На смерть Гузара. Кому служили і служать уніатські лідери

Любомира Гузара разом проводили в останню путь глава Української греко-католицької Церкви Святослав Шевчук і лідер «Київського патріархату» Михайло Денисенко. У київському греко-католицькому соборі Шевчук та Філарет у співслужінні провели панахиду та помолилися за упокій душі померлого 31 травня в США (за повідомленнями ЗМІ) кардинала уніатів.

З одного боку, його смерть стала ударом для всіх щирих прихильників «національної Церкви» в Україні – тобто тих заблукалих людей, які в даному словосполученні зациклилися на прикметнику, абсолютно не розуміючи іменника. Бо немає і не може бути ніякої «національної» Церкви. Є тільки Церква – Тіло Христове. А у Христі, згідно з апостолом Павлом, немає ні елліна, ні іудея, ні язичника. Ні навіть, вибачте, українця.

А з іншого боку, його смерть породила пропагандистсько-лицемірний галас в середовищі українських розкольників та послужила поштовхом до нового сплеску їхньої активності в плані агресії проти православних та примусового створення «єдиної помісної церкви».

Любомир Гузар був недругом Православної Церкви – канонічної, яка бере початок від святих апостолів. Церкви, в якій рукоположення кожного ієрея можна простежити по двотисячолітній історії до учнів Господа. В цій історії – найвеличніші святі угодники Божі, які ніколи ні словом, ні ділом не зраджували Христа, а часто приймали за Нього мученицьку смерть. А якою є історія рукоположень в уніатів, в тому числі й у самого спочилого?

Любомир Ярославович Гузар народився 26 лютого 1933 р. у польському Львові, а помер 31 травня 2017 р. в США – на своїй другій батьківщині. Родина 11-річного Гузара у 1944 р. емігрувала спочатку до Австрії, де він проходив курс у зальцбургській гімназії, а в 1949 р. перемістилася до Сполучених Штатів Америки. Там Любомир закінчив колегіальну семінарію св. Василія, а вищу освіту здобув у Католицькому університеті Америки (Вашингтон) і Фордемському університеті (Нью-Йорк).

У 1958 р. його висвятили на пастиря, і він зайнявся відповідною діяльністю в греко-католицьких парафіях української діаспори. Викладав у колегіальній семінарії св. Василія, потім навчався в Папському урбаніянському університеті, де захистив докторську дисертацію з теології. У 1973-му обраний старшим ченцем монастирів діаспорного Студійського Уставу УГКЦ.

2 квітня 1977 року Гузара таємно рукоположив у єпископи не хто інший, як один з найбільш одіозних греко-католицьких кардиналів Іосиф Сліпий, тодішній глава уніатів. Сліпий бачив Гузара своїм наступником і планував його можливе конспіративне перекидання для діяльності в підпільній УГКЦ на території СРСР. Проте ця «хіротонія» була відкинута папою Павлом VI, оскільки була звершена лише на основі прав УГКЦ, прописаних у Берестейській унії 1596 р., без узгодження з Ватиканом. Папське підтвердження дали лише через 12 років після смерті Сліпого, у 1996 р.

Поки залишимо осторонь Гузара та зупинимось на його покровителі Іосифі Сліпому. Дволичність цього кардинала давно стала притчею во язицех для всіх, хто хоч трохи знайомий з історією уніатської громади. Активна співпраця з гітлерівцями на Західній Україні вже давно ні для кого не є секретом – так само, як і спроби «прогинання» перед радянською владою під час німецьких поразок.

У 1939 р. папа римський Пій XII на прохання тодішнього предстоятеля УГКЦ Андрія Шептицького призначив Іосифа Сліпого коад'ютором (наступником) митрополита, і Шептицький в обстановці строгої секретності висвятив Іосифа на єпископа з правом наступництва. Потім Сліпий активно співпрацював з німецькою окупаційною владою (наприклад, при формуванні дивізії СС «Галичина»), а після звільнення Західної України, в лютому 1945 р., надіслав вітальну телеграму новообраному Патріарху Московському і всієї Русі Алексію. Телеграма була опублікована в «Журналі Московської патріархії».

Кілька фактів, аби частково простежити історію рукоположень уніатських перших фігур – від духовних отців Гузара до нього самого.

«Ваша Екселенціє! Як голова Української греко-католицької церкви, я передаю Вашої Екселенції мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом!.. Доля нашого народу відтепер віддана богом переважно у Ваші руки... Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії й Німецького Народу.

З особливою повагою граф Андрій Шептицький, митрополит. (23 вересня 1941 р.)»

Це – вітання Адольфу Гітлеру.

Нагадаю: вересень 1941 р. увійшов в історію величезною трагедією Бабиного Яру. І саме у ці дні уніатський митрополит пише славослів'я фюреру «Третього рейху».

Екс-агент абверу Альфонс Паулюс заявив на Нюрнберзькому процесі: «У навчальних таборах генерал-губернаторства проходили підготовку і священики української уніатської церкви, які брали участь у виконанні наших завдань поряд з іншими українцями... Прибувши до Львова з командою 202-Б (II підгрупа), підполковник Айкерн встановив контакт з митрополитом української уніатської церкви. Митрополит граф Шептицький, як повідомив мені Айкерн, був налаштований пронімецьки, надав свій будинок в розпорядження Айкерна для команди 202, хоча цей будинок і не був конфіскований німецькою військовою владою Резиденція митрополита знаходилась в монастирі у Львові. Вся команда забезпечувалась з запасів монастиря. Обідав митрополит, за звичаєм, разом з Айкерном і його найближчими співробітниками. Пізніше Айкерн як начальник команди і керівник відділу ОСТ наказав усім підлеглим йому загонам встановлювати зв'язок з церквою і підтримувати її».

Проте це не завадило Шептицькому – наставнику Сліпого – виступити 7 вересня 1944 р. у радянському Львові з промовою про комунізм як доктрину з широкими світовими тенденціями, назвати Червону армію переможною, засудити бандерівщину і закликати духовенство та віруючих не просто до лояльності, а до активної співпраці з Радянською владою. Шептицький встиг підготувати і звернення до ОУН-УПА із закликом скласти зброю і вийти з лісу.

Вояки дивізії СС «Галичина» мали релігійних наставників. Ними були капелани, які підпорядковувалися вчителю покійного Л. Гузара – Іосифу Сліпому. Тож чи не на совісті Сліпого та його «кліру» всі звірства, які чинилися українськими нацистами в роки Великої Вітчизняної війни – наприклад, на Волині?

Історик Ю. Федоровський наводить такі дані: «1 липня 1941 р. владика Йосип виступає перед групою ОУН-івців із закликом "об'єднаними зусиллями надавати більш широку допомогу німецькій армії".

1 серпня 1941 р. Сліпий влаштовує "маніфестацію вірності" з нагоди прибуття до Львова німецького генерал-губернатора Ганса Франка, особисто дякує йому "за визволення від більшовиків" і клянеться "у вічній вірності".

20 квітня 1942 р. коад'ютор Йосип в кафедральному соборі Св. Юра звершує урочисте богослужіння з нагоди дня народження Адольфа Гітлера.

29 травня 1942 р.: візит Сліпого в Берлін. На зустрічі з керівником церковного відділу РСХА штурмбанфюрером Вандеслебеном він запевняє "у вірності фюреру і Великонімеччині, в готовності греко-католицької церкви й надалі надавати всебічну допомогу німецькій адміністрації".

У квітні 1943 р. преосвященство Йосип взяв безпосередню участь у формуванні дивізії СС "Галичина". У приміщенні очолюваної ним семінарії був обладнаний вербувальний пункт, а першими солдатами дивізії стали 23 її випускника. 28 квітня у Святоюрському соборі він звершив урочисте богослужіння на честь створення дивізії. Півтора десятка уніатських попів було направлено в "Галичину" на посаду капеланів».

Уніатські кардинали завжди підтримували зв'язки з головорізами ОУН, продовжує Ю. Федоровський: «Від рук бандитів загинули Г. Костельник (настоятель Преображенської церкви Львова) Є. Король, Н. Бобиляк. за даними К. Дмитрука, у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій єпархіях було вбито понад 50 священиків-противників унії. За підрахунками протоієрея В'ячеслава Невроцького, у Волинсько-Рівненській єпархії загинуло близько 180 священиків. Загальна кількість жертв бандерівського терору перевищує 100 000 осіб».

Після Великої Вітчизняної війни Сліпий був заарештований і відправлений у табір. Після звільнення приїхав до Москви та став проявляти себе на ниві мистецтвознавства: «Приголомшливе враження викликають гігантські фігури святих у Новодівичому храмі, ікона Третьяковської галереї та Василя Блаженного... Бібліотека імені Леніна це теж свого роду велетень, окремий світ для тебе... Все це разом узяте свідчить, які великі старання доклав і докладає Радянський уряд та управа столичного граду, щоб старовинну Москву перетворити на справжню висококультурну столицю найвеличнішої держави». Це фрагмент однієї з його лекцій.

У 1963 р. Сліпий, який проник на Захід і залишився там, самовільно привласнив собі титул уніатського «патріарха», за що піддався осуду з боку папи Римського і деяких ієреїв греко-католицької церкви. Не домігшись церковного визнання Риму, українські уніати у 80-х роках звернулися до уряду УНР «в екзилі» (вигнанні) під керівництвом Миколи Левицького, який своїм указом від 4 квітня 1984 року оголосив про утворення Українського Католицького Патріархату. Незважаючи на те, що Рим не визнав це, митрополит Іосиф до самої своєї смерті іменував себе патріархом.

Це, ймовірно, пояснює багато які взаємні симпатії між нинішнім головним розкольником Філаретом та уніатськими начальниками. Можливо, у них присутня споріднена тяга до розколів. Так би мовити, єдність і боротьба протилежностей. Єдність у тому, що вони всіма силами прагнуть викоренити справжню канонічну Православну Церкву. Ну а протилежності – в міру їхнього обопільного небажання ділитися владою над умами населення і матеріальною власністю.

Що стосується Гузара, він є представником нової хвилі агресії уніатів Західної України проти Православ'я, що спалахнула у 1989 році. Ось що пише історик Олег Бібіков: «Греко-католики, які ненавидить Православну віру, явно за вказівкою зверху почали захоплювати храми і тероризувати православний люд. Уніати в Галичині безкарно били священнослужителів, доводили їх до інфаркту, здійснювали підпали будинків мирян; доходило і до вбивств. Галичани виганяли священиків і єпископів. Їхні беззаконня виправдовувалися «відновленням історичної справедливості». Ліберальні ЗМІ дивилися на цю агресію не те що крізь пальці, але з явно заохочувальною усмішкою. Зрозуміло, справа стосувалася не тільки храмів, які опинилися в оренді у православних після 1946 року. Забиралось усе, виходячи з потреби або просто із злісного почуття. І, звичайно, «відновлення історичної справедливості» не поширювалося на повернення православним храмів, які їм належали до підписання Берестейської унії 1596 року».

Згодом Любомир Гузар буде заперечувати насильство та переслідування православних віруючих на Західній Україні. У журналі «Національні проблеми» (№20 від 2000 року) він зробить заяву у зв'язку з публікацією інтерв'ю патріарха Алексія II в газеті «Корр'єре делла Сера».

У своїй статті тодішній глава греко-католиків обтічно написав, що, мовляв, у 1991 році реєстрація громад уніатів «супроводжувалася поверненням храмів» і «не обійшлося без перегинів з обох сторін». А потім, за його словами, конфлікти не мали нічого спільного з релігійними проблемами, а були обумовлені виключно неконструктивною позицією місцевої влади.

Ну а ставлення уніатів до православних, на його думку, характеризувалося тільки як «певна недоброзичливість – усна або письмова – з боку окремих осіб». І УГКЦ нібито «не поділяє такої реакції, і критикує її, виступаючи проти неї всіма можливими способами». По факту ж греко-католики ніколи не упускали можливості нашкодити Українській Православній Церкві, в тому числі і руками своїх прихильників у владі або розкольників.

У подальшому до гонінь на православних і до захоплень їхніх храмів приєдналися і розкольники-філаретівці. У 1992 році агресія з Галичини поширилась і на православну Волинь.

Гузар підтримував створення «Єдиної української помісної Церкви», вважаючи, що вона буде частиною «Церкви вселенської», якою він вважав католицтво. Для створення «ЄПЦ» Гузар пропонував відновити в Україні становище, «яким воно було до розділення на чотири Церкви». Всі розкольники, яких він вважав Церквами, мали влитися в цю саму ЄПЦ, попри канонічні перешкоди та апостольські постанови.

З 2002 р. він, як уніатський «верховний архієпископ», неодноразово заявляв про плани перенести свою кафедру зі Львова до Києва, де вже починалися будівельні роботи зі спорудження собору Воскресіння Христового та «патріаршої» резиденції.

У серпні 2005 р. на території нового «патріаршого собору» відбулася урочиста церемонія перенесення престолу «верховного архієпископа» УГКЦ зі Львова до Києва. В урочистостях взяли участь близько 3 000 вірних УГКЦ, а також «філаретівці» та автокефали з УАПЦ. Тоді канонічна Українська Православна Церква виступила з протестом проти зміни титулу кардинала Гузара і перенесення його резиденції до Києва. Оскільки дії уніатів однозначно свідчили про розширення греко-католицької експансії на схід і наступ на Православну Церкву.

На церемонію прощання з Гузаром прийшли симпатики й ініціатори «ЄПЦ» – в тому числі з найвищих ешелонів влади, які довели Україну майже до повного краху. Їхня присутність сама по собі говорить про те, якій справі служив спочилий кардинал.

Але спасіння душі я йому все ж бажаю. Бо інакше не по-християнськи якось.