«Душехват» Йосафат Кунцевич та його сьогоднішні послідовники

Не так давно глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук сподобився послужити у вівтарі біля гробниці святого апостола Петра у Ватикані. За словами уніатів, в цьому вівтарі служить тільки Римський понтифік. Приводом для такої великої щедрості папи Франциска послужив ювілей: 150 років канонізації однієї з найбільш одіозних фігур уніатства – архієпископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Під час візиту до Ватикану Святослав Шевчук дав інтерв'ю Радіо Ватикану, в якому заявив, що «східні католицькі Церкви мають особливу місію: просувати єдність між усіма віруючими в Христа». Як же просував цю «єдність» Йосафат Кунцевич, названий уніатами «мучеником єдності»? І як просувають цю «єдність» його гідні учні в Україні сьогодні?

На момент укладання Берестейської унії 1596 року Кунцевичу було шістнадцять років, і був він православним Іваном, сином шевця. Згодом життєописувачі вигадали для нього більш пристойний родовід: він став спочатку купецьким паростом, а пізніше і зовсім шляхтичем. Близько 1600 року Іван вступає в єзуїтський колегіум, приймає уніатство і десь у 1604 році приймає чернецтво з ім'ям Йосафат. У 1609 році він був посвячений у священики католицьким єпископом. В 1613 р. став ігуменом уніатського Жировичського Успенського монастиря, а в 1614 році – архімандритом віленського монастиря Святої Трійці.

Подальшим кар'єрним злетом Кунцевич зобов'язаний Йосипу Рутському, третьому уніатському митрополиту після Михайла Рогози та Іпатія Поцея. Цей Йосип, за походженням чистий москаль, син боярина Фелікса Вельямінова, що втік від Івана Грозного до Литви, тричі змінював свою віру. З православного він став кальвіністом, після – католиком, і потім став уніатом. Помітивши у Кунцевича дар проповідування та переконавшись у його прихильності ідеї унії, що доходила до фанатизму, Йосип Рутський взяв його з собою до Києва для схиляння православних до союзу з латинянами. Тут вийшла перша сутичка. У Києво-Печерській лаврі монахи були настільки обурені промовами Кунцевича, що стягнули його з церковного амвона та сильно побили. Мстився за це Кунцевич протягом усього свого життя, і мстився по-єзуїтські витончено.

У 1617 році Йосафат Кунцевич був призначений коад'ютором Полоцького архієпископа, а з кінця 1618 року – самостійним Полоцьким архієпископом. Причому, спочатку він приховував свою уніатську приналежність і позиціонував себе православним. Так багато хто робили у ті часи, бо унія з латинянами сприймалася духовенством та народом як зрада своєї віри. Але тут до Києва прибув Єрусалимський патріарх Феофан III, і приховувати уніатство стало неможливим. Діяв Феофан III за дорученням Константинопольського патріарха Тимофія II, тодішнього предстоятеля Константинопольської Церкви, до якої входила Київська митрополія. Його головним завданням у Києві було відновлення православної ієрархії, оскільки після Берестейської унії 1596 року склалася показова ситуація: більшість єпископів прийняли унію, а майже весь народ та духовенство були проти. Особливо твердо стояли в православ'ї монастирі, братства і козацтво. Саме спираючись на підтримку козацтва і особисто гетьмана Петра Сагайдачного, патріарх Феофан III зміг висвятити ігумена Михайлівського монастиря Іова (Борецького) в сан митрополита Київського, Мелетія Смотрицького в сан архієпископа Полоцького, Ісаю (Копинського) у єпископа Перемишля. Таким чином православна ієрархія була відновлена, і в православ'я почали повертатися ті, хто раніше ухилився в унію. Цей процес стурбував уніатів, і тут «талант» Йосафата Кунцевича їм дуже знадобився. Незважаючи на те, що на Полоцьку кафедру був законно висвячений Мелетій Смотрицький, Йосафат Кунцевич у 1619 році випросив у польського короля Сигізмунда III грамоту, згідно з якою всі православні церкви і монастирі  Полоцької єпархії передавалися саме йому. І це при тому, що в 1573 році в Речі Посполитій була проголошена свобода віросповідання, що зробило цю державу найтолерантнішою країною у Європі того часу.

Після отримання грамоти Йосафат Кунцевич негайно розіслав усім православним священикам циркуляр з вимогою негайного переходу в уніатство. У разі незгоди парафії передавалися уніатам насильно. Непокірним православним священикам під загрозою смерті заборонялося підходити близько до тих храмів, в яких вони ще незадовго до цього звершували богослужіння. Припинилися православні служби і треби, дітей не хрестили, покійних не відспівували. Якщо хтось помирав, не прийнявши унію, його вивозили вночі за міські стіни і викидали туди, куди вивозилися міські нечистоти.

Безчинства і жорстокості Кунцевича дійшли до такої міри, що викликали протест навіть у польської католицької світської влади. До нас дійшло листування з цього приводу між Йосафатом Кунцевичем і канцлером Великого князівства Литовського Львом Сапегою, переконаним прибічником унії. У 2015 році ця переписка була опублікована в Білорусі окремим виданням.

Ось що пише Сапега безпосередньому начальнику Кунцевича, митрополиту Йосипу Рутському: «Не один я, але й інші вельми засуджують те, що ксьондз владика Полоцький занадто жорстоко почав вчиняти у справах віри та дуже набрид і остогиднув народу як у Полоцьку, так і скрізь. Давно я застерігав його, просив та умовляв, щоб він так жорстоко не діяв, але він, маючи свої міркування, більше вперті, ніж ґрунтовні, не хотів слухати наших порад. Дай Бог, щоб наслідки його розпоряджень і суворих дій не пошкодили Речі Посполитій. Заради Бога прошу вашу милість, врозуми його, щоб він припинив і залишив свою суворість у цих справах і швидше добровільно уступив могильовцям їхні церкви, не чекаючи того, щоб вони самі і без прохання відібрали їх у нього... Будь ласка, ваша милість, тримай його на вожжах».

У 1622 році православний Полоцький єпископ Мелетій Смотрицький, у повній згоді з Актом про свободу віросповідання 1573 року, направив міській владі Вітебська грамоту, в якій оголошував себе законним Полоцьким архієпископом. Кунцевич в грамоті називався віровідступником, і всі православні закликались до єднання зі своїм канонічним єпископом. Ця грамота викликала небувалий підйом православ'я у Вітебську. Одностайно городяни відмовились коритися уніату Кунцевичу і склали офіційний акт про те, що вони визнають своїм єпископом православного Мелетія Смотрицького. Слідом за цим й інші міста Полоцької єпархії стали воз'єднуватися з православ'ям. Кунцевич зажадав рішучого втручання. Він написав скаргу до Льва Сапеги, вимагаючи покарання православних, проте у відповідь канцлер пише:

«Не хотів би я вступати з вашим преосвященством у листування і спори, але, бачачи завзятість, з якою ви відстоюєте свої переконання, не дослухаючись до жодних резонів, знаходжу себе вимушеним відповідати, всупереч моєму бажанню, на необгрунтований лист ваш. Зізнаюся, що і Я дбав про справу унії і що було б нерозсудливо залишити цю справу; але мені ніколи і на думку не спадало, що ваше преосвященство будете приєднувати до неї настільки насильницькими заходами (!). ... А ви своїм необачним насильством підбили і, так би мовити, примусили народ руський (!) до опору і порушення присяги, що дана його королівській величності. Вам важко в цьому відмогтися, коли вас звинувачують в цьому скарги, подані руськими, польським та литовським начальникам... Згідно з вченням Св. Писання, треба дбати, щоб наша ревність і бажання єдиновір'я ґрунтувалися на правилах любові; але ви ухилилися від настанови цього Апостола, а тому не дивно, що підвладні вам вийшли з покори. Що стосується небезпек, які загрожують вашому життю, на це можна сказати: кожен сам буває причиною свого нещастя (!) ... Замість радості, горезвісна ваша унія наробила нам стільки клопоту, чвар, і так нам обридла (!), що ми бажали б краще залишитися без неї, так багато, по її милості, ми терпимо неспокоїв, засмучення і докучань. Ось плід вашої горезвісної унії! Сказати правду, вона набула слави лише смутами і розбратом, які наробила вона в народі і в цілому краї!».

Ця відповідь Сапеги Йосафату Кунцевичу є показовою у багатьох відношеннях:

По-перше, це підтвердження жорстокостей, які творив Кунцевич: «що ваше преосвященство будете приєднувати до неї (унії) настільки насильницькими заходами».

По-друге, визнання того, що унія принесла православним лише біди та страждання: «вона набула слави лише смутами і розбратом, які наробила вона в народі і в цілому краї».

По-третє, народ, що населяв південно-східні краї Речі Посполитої (сучасні Україна та Білорусь), названий руським: «примусили народ руський».

По-четверте, визнання того, що саме введення унії було основною причиною конфлікту Речі Посполитої з козацтвом, що згодом вилилося в козацькі повстання, Хмельниччину тощо: «примусили народ руський до опору і порушення присяги, що дана його королівській величності».

По-п'яте, відповідальність за майбутню насильницьку смерть Кунцевича несе він сам: «Що стосується небезпек, які загрожують вашому життю, на це можна сказати: кожен сам буває причиною свого нещастя».

До речі, цей Лев Сапега є ініціатором та основним автором «Статуту Великого князівства Литовського», який був прийнятий у 1588 (!) році і за своїм змістом є Конституційним актом та збіркою законодавства. Статут став основою і головним джерелом права для законодавства всіх руських земель на декілька століть вперед.

Кунцевич до напучень Льва Сапеги не дослухався, а написав скаргу на самого Сапегу польському королю Сигізмунду III та римському папі Григорію XV. Для насадження унії він випросив війська та з їхньою допомогою жорстоко придушив опір православних жителів Вітебська, Могильова, Орші та інших міст. У цих містах пройшли показові страти тих, хто стійко стояв у православній вірі.

У 1623 році у Варшаві відбувся сейм, на якому виступив волинський шляхтич, письменник і борець за права православних Лаврентій Древінський. Вимагаючи припинити переслідування православних, він сказав: «Ми нічого не просимо, окрім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердив за нами і сам нинішній король своєю присягою при своєму сходженні на престол і самим ділом, надавши нашому патріархові висвятити нам митрополита... У Литві Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші та Могильова. Громадяни полоцькі та вітебські, які не можуть мати у місті, по забороні того ж архієпископа, ані церкви, ані навіть будинку для відправи свого богослужіння, змушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика, бо ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя... Нарешті, ось справа жахлива, неймовірна, варварська і люта: минулого року, в тому ж литовському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, та викинути з могил на поживу псам, як якусь падаль...»

В умовах, коли православні міські храми були закриті, народ виходив звершувати службу за місто, що також викликало переслідування з боку уніатів. І ось, 12 листопада 1623 року, Йосафат Кунцевич повертався з недільної служби. Повз проходив православний священик на ім'я Ілля, який прямував за місто для звершення нелегального богослужіння. Архідиякон Кунцевича Дорофей раптово напав на нього, побив до напівсмерті, притягнув до архієрейського будинку та замкнув в одному з приміщень. Ця жорстокість переповнила чашу терпіння православних городян, вони увірвалися до келії Кунцевича, вбили його, а тіло скинули в Двіну.

Так здійснилися слова Льва Сапеги, що виявилися пророчими: «Що стосується небезпек, які загрожують вашому життю, на це можна сказати: кожен сам буває причиною свого нещастя».

Але й після смерті Кунцевич продовжив мститися православним. За події, які отримали в історії назву «Вітебське повстання», поляки жорстоко покарали городян: на вимогу папи Урбана VIII, король польський і великий князь литовський Сигізмунд III надіслав до Вітебська збройні загони, які силою придушили повстання. До смерті були засуджені 120 осіб, майно усіх винних було конфісковано. Вітебськ був позбавлений магдебурського права та привілеїв. Вітебська ратуша була зруйнована, а на місто було накладено штраф у 3079 злотих, з церков були зняті всі дзвони.

Після смерті Кунцевича переслідування православних посилилось по всій країні. Воно було настільки жорстоким, що вже у 1624 році митрополит Іов (Борецький) звернувся до російського царя Михаїла Федоровича Романова (першого з династії Романових) з проханням прийняти Малоросію у своє підданство, бо всі звернення до влади Речі Посполитої були безуспішні. Після цього у 1627, 1633, 1646, 1653 роках спалахували козацькі повстання проти національного та релігійного гноблення з боку поляків...

А Йосафат Кунцевич був благополучно канонізований у 1643 році, тобто вже через двадцять років після своєї загибелі, папою Урбаном VIII, а згодом проголошений «патроном для Русі і Польщі» та «апостолом єднання».

На іконі Кунцевич зображений як мученик, з сокирою в голові. Ось тільки сотні й тисячі православних людей, закатованих з його вини, іконописець зображати, чомусь, не став. А треба було б...

А сьогодні уніати, наслідуючи приклад свого «святого», насаджують унію на нашій землі тими ж самими методами. Ось, наприклад, ситуація з храмом в Коломиї, все точнісінько як при Кунцевичі:

«В приміщенні Коломийського районного суду був побитий священик Благовіщенського храму протоієрей Віталій Димнич»

Світська влада як і тоді на стороні уніатів: «Справа про захоплення Благовіщенського храму не внесена до єдиного реєстру досудових розслідувань»

Уніатські пастирі та агресивні радикали ображають вірних чад православної церкви, погрожують і звинувачують їх в усіх мислимих гріхах:

«Наші співгромадяни... підтримують ту ворожу церкву... продовжують того ворогові прислуговувати...»

«Це сучі діти... Ми маєм силу, не допоможе ні поліція, ніхто... Приїдемо, перекриємо все...» 

«Рузький мир піднімає свою голову на Коломиї», «поки ми на сході боремося з московської нечистю, вони у нас в тилу намагаються взяти матч-реванш», «проведемо нараду з обговоренням плану дій по протистоянню сепаратизму та блокуванню форпостів рузького мира на теренах нашої рідної Гуцульщини та Коломиї. Слава нації!»

Православні, як і в XVII столітті, моляться перед закритими храмами.

А гідний продовжувач справи Кунцевича, глава українських уніатів Святослав Шевчук єлейним голоском стверджує:

«Наша церква робить все, щоб єднати...»