Воїн Христовий: святий мученик Феодор Тирон

В Амасії, укріпленому понтійському місті-фортеці, щойно закінчився зимовий набір воїнів до Римських легіонів. Суворі трибуни і консули, загартовані у боях і битвах, особливо не церемонилися з потенційними новобранцями і швидко відсіяли тих, кому не судилося взяти до рук меч і щит. Тих же, хто зумів пройти відбір, ненадовго відпустили по домівках – попрощатися з рідними. Феодор, молодий ставний юнак, теж був серед щасливчиків, котрі вже за кілька днів стануть піхотинцями, кіннотниками – воїнами імператора Максиміана.

Високого, кремезного, його одразу помітили трибуни, і одним із перших покликали наперед. Тепер Феодор поспішав додому і, якби не білий день надворі та друзі поруч, майбутній грізний воїн підстрибував би від радості як хлопчик. Батьки про бажання сина присвятити себе військовій справі знали давно і вже, здавалося, змирилися, та прощання все одно було болючим. Мати, як і всі матері, плакала, батько намагався здаватися незворушним, та очі волого поблискували, а руки зрадницьки тремтіли. А Феодор подумки вже приміряв блискучий шолом, прикрашений султаном чорно-червоного пір’я майже в лікоть довжиною, і мідну бляху в п’ядень ширини і довжини, й бачив себе вправним і сміливим воїном. Він не відчував ні паніки, ні страху – юнак з дитинства знав, що все у житті людини – послане Богом, і жодна волосина не впаде з голови людської без волі Творця.

Феодор був християнином. Віра його була твердою, хоч і доводилося приховувати її від більшості оточуючих – надто непевні були часи: імператор Максиміан Галерій, зять Діоклетіана, здавалося, геть втратив глузд і вимагав, щоб піддані не тільки традиційно приносили жертви ідолам Риму, а і йому самому поклонялися, наче богові. А піддані приносили і поклонялися – жити хотілося усім.

Препозит Врінка з перших хвилин після шикування запідозрив недобре – надто впевнений погляд був у одного з новоприбулих. Феодор – так, здається, звали новенького – надто ясними очима дивився довкола, і в його зорі не було тої рабської покори, що так чітко читалася у його товаришів. Воєначальник заспокоїв себе тим, що це минеться після першого ж дня у мармаритському полку, куди потрапив Феодор, і почав пояснювати юнакові, як виголошувати присягу на вірність імператору. Саме Феодору й випала честь першим із новобранців скласти клятву в тому, що він буде покірним і в міру сил своїх виконуватиме накази начальників. Решта воїнів, виступаючи вперед один за одним, теж присягалися, що чинитимуть так же, як обіцяв перший. Із того ж дня Феодора стали називати Тироном, що значило «новий воїн».

Дні у війську минали непомітно – сувора муштра швидко робила із маминих синочків справжніх римських легіонерів – опору і щит імперії. Якось, на ранковому шикуванні, один із препозитів зачитав наказ імператора Максиміана – принести жертву богам. Феодор і ще кілька воїнів-християн, не змовляючись, підняли очі до неба: прийшов, видно, і їх час засвідчити свою віру, як ті, про кого на богослужінні у катакомбах розповідав пресвітер.

– Я – християнин, і мені не велено приносити жертви огидним язичницьким богам, бо я поклоняюся Іісусу Христу, Істинному Богу і Небесному Царю, – як грім серед ясного неба прозвучав над шеренгами дзвінкий голос Феодора. – Я воїн мого Царя Христа, і не можу бути воїном царя іншого.

Препозит Врінка пополотнів: «Так і знав, що цей новенький щось утне», – подумав воєначальник, та взяв себе в руки і вже спокійним голосом почав:

– Усі ці воїни – християни, та всі вони – воїни римського царя-імператора…

– Кожен знає, кому служити, – різко заперечив Феодор, – я ж служу моєму Небесному Царю і Владиці – Богу і Єдинородному Сину Його – Іісусу Христу.

Сотник Поседоній глумливо посміхнувся:

– Хіба твій бог, Феодоре, має ще й сина? Чи можемо і ми пізнати його?

Юнак подивився на воєначальників:

– Ніщо не боронить вам залишити тьму і тимчасових земних царів і приступити до живого Бога, щоб бути воїнами Його, як-от і я.

– Божевільний, – переглянулися Врінка і Поседоній. – Маєш два дні на роздуми, добре зваж усе, Тироне.

Феодор не роздумував – зерна віри, посіяні ще в дитинстві, зійшли в його серці буйним колоссям Христової істини, і сумніватися не доводилося – воїн піде до кінця. Дні, дані на роздуми, юнак провів у молитві до Господа, і коли його однополчан повели у темницю, він підбадьорював їх і просив, щоб вони не відрікалися від Христа.

Одного вечора, скориставшись нагодою безперешкодно пересуватися містом, Феодор підпалив капище Цибели, яку місцеві язичники шанували як матір богів. Ім’я вандала недовго залишалося невідомим, і Феодора привели на допит до ігемона Публія.

– Тобі велено було принести жертву і кадіння богам, – звернувся той до воїна. – Ти ж приніс вогонь богині нашій.

Феодор безстрашно подивився в очі ігемону:

 – А хіба ваша богиня така слабка, що дозволила вогню опалити її? Де ж її сила?

Препозит Врінка знову зблід:

– Цей божевільний накличе біду на всіх легіонерів…

Публій лютував:

– Моя доброта породила твоє нахабство. Віддати катам!

Ні розсерджений украй ігемон, ні переляканий препозит, ні незворушні шеренги воїнів не почули жодного стогону Феодора. Ледь тримаючись під ударами, він тільки промовив:

– Не боюся ні тебе, ні мук твоїх, нехай і найжорстокіших, роби зі мною, що хочеш. Перед моїми очима – Господь і Цар мій Іісус Христос. Він підтримує мене, а ти Його не бачиш, бо очі твої засліплені.

– Здохнеш голодною смертю, – процідив крізь зуби Публій.

Металевим скреготом зачинилися двері темниці за Феодором, на замок повісили печать, мовчазний страж став, ховаючи очі, поруч. Страшенно пекла спина, вогнем горіли плечі, здавалося, на тілі не лишилося жодного живого місця.

– Не залиш, Господи, – шепотів Феодор. І Він не залишив…

…Вечір уже спустився на Амасію. Легіонери сиділи довкола вогнищ, до Феодора доносився запах смаженої баранини та веселий сміх товаришів. Їсти зовсім не хотілося – здавалося, що сила молитви насичувала в’язня. Раптом сутінки темниці осяяло сліпуче м’яке світло. Феодору здалося, що він спить: прямо перед ним стояв Сам Спаситель.

– Не бійся, Феодоре, – сказав Він. – Я з тобою. Дерзай, не приймай ні їжі, ні пиття земного і отримаєш життя Вічне зі Мною на Небі.

Сторожа, побачивши дивне сяйво, зазирнула у вікно темниці і остовпіла: дивний в'язень, який уже тиждень не їв навіть хліба і не пив ні краплі води, був оточений безліччю юнаків у білих одежах. Вони співали і славили Господа, а двері… були зачинені, як і раніше.

Сонного Публія підняли прямо з ліжка. Ще підбігаючи до в’язниці, він почув дивовижний спів і побачив сяйво. Воїни оточили темницю, а коли Публій зірвав печать і відчинив замок – в’язень сидів один у цілковитій темряві. Жах охопив і стражників, й самого ігемона. Вранці Феодора знову привели на судилище. Він осінив хресним знаменням себе й усіх довкола.

– Ніхто не мучитиме тебе, Тироне, – вкрадливо почав Публій. – Станеш верховним жрецем, матимеш почесті й багатство, тільки вклонися богам.

Та воїн тільки посміхнувся:

– Пали моє тіло вогнем, муч мене, рубай мечем, віддай звірам на розтерзання, та я не відвернуся від мого Христа до кінця життя свого.

Віри святого Феодора не похитнули найстрашніші муки, він мовчки терпів нелюдські знущання. Жахливе видовище лякало навіть найчерствіших – уже й зіваки у натовпі, котрі віддалік спостерігали за катуваннями, почали кричати, щоб мученика нарешті стратили.

Та Публій, здається, не знав жалю. Він наказав воїнам зібрати побільше дров із довколишніх будинків. Поблизу розвели величезне багаття, подихи полум’я обпалювали навіть тих, хто стояв поблизу. Святий Феодор безстрашно підійшов до вогнища, осінив себе хресним знаменням і став посеред полум’яних язиків. Враз усі присутні побачили величну і моторошну водночас картину: Святий Дух зійшов на мученика, і він стояв посеред пекельного жару цілим і неушкодженим, підносячи щиру молитву до Господа. Так, із хвалою на устах, він мирно віддав Йому дух свій. Натовп охнув, коли побачив, як душа святого мученика, наче блискавка, злетіла в небеса. Тіло Феодора Тирона місцеві християни поховали з почестями, як захисника і поборника віри.

Минуло пів століття. Давно помер Публій, у битві склав голову Врінка. Та гонителі на віру Христову і на тих, хто сповідував її, здавалося, не стомлювалися вигадувати нові знущання. Імператор Юлій Відступник, щоб осквернити християнський Великий піст, наказав градоначальнику Константинополя щодня впродовж першого тижня посту таємно окроплювати кров’ю ідольських жертв їжу на ринках міста. У нічному видінні святий Феодор з’являється архієпископу Євдоксію і попереджує його, щоб християни не купували харчі, а приготували собі коливо – варену пшеницю з медом – і так харчувалися у ці дні.

Православна Церква зберегла цю традицію, і до наших днів у першу п’ятницю Великого посту в храмах благословляють і роздають вірянам коливо.

Сьогодні, так, як і тисячу років тому.

А воїна Христового – святого мученика Феодора Тирона – прохають навчити «во еже блюсти во вся дни чистоту правыя веры».

Сьогодні, так, як і тисячу років тому.