Влада будь-якою ціною: як УГКЦ обманом та доносами викувала свій вплив

Спроби приєднати православних християн до католицької Церкви робилися майже від початку знаменитого розколу, формальне датування якого історики відносять до 1054 року. Але практично всі уніональні об'єднавчі ініціативи РКЦ і Православної Церкви зазнавали повного або відносного краху.

Ліонська (1274 рік), Флорентійська (1439 рік), а потім і Берестейська (1596 рік) унії не були підтримані більшою частиною православного світу і залишилися в історії Православної Церкви темними плямами, які свідчать, з одного боку, про слабкість окремої частини єпископату, а з іншого – про марність усіх зусиль, спрямованих на пошук компромісу з католицькою Церквою. Всі ці унії дуже чітко окреслили той факт, що об'єднання з Ватиканом можливе лише на одних умовах – тих, що пропонує сам Ватикан (визнання православними католицької еклезіології та догматичних особливостей РКЦ, включаючи папський примат).

Разом з тим, самих католиків думка про приєднання до папського престолу схизматиків (так вони називають православних) не полишала ніколи. Навіть відносний провал Брестської унії їх анітрохи не збентежив. Використовуючи в одних місцях політичний тиск, в інших фізичну та військову силу, в третіх не гидуючи обманом та підкупом, уніати до середини-кінця XVII століття майже повністю підім'яли під себе територію Червоної Русі (сучасна Західна Україна) і велику частину тієї території, яка сьогодні належить до Центральної Україні.

Причому, що цікаво, діяли уніати за тією ж схемою, яку вони застосовують сьогодні. Відомо, що, не отримуючи підтримки «знизу» (тобто від простих селян українців, які були вірними Матері-Церкви, на той час Константинопольському Патріархату), уніати, щоб втілити в життя свої плани, використовували тиск «зверху». Вони, за допомогою підкупу або будь-яких інших засобів, включаючи політичні привілеї, вербували в свої ряди тих, хто перебував при владі. Звичайно, основну увагу звертали на заможних та іменитих сановників, депутатів Сейму або інших осіб, що мали вплив на політику. Потім вже, за їхньою допомогою, уніати не лише приймали антиправославні закони (наприклад, забороняли хрестити, вінчати і ховати православних християн), але й абсолютно безкарно та нахабно відбирали православні храми.

Під час знаменитого Могильовського бунту, коли жителі міста Могильов постали проти «місіонерської» діяльності одного з найжорстокіших проповідників унії Йосафата Кунцевича, польський король Сигізмунд віддав наказ не лише стратити призвідників опору, але й відібрати всі до єдиного православні храми міста. Ви, звичайно ж, запитаєте, яке відношення мають описувані події до сучасності? Мають, і найпряміше.

Напевно, ті, хто дивився пряму трансляцію з похорону колишнього предстоятеля УГКЦ, громадянина США Любомира Гузара, звернули увагу, що його тіло везли на гарматному лафеті, який, у свою чергу, тягнув американський військовий автомобіль Hummer. Біля гробу йшли не лише церковнослужителі, але й військові. Святослав Шевчук, нинішній глава УГКЦ, ніби виправдовуючись за таку неймовірну і важкопоясниму ступінь мілітаризму під час похорону священика, зауважив, що всі ці «військові почесті» – шана померлому з боку української армії. Це твердження ми залишимо на совісті Святослава Шевчука... І згадаємо, що Христос, під час входу в Єрусалим, свідомо обрав саме осля, а не коня, наприклад. Тому що кінь асоціювався з війною та агресією, а Христос проповідував мир і любов. Отже, що ж проповідують нам, українцям, греко-католики?



В 2000 році Папа Римський Іоанн Павло II провів урочисту месу, яка отримала назву Mea culpa (лат. «Моя провина»). Під час цієї меси католики, разом з главою своєї Церкви, каялися за прояви нетерпимості та насильства, скоєні по відношенню до інакомислячих. Також вони просили вибачення за організацію релігійних воєн і хрестових походів, а у зв'язку з цим і за всі ті жорстокі і часто нелюдські заходи, які католицька Церква використовувала для насадження свого віровчення. Засудили в тому числі і практику інквізиції, принесли вибачення за неповагу до інших культур та релігій, за злочини проти людської гідності, проти жінок, проти окремих рас і народностей. Вони вибачилися і за злочини проти прав особистості та проти соціальної справедливості. Каялися католики і за те розділення, яке увійшло в християнський світ з їхньої вини. За словами папи, він «молить прощення у Бога за несправедливість, яку допустили за минулі століття християни».

У той час здавалося, що в нове тисячоліття християни вступають з новим баченням і переосмисленням свого існування, з наміром разом з іншими християнами будувати спільне майбутнє на основі взаємоповаги та співпраці. Проте все це виявилося черговим обманом з боку РКЦ. Уже в 2001-2002 році вони займаються активною прозелітичною діяльністю на території України та Росії, а також намагаються потрапити в Грузію. Проте, як вже неодноразово підтверджувалося в історії як нашої, так і інших країн, подібна діяльність РКЦ дуже часто призводить до непередбачуваних наслідків.

Наш великий земляк, поет та художник Тарас Шевченко, в одному зі своїх віршів описав те, що відбувалося в Україні під час католицької (читай «уніатської») експансії в кінці XVI – початку XVII століть:

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли.
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: “Te deum! Алілуя!..”
Після 22 червня 1847, Орська фортеця – 1850, Оренбург

Слід зауважити, що ці слова Кобзаря справедливі не лише для XVII, але й для XX століття. На початку ХХ століття УГКЦ вела активну діяльність в Австро-Угорській імперії, максимально щільно співпрацюючи з владою. Відомо, що перед Першою світовою війною величезна кількість колишніх уніатів поверталися до віри своїх батьків, тобто до Православ'я. І греко-католики, як свого часу їхні старші брати католики, оголосили щось схоже на хрестовий похід проти тих, хто вирішив залишити їхню організацію. Православна Церква піддавалась відкритим та жорстоким гонінням. Уніати, за активного сприяння державної влади, займалися фізичним знищенням православних та інакомислячих взагалі. Передусім це стосувалося русинів, які мешкали на території сучасної України. Талергофський альманах у страшних подробицях описує всі ті звірства, які чинили уніати і чиновники по відношенню до православних християн.

Саме греко-католицькі священики писали доноси, в яких вони звинувачували православних і русинів в сепаратизмі, в підриванні державного ладу великої Австро-Угорської імперії. Звичайно, як і сьогодні, в подібних випадках жодних доказів не наводилось. Але, незважаючи на це, за доносами цих священиків солдати розстрілювали сотні людей. Відвідування православного богослужіння часто каралося штрафом, могло закінчитися в'язницею або смертю. Як вінець цього геноциду русинів на території сучасної Чехії та Австрії уніатами і владою були створені перші в Європі концентраційні табори – Терезин і Талергоф. У цих таборах смерті, які послужили пізніше прикладом для створення подібних місць у нацистській Німеччині, були знищені десятки тисяч православних та русинів.

Після розпаду Австро-Угорської імперії уніати, за вже сформованою традицією, почали тісно співпрацювати з польськими властями. Бажаючи максимально вислужитись перед владою, уніати активно брали участь в репресіях проти православних. Наприклад, коли почався бунт селян, незадоволених податками та примусовими екзекуціями, загони поліції та кавалерії розгромили 800 сіл та заарештували тисячі селян, які були незадоволені існуючою політикою. Історики відзначають, що в придушенні бунтів владі допомагали націоналісти та уніатська церква. Допомога ця була не безкорисливою – багато потреб греко-католицької Церкви фінансувалися з держскарбниці, а глава УГКЦ Андрій Шептицький отримував від держави платню, майже таку ж, як глава держави. Крім того, УГКЦ володіла пільгами та землями, а брат глави УГКЦ був генералом польської армії. Все це, звичайно ж, сприяло практично повному зрощенню держави і Церкви.

Загнавши себе в позицію войовничої церковної структури, написавши доноси, за якими були вбиті тисячі співгромадян, уніатські священики розуміли, що після цього, хочуть вони цього чи ні, шлях в них лише один – спиратися на силу. В іншому випадку вони ризикували б рано чи пізно зустріти помсту з боку тих, хто втратив за їхніми доносами батьків, матерів або дітей. Тому в тісній співпраці з УГКЦ весь час з'являлися різні напіввоєнізовані структури. Однією з них був Пласт, якому протегував Шептицький і який з часом став справжньою кузнею радикалів.

Також слід сказати, що багато керівників ОУН були вихідцями з сімей священства УГКЦ. Войовнича релігія породжувала войовничих націоналістів. До 1941 року Польща була окупована. І знову, як і раніше, УГКЦ пішла назустріч владі, якою на той час і на тих територіях стала нацистська Німеччина. Цікаво, що ще перед війною в Пласті ввели почесну нагороду у вигляді свастики, яку носив у тому числі й Андрій Шептицький. Людей привчали до «великих ідеалів» націонал-соціалізму.



Саме з уніатів німці створили батальйони Нахтігаль і Роланд. У свою чергу, саме ці батальйони в 41-му увірвалися до Львова і разом з німцями звершували єврейські погроми. На вулицях стояв крик і стогін людей, яких вбивали за національною ознакою, а в цей час Шептицький писав послання до віруючих і священства, в якому наказував з радістю зустрічати нацистських убивць.



Разом з цим, була здійснена спроба створення союзницької з нацистською Німеччиною держави, главою якої мав стати виходець з родини уніатського священика Ярослав Стецько.

В «Акті проголошення української державності» зазначено, що нова держава «буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі».

Також у 1943 році, коли весь світ жахався звірств нацистів, священики УГКЦ підтримали створення дивізії СС «Галичина».



Причому УГКЦ настільки злилася з новою іноземною адміністрацією, що капелани новоствореної дивізії не лише носили звання німецької армії, але іноді навіть одягалися в нацистську форму – разом із богослужбовою.



Після розгрому нацистської Німеччини УГКЦ в СРСР була заборонена саме за пособництво нацистам. Щоправда, самі уніати запевняють, що їх заборонила безбожна влада за проповідь... Євангелія. Проте плоди їхньої діяльності говорять про зовсім інше.

Наприклад, одразу після розвалу СРСР та легалізації УГКЦ священики цієї структури кинулися не проповідувати Слово Боже, а захоплювати православні храми. Звісно, що для такої діяльності були потрібні радикали. І довго їх шукати не довелося, адже в погромах брали участь ті ж самі члени ОУН, а потім – новоствореної структури «Тризуб імені Степана Бандери». Ця організація спочатку тісно співпрацювала з УГКЦ, збиралася на території церковних комплексів (наприклад, у Зарваниці), а при потребі офіційно несла охоронні функції під час масових заходів.

На початок 2000-х років стало здаватись, що ситуація змінилась – папа просить вибачення в усіх, кого образила РКЦ від імені всіх католиків, уніати «місіонерствують» на Західній Україні, погроми православних припинились. Проте майже одразу ж керівні посади в УГКЦ отримують – ні, не українці, а... громадяни США. Громадянин США Любомир Гузар зайняв посаду глави Церкви, а громадянин США Борис Ґудзяк – місце глави провідного навчального закладу, Українського католицького університету (УКУ).

Але на всій території України уніати особливої підтримки не мали. І тому вони вирішили слідувати за вже давно відпрацьованим сценарієм – зрощення з владою. Саме тому під час першого Майдану 2004 року, практично на наступний день після його початку, майже всі семінаристи греко-католицьких семінарій були відправлені в Київ. До речі, секретарем тодішнього глави УГКЦ Гузара був... Святослав Шевчук. Сам Шевчук до того часу вже знав, що таке зміна влади шляхом кольорових революцій, адже роком раніше він, разом з громадянином США, главою УКУ Борисом Ґудзяком, допомагав апостольському нунцію Клаудіо Ґуджеротті облаштовувати життя католиків в Грузії.

Одразу після Майдану президент Віктор Ющенко почав щедро нагороджувати діячів УКУ та надавати УГКЦ всебічну допомогу. Проте в 2010 році тодішня влада себе остаточно дискредитувала, і багато хто розумів, що реальних аргументів проти того, що до влади прийде Віктор Янукович, в Ющенка просто немає. Розуміли це й уніати. Наприклад, вони навіть поспішили написати ікону із зображенням Януковича та інших політичних діячів, а представник УГКЦ запевнив, що тепер над Януковичем буде особливий покров Богородиці. Щоправда, дуже скоро уніатів спіткало розчарування – вони зрозуміли, що Янукович не збирався їм прощати те, що УГКЦ активно виступала на підтримку Ющенка під час Майдану 2004 року. Репресій не було, але й жодної уваги – також.

Такий стан речей не міг задовольнити греко-католиків. Їм потрібна була влада. Тому вже в березні 2011 року проректор УКУ Мирослав Маринович заявив, що обов'язково «потрібна якась жертва, яка буде поставлена всій країні, як модель для зміни, як якась національна ідея», а трохи пізніше у відділенні того ж УКУ в Лондоні науковий співробітник із США Тарас Кузьо заявив, що бачить один із варіантів розвитку України через насильницьку демократичну революцію. Плоди таких заяв ми можемо сьогодні спостерігати.

Приводом до початку революції стала відмова Януковича підписувати документи про євроінтеграцію України. Але ще за місяць до початку Майдану головний капелан «Тризуба ім. С. Бандери» (який потім був перетворений у «Правий сектор»), виступаючи перед бійцями, заявив прямим текстом, що потрібно зі зброєю в руках здобувати владу... Після Майдану більшість місць у новому уряді, звісно, зайняли уніати. Розпочалась нова сторінка цькування Православної Церкви в Україні та активна експансія на південь та схід країни.

Всі ми пам'ятаємо, як уніати Зорян Шкіряк, Віктор Єленський та інші висловлювалися з приводу Всеукраїнського Хресного ходу за мир, як демонізували цю молитовну ходу і як безліч «експертів», часто з уніатського середовища, розповідали, що в натовпі йдуть псковські десантники і що намічається захоплення влади в Києві. Саме цей же уніат Єленський пропонує прийняти законопроекти №№ 4128 та 4511, завдяки яким можна легально захоплювати православні храми, а сама Православна Церква опиниться на межі нелегального становища. Поки з прийняттям цих законів нічого не виходить. Тому уніати вирішили не чекати, а просто відібрати те, що, як вони вважають, належить їм.

У День П'ятидесятниці греко-католики Коломиї, які обзавелися новою радикальною структурою «Чорна сотня», спробували захопити православний храм. Для цього вони використовували звичайні інструменти – силовий тиск та обман. Поки ситуація в Коломиї залишається досить напруженою.

Разом з цим, треба сказати, що не всіх православних християн України лякає можливість гонінь за свою віру. Наприклад, у той самий час, коли в Коломиї радикали і агресивно налаштовані уніатські священики рвалися в православний храм, один з представників УПЦ, а саме митрополит Олександр (Драбинко), віддавав «данину поваги» тілу спочилого кардинала Любомира Гузара. Що їх пов'язує, ми, швидше за все, дізнаємося найближчим часом. Але вже сьогодні можна з упевненістю говорити, що уніатська Церква України зробить все для того, щоб якомога більше наших співгромадян відмовилися від віри своїх батьків. І влада їм у цьому допоможе. Так само, як і деякі православні єпископи. Адже історія, як відомо, завжди повторюється.