафедрі менше року. Від цього часу залишилася одна дуже цікава фотографія.



Єпископ Тихон крайній праворуч, за ним, мабуть, ієромонах та мирський священик, поголений на католицький манер. Судячи з положення рук, святитель Тихон творить по чоткам Іісусову молитву. Присутній він на якомусь зібранні католицьких єпископів. Повне богослужбове облачення католиків та служебники в їхніх руках говорять про те, що перед фотографуванням вони звершували літургію. Святий Тихон – в мантії, але без єпітрахілі та поручів, тобто у богослужінні участі не брав, але був присутній в якості офіційного гостя.

Це до питання про сьогоднішні контакти православних ієрархів з латинянами, зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском і т. д.

14 вересня 1898 року святитель Тихон був призначений єпископом Алеутським і Аляскінським (з 1900 року – єпископ Алеутський і Північно-Американський). На цій кафедрі він пробув дев'ять років. За цей час він об'їздив майже весь північно-американський континент, проповідував корінним народам. При ньому була відкрита перша в США православна духовна семінарія у Міннеаполісі, продовжився і завершився переклад богослужбових текстів на англійську мову, відкрилися десятки нових храмів, було покладено початок створенню першого православного монастиря в Північній Америці (Саут-Кейнан, штат Пенсільванія). Завдяки діяльності майбутнього Патріарха десятки іммігрантських парафій в Америці повернулися з уніатства в православ'я.

25 січня 1907 року архієпископ (з 1905 року) Тихон був переведений на Ярославську і Ростовську кафедру. На цьому місці свого служіння він також більшу частину часу приділяв богослужінню та проповіді. Він побував навіть у найвіддаленіших храмах своєї єпархії, чим немало дивував духовенство та народ. Був простим, відкритим, доступним для всіх архіпастирем. Міська дума Ярославля присвоїла йому титул «Почесного громадянина міста Ярославля», що було абсолютно винятковим у той час для духовної особи. Не цурався святитель і політики – він був почесним головою ярославського відділення Союзу російського народу, правої партії, яка сповідала ідеї православ'я, самодержавства, народності і соборності.

І тодішні сучасники, і численні сьогоднішні ліберальні історики звинувачують Союз російського народу у шовінізмі, організації єврейських погромів та інших гріхах. Дійсно, окремі факти мали місце. В цій організації були люди дуже різного світогляду і різного ступеня радикальності. Але справа в тому, що насильство і терор, на жаль, були звичайною формою політичної боротьби того часу. А от по кількісним показникам цього терору існує красномовна статистика: на Союз російського народу у підсумку всієї його діяльності була покладена відповідальність лише за три (!) політичні вбивства: М.Я. Герценштейна, Г.Б. Іоллоса та О.Л. Караваєва. У той час як жертвами терору лівих партій (в основному есерів, соціал-демократів та більшовиків) тільки з 1901 по 1911 рік, за оцінками історика Анни Гейфман, стали 17 000 (!) осіб. До речі, членом Союзу російського народу був святий праведний Іоанн Кронштадтський та ще п'ятеро священномучеників.

22 грудня 1913 року архієпископ Тихон був переведений у Вільну (Вільнюс). Тут його застала Перша світова війна.



Під час військових дій святитель активно служить та проповідує в храмах своєї єпархії, відвідує госпіталі, втішає та підтримує солдатів, часто буває на фронті. В одному зі своїх листів він пише: «А я все їжджу, повернувся вчора і днями знову поїду в інші місця. І військові просять, і на позиції». За труди та самовідданість він отримує від імператора Миколая II нагороду – діамантовий хрест для носіння на клобуку.

У 1915 році у зв'язку з наступом німців святитель був змушений евакуюватися в Москву. З собою до Донського монастиря він відвіз мощі Віленських мучеників Антонія, Іоанна та Євстафія, рятуючи їх від наруги. В цей же час він стає членом Святішого Синоду і часто буває у Петербурзі для участі в його роботі.

27 лютого (12 березня) 1917 року почалася Лютнева революція, що потягла за собою 2 (15) березня 1917 року зречення від російського престолу страстотерпця імператора Миколая II.

І тут святитель Тихон ставить свій підпис під документом, який сьогодні, через 100 років, багатьма розцінюється як акт малодушності, якщо не зради. Це Послання Святійшого Правлячого Синоду від 9 березня 1917 року з вітанням Тимчасовому уряду, що майже геть увесь складався з масонів.



Підпис святителя Тихона четвертий зверху: «Тихон архієпископ Литовський».

У тексті листа йдеться: «Звершилась воля Божа. Росія вступила на шлях нового державного життя. Нехай Господь благословить нашу велику Батьківщину щастям та славою на її новому шляху. Улюблені чада Святої Православної Церкви! <...> Заради багатьох жертв, принесених для завоювання громадянської свободи, заради порятунку ваших власних сімейств, заради щастя Батьківщини залиште в цей великий історичний час всякі чвари та незгоди, об'єднайтесь у братерській любові на благо Росії, довіртеся Тимчасовому Уряду».

На питання, чому ж Церква нічого не зробила для захисту монархії, з якою її пов'язували століття співпраці, є досить проста відповідь – захищати було вже нічого. Святий страстотерпець Миколай зрікся престолу за себе і свого сина Олексія Миколайовича на користь брата – великого князя Михаїла Олександровича. А великий князь Михаїл Олександрович наступного ж дня, 3 (16) березня 1917 року, підписав Акт про неприйняття престолу. За цим послідували публічні заяви про відмову від своїх прав на престол інших членів династії Романових. В цих умовах до обіцяних Всеросійських установчих зборів, які мали вирішити питання про державний устрій Російської імперії, Тимчасовий уряд залишався єдиним відносно легітимним органом верховної влади.

Не вдаючись у детальну оцінку Послання Святішого Синоду, з нього можна зробити наступні висновки:

• Церква завжди приймає як даність ту реальну політичну ситуацію, яка складається в даний історичний момент.
• Церква не пов'язує себе ніяким державним устроєм. Церква завжди стоїть за порядок проти анархії.
• Церква не несе відповідальності за дії того органу влади, до послуху якому вона закликає свою паству.
• Церква завжди намагається діяти на благо народу і країни, хоча ці дії іноді бувають помилкові.
• Втручання світської влади у справи Церкви в синодальний період було надмірним та шкідливим і сприймалося дуже негативно.

5 (18) листопада 1917 р. відбулися вибори Патріарха. Після літургії та молебню в храмі Христа Спасителя старець Зосимової пустині Алексій (Соловйов) витягнув жереб перед Володимирською іконою Божої Матері та передав його митрополиту Київському Володимиру (Богоявленському), який оголосив ім'я обраного: «митрополит Тихон».



21 листопада (4 грудня) 1917 року в кремлівському Успенському соборі у свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці відбулася інтронізація Святішого Патріарха Тихона. В цей час в країні вже з усієї сили безчинствувала Велика жовтнева революція. Насильство, вбивства, грабежі та беззаконня стали звичайною справою тих днів.

19 січня (1 лютого) 1918 року Патріарх Тихон видав Відозву про ситуацію в країні. Вона була дуже різкою, що повністю відповідало катастрофічності подій: «Схаменіться, безумці, припиніть ваші криваві розправи. Адже те, що творите ви, не тільки жорстоке діло, це воістину діло сатанинське, за яке підлягаєте ви вогню геєнському у житті майбутньому – загробному і страшному прокляттю потомства у житті цьому земному. Владою, даною Нам від Бога, забороняємо вам приступати до Таїнств Христових, накладаємо анафему на вас, якщо тільки ви носите ще імена християнські і хоча б за народженням своїм належите до Церкви Православної. Заклинаємо і всіх вас, вірних чад Православної Церкви Христової, не вступати з такими нелюдами роду людського в будь-яке спілкування: "Измите злаго от вас самех"» (1Кор. 5:13)».

Більшовики у Відозві не були названі конкретно, але те, що анафема стосувалась саме них, розуміли всі. Помісний Собор, який у ті дні продовжував свою роботу, уточнив це в одній зі своїх листівок.

21 липня 1918 року у проповіді в Казанському соборі на Красній площі Патріарх Тихон засудив розстріл Миколая II і те, що «Виконавчий комітет схвалив це і визнав законним».

При всій цій різкості, Патріарх Тихон був, як і раніше, дуже простою та доброю людиною, позбавленою усякої сановитости. Ось як про зустрічі з ним говорить кореспондент однієї з газет: «Нещодавно я взяв на себе сміливість відвідати Його Святість Патріарха Тихона і був ним прийнятий без особливих попередніх клопотань та перешкод. Його Святість, благословивши мене, запросив сісти і мимохіть поглянув на мене. Погляд тихий, добрий... водночас наче боязкий. Заговорив Патріарх... Голос простий, тихий, звичайний, я б сказав – "обивательський"».

На світський стиль спілкування Патріарха Тихона та його схильність до гумору звертають увагу багато його сучасників. Деколи навіть з незадоволенням. Наприклад, архієпископ Феодор (Поздєєвський). після аудієнції у Патріарха Тихона, залишився незадоволений «несерйозністю» Святійшого. «Усе хі-хі, ха-ха та гладить кота», – відповів він одному зі своїх знайомих на запитання про те, яким він знайшов Патріарха.

12 липня 1919 року святитель Тихон пережив перший замах – жінка в натовпі вдарила його ножем у бік. Патріарха тоді врятував шкіряний ремінь, який пом'якшив удар.

У 1922 році, скориставшись голодом у Поволжі та інших областях, радянська влада видала декрет «Про вилучення церковних цінностей».

На цей Декрет Патріарх відповів Посланням від 15 (28) лютого 1922 року: «Ми знайшли можливим дозволити церковно-парафіяльним Радам і громадам жертвувати на потреби голодуючих дорогоцінні церковні прикраси і предмети, які не мають богослужбового вжитку, про що й сповістили Православне населення».

Але більшовики не звертали уваги на те, чи мають предмети «богослужбовий вжиток», і вигребли все дочиста. Церква була пограбована, а багато священиків були репресовані. Не уникнув репресій і святіший Патріарх.

22 березня 1922 року на засіданні Політбюро ВКП(б) за пропозицією Леніна був прийнятий план Льва Троцького по розгрому церковної організації, до якого входив арешт Синоду та Патріарха. При цьому суду було дано вказівку винести святителю смертний вирок. Микола Бухарін, революціонер і політичний діяч, особисто вимагав у Партії розстріляти Патріарха Тихона (сам Бухарін був розстріляний у 1938 році).

Святителя Тихона заарештували 19 квітня 1922 року. Скориставшись цим, активізувалися внутрішні вороги Церкви – обновленці. Вони створили так звану «Живу Церкву», очолювану Вищим Церковним Управлінням. Ця організація була визнана більшовиками і, на превеликий жаль, Константинопольським Патріархатом. Святіший Патріарх Тихон був оголошений «главою секти», а ті, хто зберіг вірність йому – «тихонівцями». До кінця 1922 року обновленці зайняли дві третини з 30 тис. храмів, що діяли у той час.

У цих умовах з'являється ще один документ, який недоброзичливці Церкви і Патріарха Тихона ставлять йому у провину, – так званий «покаянний лист». У ньому Патріарх визнав свою провину перед радянською владою, оголосив про свою лояльність до неї і попросив звільнити його з-під варти.



Подальші заяви святителя Тихона витримані у тому ж дусі.

«Передайте Радянському уряду і Президії ЦВК СРСР глибоку вдячність, як від мене, так і від моєї пастви, за таке милосердне ставлення до моєї діяльності. Уряд може бути цілком впевнений, що він знайде в мені лояльного громадянина Радянського Союзу, який сумлінно виконуватиме всі декрети і постанови цивільної влади».

«Церква підносить молитви за країну Російську і за Радянську владу».

«Молимо вас зі спокійною совістю, без боязні погрішити проти святої віри, підкоритися радянській владі не за страх, а за совість, пам'ятаючи слова апостола: «усяка душа нехай буде покірна вищій владі, бо немає влади не від Бога, –  існуюча ж влада від Бога встановлена» (2).

Тим, хто наважується дорікати Святішому Патріарху Тихону у пристосуванстві та неправді можна сказати наступне.

Послання 1918 року, у якому Святіший Патріарх анафематствував більшовиків, з'явилося тоді, коли ці більшовики ще за фактом не були владою, вони були бунтарями та розбійниками. І ставлення Патріарха до них було відповідне. Але в 1922 році більшовики вже стали саме владою, державною владою. Богоборчою, злочинною, але владою. І ставлення Патріарха і всієї Церкви до них змінилося. Тепер більшовики керували державою і встановлювали закони, в яких доводилося жити і Церкві, і її вірним чадам.

Патріарху життєво необхідно було вийти з-під арешту і повернутися до управління Церквою в умовах її пограбування більшовиками, репресій та рейдерського захоплення «живоцерковниками». Та жертва, яку заради цього приніс святий сповідник Тихон, схожа до жертви старозавітного Авраама, який для того, щоб вижити, допустив, щоб його дружина Сарра була взята до гарему єгипетського фараона (Бут 12:10-17).

Патріарх був звільнений 25 червня 1923 року, але все одно перебував під слідством. Гоніння на Церкву трохи вщухли, але всі зусилля з легалізації «патріаршої Церкви» результатів не давали.

9 грудня 1924 року Патріарх пережив другий замах. Від смерті його врятував його давній (з 1902 року) келійник Яків Онисимович Полозов, який загинув від рук убивць.

13 січня 1925 року Святіший за станом здоров'я був змушений переїхати до клініки Бакуніних на Остоженці. Але все одно продовжував регулярно звершувати богослужіння в московських храмах. Востаннє він звершив божественну літургію за два дні до смерті. Загалом за сім років патріаршества святитель Тихон звершив 777 літургій і близько 400 вечірніх богослужінь, тобто служив кожні два-три дні.

28 лютого 1925 року Патріарх Тихон звернувся до НКВС з новим клопотанням про легалізацію Церкви та реєстрацію Священного Синоду.

У свято Благовіщення 7 квітня 1925 року святитель і сповідник Тихон відійшов до Господа. Зберігся опис останніх годин життя патріарха, залишений його келійником К. Пашкевичем:

«Години близько десятої вечора Святіший зажадав вмитися і з незвичайною для нього строгістю, з серйозним тоном, до якого я не звик, сказав:

– Тепер я засну... міцно і надовго... Ніч буде довга, темна... темна...

О пів на дванадцяту ночі у Святішого почався серцевий напад. Негайно послали за лікарем. Уколи камфори та кокаїну не допомогли, пульс продовжував падати.

...Хвилина проходила за хвилиною. Святіший лежав з закритими очима. Після короткого забуття Святіший запитав:

– Котра година?

– Без чверті дванадцять.

– Ну, слава Богу, – сказав Святіший, наче тільки цього часу він і чекав, і став хреститися.

– Слава Тобі, Господи! – сказав він і перехрестився.

– Слава Тобі, Господи! – повторив він і знову перехрестився.

– Слава Тобі, Господи! – сказав він і заніс руку для третього хресного знамення...».



А через тиждень, 14 квітня в газеті «Известия» був опублікований так званий «Передсмертний заповіт» Патріарха Тихона, який він нібито підписав за кілька годин до смерті. У цьому документі Патріарх нібито заявляв про свою повну лояльність до радянської влади і закликав до того ж усіх православних людей. Зокрема, в «Заповіті» йдеться:

«...ми свого часу у посланнях до архіпастирів, пастирів і пастви всенародно визнали новий порядок речей і Робітничо-Селянську владу народів, уряд якої щиро вітали. <...>

Ми закликаємо всіх улюблених чад Богохранимої Церкви Російської у цей відповідальний час будівництва загального добробуту народу злитися з нами в гарячій молитві до Всевишнього про дарування допомоги Робітничо-Селянській владі у її працях для загальнонародного блага. Закликаємо і церковно-парафіяльні громади і особливо їхні виконавчі органи не допускати жодних замірянь неблагонамірених людей у бік антиурядової діяльності, не плекати надій на повернення монархічного ладу і переконатися в тому, що Радянська влада – дійсно Народна Робітничо-Селянська влада, а тому міцна і непохитна».

«Заповіт» цей не відповідав внутрішнім переконанням святителя. Свідок останніх років життя святішого патріарха Тихона, протопресвітер Василій Виноградов пише у своїх спогадах:

«Всі, хто, як і я, мали щастя часто вести з патріархом особисті, інтимні бесіди щодо різних церковно-суспільних питань, можуть свідчити, що патріарх ніколи жодним словом не висловлював жодного осуду закордонним ієрархам і духовенству, так само як не виявляв ані найменшої тіні симпатії до Радянської влади або хоч якого-небудь схвалення якого-небудь з її заходів. При всіх бесідах з патріархом до останнього дня його життя патріарх завжди виходив з мовчазного, але абсолютно певного і неприхованого уявлення, що Радянська влада є чужою для російського народу».

Більшість істориків сходяться на думці, що «Заповіт», принаймні в тому вигляді, в якому він був опублікований «Известиями», – фальсифікований. Патріарх Тихон його не підписував. Але безсумнівно те, що Святіший прагнув добитися для Церкви юридичного визнання радянською владою, її легального становища в радянській державі і багато робив для цього. При цьому він рішуче відкидав усі компроміси в питаннях віровчення та моралі і ніколи не йшов на угоду з совістю.

9 жовтня 1989 року Святіший Патріарх Тихон був канонізований Архієрейським собором Руської Православної Церкви. А 19 лютого 1992 року відбулося набуття святих мощей, які виявилися нетлінними.



Мощі нині відкрито спочивають у Великому соборі Донського монастиря.

Святителю отче Тихоне, моли Бога про нас...



Цікаві матеріали, фотографії і навіть відео зі святим Патріархом Тихоном розміщені на однойменній сторінці у Facebook.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Посилання

• Мемуари Ширяєва Олександра Геннадійовича, сина дяка Ярославської Губернії, який закінчив у 1896 році Петербурзьку Духовну Академію та отримав ступінь кандидата богослов'я. Мемуари написані у 1930-х рр. Рукопис в 2 ч. Ч. 1-2. Бібліотека СПбПДА, с. 45-145.
• Акти Святішого Тихона, Патріарха Московського і всієї Росії, пізні документи та листування про канонічне преємство вищої церковної влади. 1917-1943. Зб. у 2 ч. / упоряд. М.Є. Губонін – М., 1994.