Стратегія східної експансії УГКЦ. Частина 2: «Go East!»

Деякий час тому мені вдалося познайомитися з однією людиною, якій «пощастило» вивчати латинь в єзуїтському ліцеї. Розповідаючи про своє навчання, він поділився зі мною деякими спостереженнями. Одне з них буквально шокувало своєю зухвалою відвертістю та цинізмом, а саме: він стверджував, що «брати»-єзуїти абсолютно впевнені в тому, що брехня, яка висловлена публічно, не є брехнею в тому випадку, якщо мовець усвідомлює, що навмисно бреше заради блага католицької церкви та інтересів єзуїтського ордену.

При цьому він посилався на «Духовні вправи» Ігнатія Лойоли, де, між іншим, написано наступне: «Щоб у всьому слідувати істині, необхідно завжди бути розташованим вірити, що те, що я бачу білим, чорне, якщо ієрархічна Церква так визначить» (1).

Фактично це визнання стало для мене своєрідним ключем до розуміння істинної суті церковної унії, звершеної у 1596 році між католиками та православними. Цинізм цієї угоди в тому й полягав, що православні, які розраховували на рівноправні стосунки зі своїми побратимами з Католицької Церкви, просто були обдурені, бо католики, слідуючи логіці єзуїтів (одного з найвпливовіших орденів у Католицькій Церкві), порушили всі свої обіцянки, дані православним, про збереження релігійної ідентичності.

Насправді, ніхто в Римі навіть і не думав вибудовувати з православними братські і взаємошановані стосунки. В Католицькій Церкві завжди намагалися використати унію як таран, як засіб для просування на Схід з метою окатоличення православного східнослов'янського населення та подальшого підпорядкування Православної Церкви Ватикану.

Насадження чужої віри

Для того щоб це зрозуміти, необхідно простежити за діями уніатів протягом усієї історії існування їхньої церкви. До дій, які по суті своїй, а точніше – від початку й до кінця, є відвертим прозелітизмом. Втім, про те, як діяли греко-католики по відношенню до православних в Україні у 16-19 століттях, ми нещодавно писали (2). Нині ж давайте простежимо за тим, як втілювалась і втілюється в життя «стратегія східної експансії УГКЦ» у 20-му і на початку 21-го століття.

УГКЦ в роки Першої і Другої світових війн

До 1914 року територія нинішньої Західної України, тобто та територія, де Греко-Католицька Церква мала найбільшу кількість парафій, духовенства і мирян, входила до складу Австро-Угорської імперії та офіційно називалась «Королівством Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенціма і Затора» (Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator).

Проте на Заході, вже задовго до початку Першої світової війни, цей регіон став розглядатись як плацдарм для подальшого поширення католицького впливу вглиб Російської імперії.

Так, ще у 1900 році Папа Римський Лев XIII призначив митрополитом уніатської церкви в Галичині польського графа Андрія Шептицького, який «абсолютно випадково» виявився випускником єзуїтській семінарії. Переконаний ворог православ'я, Шептицький розпочав свою бурхливу діяльність з того, що видав кілька послань уніатському парафіяльному духовенству, в яких вимагалось неухильно й систематично пояснювати народу про «шкідливість» Православної Церкви, зокрема, відмовляючи простих людей від популярного у той час паломництва в Почаївську і Києво-Печерську Лавру. Це, в принципі, було в дусі дій австро-угорських властей, які переслідували тих, хто відкрито симпатизував православ'ю.

У 1907 році Шептицький обговорював питання католицької місії східного обряду на території Російської імперії з Папою Пієм X: «Шептицькому вдалося переконати Пія X у тому, що Греко-католицька церква зможе зіграти провіденційну роль свого роду мосту, наведеного між католицьким Заходом і православною Росією... Пій X надав Шептицькому практично нечувані патріарші повноваження в Росії... Ці повноваження давали Шептицькому свободу в організації Католицької церкви східного обряду... В 1908 році Пій X дає письмове підтвердження цих надзвичайних повноважень, однак так, щоб про це не дізнався ніхто з високопоставлених осіб у Ватикані» (3).

І ось тут єзуїтський талант Шептицького виявився, що називається, «у всій красі»: розуміючи, що православний віруючий народ, серед якого, власне, й планувалося вести католицьку пропаганду, чинитиме опір насадженню чужої йому віри, Шептицький йде на відверту фальш й: «...одразу ж обумовлює у найбільш жорсткій формі у всіх можливих документах необхідність “неухильно дотримувати греко-слов'янський обряд у всій чистоті, не дозволяючи собі вводити будь-які додавання латинського чи іншого обрядаˮ... Екклесіологія цієї уніональної моделі отримала особливого розвитку в “східних ініціативахˮ понтифікату папи Лева XIII та остаточно утвердилася за папи Пія X» (4).

Крім цього, Шептицький здійснив низку нелегальних поїздок до Росії з метою ведення переговорів щодо переходу в католицтво деяких ієрархів Руської Православної Церкви та налагодження зв'язків зі старообрядцями.

Але Перша світова війна внесла корективи і багато в чому обмежила прозелітичну діяльність Шептицького. І все ж необхідно відзначити, що російські війська, які зайняли восени 1914 року Львів, не стали здійснювати проти нього та його прихильників будь-яких репресивних заходів, обмежившись лише тим, що уніатський кардинал дав «чесне слово» генералу Брусилову, що не здійснюватиме ніяких ворожих дій по відношенню до Росії та православ'я.

Незабаром після цього Генерал-губернатор Галичини граф Георгій О. Бобринський видав звернення до населення, в якому обіцяв «суворо дотримуватись повної віротерпимості до всіх релігій та не допускати спроб до порушення віротерпимості шляхом насильницького навернення в православ'я» (5). Щоправда, реальність виявилась не такою, якою вона бачилась на папері. Описуючи процес приєднання уніатів, що залишилися на території Галичини, та пов'язані з ним перегини, колишній протопресвітер руської армії і флоту о. Георгій Щавельский писав: «Галіційське возз'єднання показало, що ревність не по розуму дуже небезпечна, бо вона спонукає і розумних людей творити великі дурниці» (6).

У підсумку ця ревність не по розуму обернулася небаченим терором з боку австрійської влади до знову навернених у православ'я уніатів: майже 10% уніатських священиків зазнали репресій за свої симпатії до Росії. При цьому активну роль у репресіях зіграли доноси представників т. зв. «української партії», які прагнули назавжди позбутися настільки ненависних їм «москвофілів». За мінімальними даними число біженців сягало 100 тис. осіб. Але є й більш високі цифри, згідно з якими до літа 1915 року з відступаючою російською армією регіон покинуло 300 тис. чоловік.

Лютнева революція відкрила нові можливості для проникнення унійних ідей в Росію. Вже в 1917-1918 роках у Петрограді та Москві виникають перші уніатські громади. Проіснувати їм судилося дуже недовго, і, після поширення радянської влади у більшості регіонів колишньої Російської імперії, Шептицький знову був змушений зосередити всю свою діяльність на території Галичини.

Слідом за дивізіями Вермахту та СС

Але й в період між двома світовими війнами він продовжував вважати об'єднання Православної і Католицької Церков високою історичною місією Греко-Католицької Церкви: «10 жовтня 1939 року митрополит Андрій звернувся до папи Пія XII за підтвердженням тих особливих повноважень для Росії, які йому колись делегував Пій X. Однак Пій XII вважав недоцільним оновити ці повноваження і заявив, що «в даний момент не представляється ніякої потреби в ординарних або екстраординарних повноваженнях». З цієї ухильної відповіді Шептицький зробив висновок, що його особливі повноваження для Росії залишені без змін, якщо не розширені» (7).

Саме тому в лютому 1940 року він закликає представників уніатського духовенства добровільно вирушити в парафії, які передбачалося створити в Києві, Одесі, Вінниці та Полтаві. У той же час скликаний у 1940 році у Львові уніатський синод заявив однією зі своїх цілей підготовку до роботи з возз'єднання Католицької і Православної Церков. І це при тому, що: «...вже у 1939 році, практично одразу після приходу Червоної Армії у Львів, до місії в Радянському Союзі готувалась невелика група ченців... в 1940 році Шептицький таємно призначає екзархом Сибіру з усіма необхідними повноваженнями російського єзуїта Віктора Новікова, який разом зі своїми побратимами по ордену о. Уолтером Чишеком та о. Єжи Москвою, готувалися до нелегальної поїздки в Радянський Союз» (8). Отримавши призначення від А. Шептицького, під виглядом польських робітників з західноукраїнських земель, вони вирушили на Урал, де й були заарештовані НКВС.

А тепер зверніть увагу на дату звернення: воно зроблене фактично одразу після початку Другої світової війни. Будучи грамотним політиком, Шептицький відчув неминучість зіткнення між Німеччиною та Радянським Союзом і віддав свої переваги Гітлеру, що згодом послужило недобру службу Греко-Католицькій Церкві. Але тоді він, звичайно, сподівався на те, що його пособництво нацистам послужить тим важелем, за допомогою якого він зможе перенаправити хід церковної історії в потрібне йому русло та слідом за дивізіями Вермахту і СС увірватися на канонічну територію Руської Православної Церкви.

Сьогодні написано багато досліджень з приводу симпатій греко-католицького духовенства і безпосередньо самого Андрія Шептицького до нацистського режиму. Загальновідомо, що саме уніатські священики «духовно» окормляли і батальйон «Нахтігаль», дивізію СС «Галичина», і підрозділи національної української поліції, яка служила нацистському режиму і брала активну участь у численних каральних операціях.

В тому числі уніатське духовенство на чолі зі своїм митрополитом надавало нацистському рейху й активну молитовну підтримку: «Шептицький неодноразово звертався до Гітлера з вітальними посланнями, в яких незмінно бажав перемоги фюреру німецьких фашистів. Зокрема, сповнений захоплень та підлесливості вітальний лист був направлений Гітлеру главою українських уніатів з нагоди взяття німецькими військами Києва. Протягом всього періоду окупації Галичини німецькими військами Шептицький та інші греко-католицькі ієрархи регулярно служили молебні про дарування перемоги нацистам» (9).

Але вже в 1943 році ставлення Шептицького до німецької влади починає змінюватись. Будучи досвідченим політиком, він передбачає поразку німців і тому з єзуїтською швидкістю та кмітливістю змінює своє ставлення до радянської влади, яка невдовзі знову встановилась у Галичині. 10 жовтня 1944 р. Шептицький написав послання на ім'я Сталіна. У ньому глава галицьких греко-католиків іменував радянського лідера «Верховним вождем» і «Правителем СРСР, головнокомандувачем і великим маршалом непереможної Червоної Армії». З приводу вступу радянських військ на територію Західної України Шептицький писав: «Ці світлі події і терпимість, з якою Ви ставитеся до нашої Церкви, викликали і в нашій Церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під Вашим проводом повну свободу праці й розвитку в добробуті та щасті» (10).

І все ж в подальшому це не допомогло Греко-Католицькій Церкві уникнути розгрому, учиненого радянською владою.

Наш час

Однак відразу ж після розпаду СРСР стратегічною метою для українських уніатів знову був оголошений «похід на Схід». Вже на самому початку 90-х років навколо УГКЦ збираються націонал-радикали різного спрямування, а також створюється і розвивається система міжнародного фінансування та матеріального забезпечення східної експансії УГКЦ.

У підсумку уніати створюють на Сході України мережу центрів реалізації східної стратегії. Крім цього, ними були визначені й об'єкти впливу, тобто найбільш податливі, слабкі, чутливі до впливу ланки: в сучасних умовах це населення, яке терпить лихо, і молодь, «жертви війни у східних регіонах України». Зрозуміло, найважливішим положенням такої глобальної стратегії є офіційна міжнародна підтримка та інформаційне забезпечення, які взяли на себе Ватикан та США.

Однак про це ми детально поговоримо у наступних частинах даного дослідження. А поки, щоб не бути голослівними, дозволимо собі підтвердити вищевикладені висновки цитатами від самих уніатів.

Так, наприклад, глава УГКЦ С. Шевчук 19 червня 2016 року в присутності держсекретаря Ватикану кардинала П. Паролін, сам же відповідаючи на своє запитання «Куди далі поведе нас Св. Дух?», оголосив: «Нам на це вказує сам Папа Римський», фактично затвердив претензії УГКЦ на глобальний статус та сформулював стратегічну мету УГКЦ, заявивши на проповіді: «Наша Церква є Церква глобального масштабу... Майбутнє УГКЦ та України кується там, де зараз війна... Не бійтеся агресора... Висуваємося на схід України...» (11).

Та й сам кардинал П. Паролін, звертаючись до студентів Українського католицького університету та Львівської духовної семінарії Святого Духа 18 червня 2016 року у Львові, визначив роль УГКЦ у євангелізації сходу України наступним чином: «Якщо ви традиційно розвивалися на заході України, а схід України сьогодні потребує вас – не варто вагатись у служінні. Це буде випробуванням вашої церковної зрілості: здатність стати «всім для всіх, щоб спасти бодай деяких» (1 Кор 9, 22). Такий дух мобільності в служінні покаже, що ваша Церква – не провінційне явище, для розуміння якого необхідно належати до якогось особливого клану, але повний прояв універсальності... Кожна Церква, зосереджена на собі, яка не проповідує, – це лише ностальгія по ідеальному неіснуючому минулому» (12).

І ці плани вже втілюються в життя: «... Всесвітній конгрес українців виділив кошти на будівництво 10 греко-католицьких храмів на сході України, на території Донецько-Харківського екзархату...» – повідомляє декан Краматорського деканату Донецько-Харківського екзархату Української Греко-католицької Церкви В. Іванюк. Бюджет, наприклад, будівництва храму УГКЦ у м. Добропілля складе 100 тис. доларів.

Точно так само, стратегія східної експансії УГКЦ передбачає створення мережі центрів реалізації планів на місцях. Так, наприклад, з 7 по 8 червня 2016 року Синод єпископів Києво-Галицького архієпископства УГКЦ прийняв рішення створити пасторально-соціальні місії на лінії розмежування у Донецькій, Луганській та Харківській областях. Синод УГКЦ ухвалив, що кожна єпархія Києво-Галицького архієпископства повинна організувати роботу однієї місії.

У підсумку, на канонічній території Української Православної Церкви на сході України вже з'являються форпости католицтва – нові храми громади УГКЦ, – про це заявив глава УГКЦ С. Шевчук в ефірі Радіо Ватикану в жовтні 2015 року. За його словами, це зумовлено діяльністю греко-католицьких військових капеланів, тобто військових священиків, які допомагають впоратись із душевними проблемами та знайти шлях до спасіння людям. «Окормляя духовно» ЗСУ, С. Шевчук планує спиратися на силу озброєних людей та їхніх капеланів для просування власної Церкви: «Протягом останніх місяців ми бачимо такий цікавий феномен, що в місцях постійної дислокації військових частин і навіть в зоні АТО дуже багато місцевих громад починають звертатися до влади з проханням створити греко-католицькі парафії, – заявив лідер греко-католиків. – Ми розуміємо, що військовий капелан в першу чергу є священиком для армії, а не для цивільного населення, – продовжив Шевчук, – але сам факт, що спонтанно з боку місцевих людей проявилась така повага до УГКЦ, є для нас викликом. Тому потрібно знати, як на це правильно відповісти, як послужити тим людям, які шукають Божого слова саме в нашій Церкві» (13).

Ясна річ, що лідер УГКЦ видає бажане за дійсне, бо про яку повагу може йти мова, коли свою місію наші уніати виконують за допомогою військових?

Але особисто мене найбільше в цій ситуації вражає позиція Ватикану – ось вже дійсно зразок лицемірства та єзуїтства. Ну подумайте самі: з одного боку, зовсім недавно в спільній заяві Папи Римського Франциска і Святішого Патріарха Кирила, так званій «Гаванській декларації», було сказано, що: «... Неприпустимо використовувати неналежні засоби для примусу віруючих до переходу з однієї Церкви в іншу, нехтуючи їхньою релігійною свободою та їхніми власними традиціями (п. 24)... А також,.. що метод «уніатизму» колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади у єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності»(14).

А з іншого боку, Ватикан навіть і не намагається приховувати те, що, використовуючи УГКЦ в якості тарана, має намір окатоличити споконвіку православне населення Сходу України, як, втім, і всієї України в цілому.


Посилання

1. Св. Ігнатій Лойола. Духовні вправи.
2. Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну Церкву в Україні http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvalo-pravoslavnu-tserkv   http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvala-pravoslavnu-tserkv
3. Олексій Юдін. Берестейська унія і Росія в першій половині XX століття // 400 років Берестейської церковної унії, 1596-1996: критична переоцінка: Збірник матеріалів Міжнародного симпозіуму. Неймеген, Нідерланди / Наук. ред. Юдін О.; Пер.: Дорман А. та ін; Бібл.-богосл. ін-т Св. Ап. Андрія. – М.: ББІ, 1998. С. 73.
4. Там само. Стор. 74.
5. Там само. Стор. 71.
6. Протоієрей Георгій Щавельский. Спогади. Том 1.
7. Олексій Юдін. Берестейська унія і Росія в першій половині XX століття // 400 років Берестейської церковної унії, 1596-1996: критична переоцінка: Збірник матеріалів Міжнародного симпозіуму. Неймеген, Нідерланди / Наук. ред. Юдін О.; Пер.: Дорман А. та ін; Бібл.-богосл. ін-т Св. Ап. Андрія. – М.: ББІ, 1998. С. 80.
8. Там само. С. 82.
9. Петрушко В. І. Уніатський митрополит Андрій Шептицький в роки Другої світової війни.
10. Там само
11. Проповідь Блаженнішого Святослава в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові на свято Зіслання Святого Духа (19 червня 2016 року). URL: https://youtu.be/8-Rnpcztysc (пер. з укр.)
12. Сайт Українського католицького університету / Держсекретар Ватикану звернувся до семінаристів УГКЦ. URL: http://ucu.edu.ua/news/33706/
13. Сайт періодичного видання "Независимая газета". URL: http://www.ng.ru/ng_religii/2015-10-21/4_catholic.html
14. Офіційний сайт Московського Патріархату/Спільна заява Папи Римського Франциска і Святішого Патріарха Кирила. URL: http://www.patriarchia.ru/db/print/4372074.html