Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні. Частина 1

Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні. Частина 1

А що ж Північна Русь?

За влучним зауваженням А. В. Карташова, «...об'єктивна перевага виявилася на боці окупованого руським плем'ям та руськими Рюриковичами північного сходу. Навіть під татарщиною тут іменно руський народ зберіг повну свободу свого національного існування і розвитку, тоді як у руського південного заходу цю свободу поступово, але наполегливо, заїдала та забирала латинська Польща» (16).

Та все ж і для Північної Русі це був час якоїсь кризи, а краще сказати, перелому, пов'язаного, насамперед, з державним зростанням Москви, з пробудженням національної політичної самосвідомості. І, між іншим, величезну роль у становленні північно-руської державності відіграла православна церква. Причому, окрім духовного відродження народу, церква завдала істотного впливу і на матеріальне відродження держави, а саме: після чудесного зцілення матері ординського хана Тайдули (1357 р.), митрополит Олексій отримав від монгольського хана ярлик, згідно з яким Руська Церква звільнялася від усіх податків, поборів і насильств з боку світської влади.

Це одразу ж позначилося на матеріальному добробуті, в першу чергу, монастирів, які, крім духовного відродження, пережили і відродження матеріальне: монастирі у цей час беруть на себе не лише духовні функції, але й культурні, освітні, оборонні, фінансові та господарські. Більше того – у 14-15 ст. руська культура переживає ще і потужний Візантійський вплив. У тому числі саме з цим впливом пов'язана поява теорії «Третього Риму».

Однак вже у другій половині 16-го століття інтерес до Візантії проходить, і, навпаки, зміцнюються зв'язки Русі з Заходом: «Часто здається, що шлюб Івана III з Софією Палеолог означав новий підйом Візантійського впливу на Москву. А насправді, навпаки, це було початком руського західництва... Звичайно, Зоя або Софія була Візантійською царівною. Але ж вихована вона була в Унії, за началами Флорентійського собору, і опікуном її був кардинал Віссаріон. І шлюб був дійсно вінчаний у Ватикані, а папський легат був посланий супроводжувати Софію до Москви. Легату довелося порівняно швидко виїхати, але зв'язки, що зав'язалися  з Римом та з Венецією, не перервалися. Цей шлюб привів швидше до зближення Московії з Італійською сучасністю, ніж до оживлення Візантійських переказів та спогадів. «Раздрал завісу між Європою і нами», – говорить про Івана III вже Карамзін (17).

У цій ситуації Захід, як і в ситуації Південної Русі, показав свій звіриний оскал. Русь, втім, як і Руська Церква (в чому ми могли переконатися вище), не була готова до цієї войовничої зустрічі з Заходом: «У 1603 р. з'явився перший самозванець. Іов, вже старий і хворий, твердо встав за Бориса. За підписом Іова були відправлені спеціально викривальні грамоти. Одна адресована Раді Корони Польської. Тут Лжедимитрій називається грубим обманщиком, колишнім монахом і дияконом Григорієм Отрєп'євим. Інша грамота надіслана до військового глави Речі Посполитої, князя Костянтина Івановича Острозького... Але всі ці моральні мотиви відскакували як горох від стіни від Польщі. Фатум історії штовхав останню на вирішальний поєдинок з Руссю. Кому бути гегемоном слов'янських народів усієї європейської рівнини: Русі або Польщі? Польща вперто реалізувала свою фантастичну ставку на фальшивого царя, з фальшивою вірою (унією)... Субсидований Польщею і керований Ватиканом Самозванець в Курських краях перетнув кордон... він досить успішно просувався до Москви. Моноліт законного царелюбства виявився надтріснутим. Борис сприймався, як цар несправжній, не – «природжений». Міф «природженого» царя виявлявся сильнішим за царя штучного, тобто вибраного. Не допомагала ні церква, ні миропомазання. Міф прирожденности помножувався ще на романтику дитяти, чудово врятованої від загрожуючого їй мучеництва... Бачачи цю картину, цар Борис 13-го квітня 1605 р. майже раптово помер. Агонія тривала лише дві години. Офіційна присяга Москви, війська і всієї Росії була принесена вдові Бориса, Марії Григорівні та його і її дітям, Федору та Ксенії. Але міф царя справжнього перемагав. 7-го травня зрадило офіційному уряду і Московське військо. 1-го червня бунтівна Москва послала в Тулу до Самозванця делегацію з каяттям. Самозванець прийняв її і зажадав у вигляді гарантій «винищення його ворогів». Москвичі вбили царицю Марію та Феодора, а Ксенію віддали Самозванцю. Останній наказав її замкнути у монастирі. Бунтівний натовп увірвався і в Успенський Собор, щоб обезголовити церкву, фізично прибрати патріарха. Іов мужньо, стоячи праворуч від царських врат перед образом Володимирської Богородиці, голосно молився... Бунтівники накинулися на Іова, шарпали, били та витягли на Лобне місце. Патріарший двір був розграбований. Сам патріарх, залишений живим, просив, щоб його повернули на його батьківщину, у Старицький монастир під відання архімандрита Діонісія. Так як весь Освячений Собор фактично скорився Самозванцю...(18).

Релігійна політика самозванця

Як і слід було очікувати, Лжедмитрій зобов'язався втілювати у життя плани Ватикану з окатоличення Русі. Під окатоличенням Русі слід розуміти Унію з тимчасовим збереженням східного обряду. У той час Рим і Польща пристрасно мріяли захопити під унію і Москву. Така політика Заходу була не нова. Папство взагалі ніколи не лишало мрії поширити свою владу і у Північній Русі: «Після візиту єзуїта Антонія Поссевіна до Івана IV, папа Григорій ХІІІ знову посилав Антонія до царя Федора Івановича з двома супровідними листами – на ім'я царя та бояр, прохаючи їх вірити у всьому Поссевіну. Ще в 1586 р. Антоній Поссевін штовхав польського короля Стефана Баторія на завоювання Московії та від імені папи Сикста V обіцяв грошову допомогу. Через того ж А. Поссевіна цар Іван був попереджений, що краль Стефан відніме Псковську, Новгородську та Смоленську землі. Але цар може запобігти цьому кровопролиттю між християнами, якщо погодиться на Унію. У самі роки реалізації Брестської Унії (1594-1597 рр..) папа Климент VIII посилав легата до царя Федора і правителя Годунова, запрошуючи приєднатися до коаліції західно-європейських государів проти турків і до діла зважитися на з'єднання церков у формі унії... В 1600 р. король Сигізмунд III надіслав до царя Бориса канцлера Льва Сапегу, родом руського, з сімейства нещодавно окатоличеного. Пропонувався «вічний мир» на принципі свободи національного самовизначення по мові і вірі... Боярська Дума в цій свободі для латинства навідріз відмовила. Москва залишалася глухою до ідеї федеративного злиття. Свій державний організм вона розуміла як монолітно єдиновірний, з душею єдино православною. Єзуїти, які володіли тоді серцем Польщі, не могли не спокуситися раптом відкритою можливістю оволодіти серцевиною руської державності через фальш та обман, через примару рідного для Москви православного царя, але Самозванця. Здійснилася майже неймовірна, фантастична інтрига» (19).

У 1604 р. на спеціальному зібранні польських магнатів Лжедимитрій разом із Юрієм Мнішеком знову публічно оголосили про свій намір приєднати руський народ до Римської церкви, а також піти на деякі територіальні поступки на користь Заходу. Після чого польський король Сигізмунд III визнав Лжедмитрія справжнім царевичем Димитрієм і призначив йому королівську платню в розмірі 40 000 золотих на рік. Практично відразу після цього Лжедмитрій був таємно прийнятий у латинство через миропомазання та долучення латинському обряду.

І все ж, будучи руським за походженням, Лжедимитрій розумів, що переведення Москви у латинство є нездійсненною авантюрою, яка могла народитися лише в західноєвропейських та ватиканських головах. Напевно тому протягом 11 місяців свого правління він не вживав аж надто жорстоких заходів проти православ'я.

Смутний час на Русі закінчився виборами, на Земському Соборі 1613 р., нового царя Михаїла Федоровича Романова та нового Патріарха Філарета. Так, на відміну від Південної Русі, Русь Північна в процесі тривалої і запеклої боротьби з Заходом зуміла подолати кризу державності і знову вийшла на шлях, що вів до відродження як церковного, так і державного життя.

Північна Русь-Московія вистояла та зміцніла, і тому сьогодні дивно звучать думки деяких українських націонал-радикалів (наприклад вже цитованого нами І. Паславського) про те, що перенесення Київської митрополичої кафедри спочатку у Володимир, а потім і в Москву був пов'язаний не з розоренням Києва та його околиць, а з пошуком сильної влади і т. д. На наш погляд, перше (тобто спочатку розорення, а потім і тяжке становище Південної Русі) не виключає, а скоріше, доводить друге, бо сильна влада якраз є однією з ознак сильної держави, що відроджується. І точно так само слабка влада (або відсутність такої) є ознакою кризи державності і т. д.

Передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату

У 1633 році помер творець унії, польський король Сигізмунд III. Його син і спадкоємець Владислав IV не був пов'язаний, як його батько, амбіцією скасування православ'я. І православні цим поспішили скористатися: «Віленське братство заздалегідь заготовило про порушені права православ'я цілу книгу «Синопсис», тобто огляд. Виборчий Сейм ухвалив ці умови, незважаючи на всі обмежувальні заперечення з боку депутатів від уніатської та католицької церков. Після 36-ти років невизнання православ'я у Польщі, нарешті, воно було визнане... Але між писаним правом і побутовим беззаконням, сваволею й анархією в Польщі здавна була прірва. Уряд Владислава був безсилий вгамувати цю побутову громадянську війну. Але проти анархічних надмірностей поляків і уніатів спалахували й розросталися козацькі повстання. Приборкуючи їх, польська влада використовувала жорстокі страти та формулювала нові обмеження православного життя. У вигляді покарань знову окремі церкви віднімалися і перетворювалися на костели, або здавалися орендарям євреям. Відчуваючи анархічну безкарність, банди п'яних шляхтичів робили набіги на православні церкви, били духовенство, захоплювали священні сосуди, здирали шати з ікон та демонстративно пропивали їх у єврейському шинку. В результаті цих погромів, як пише проф. Знаменський, «жидівки красувалися у нагрудниках з церковних шат». Ось на такому розбурханому тлі і оживився вторинний порив православних козаків та монахів Київщини переселятися в Московську Росію. Назрів підсвідомий великий державний поворот надій населення Київської Росії на протекторат віри і національності під владою Москви» (20).

Немає сенсу зараз описувати всі ті події, які у результаті привели Б. Хмельницького до підписання у січні 1654 р. договору з Москвою. Тим паче, що ми з самого початку не ставили таке завдання в цій статті. Скажемо лише про те, що незабаром після цього Патріарх Никон почав титулувати себе патріархом «Великої і Малої і Білої Росії». Втім, і фактичний стан справ виправдовував цей титул. Народна руська маса у більшості легко переходила на бік православних священиків, причому нерідко навіть разом зі своїми уніатськими пастирями.

Розв'язка цієї історії настала після того, як у 1681 р. у Бахчисараї кримськими татарами був укладений мир з Росією. А в 1686 році був підписаний так званий «вічний мир» Росії з Польщею, внаслідок якого за Москвою була затверджена вся східна Мала Росія (Південна Русь), а разом з нею і Київ на правому західному березі Дніпра. В тому числі, в результаті досягнутих домовленостей, поляки підписали зобов'язання дати свободу православним у своїй державі, а також повернути їхні єпархії – Могилевську, Луцьку, Львівську, Перемишльську. У тому ж 1686 році, після недовгих, але досить активних переговорів між Москвою і Константинополем, Вселенський Патріарх, при повному схваленні інших східних патріархів, надіслав грамоту, яка затверджувала перепідпорядкування Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя в юрисдикцію Московського Патріарха.

До слова: «З самого початку визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Східні Патріархи вважали природним її виходом приєднання України до Московського царства. Ще у грудні 1648 року Єрусалимський Патріарх Паїсій по дорозі до Москви зустрівся з Хмельницьким і намагався переконати його прийняти московське підданство. Про це ж він клопотався і в Москві. В 1651 році про те ж говорив Константинопольський Патріарх у бесіді з посланцем Хмельницького в Царгороді. Посередницькі послуги в справі встановлення контактів Хмельницького з Москвою брали на себе й інші східні ієрархії. Приєднання України до Московської держави давало, на думку греків, надію на спільний похід козаків і великоросів проти татар і турків» (21).

Можна, звичайно, довго сперечатися про те, наскільки канонічним було приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату, проте сам факт того, що в Константинополі ніколи не намагалися анулювати акт 1686 року і те, що ось вже більше 300 років Константинопольська Церква визнає законність рукопокладень в УПЦ, говорить сам за себе. Точно так само, говорячи про канонічність чи неканонічність тих чи інших церковних документів, потрібно враховувати ще й те, що насправді, згідно з Православним віровченням, критерієм канонічності в Православній Церкві є не процедура прийняття того чи іншого рішення, а рецепція Церквою здійснених змін. Саме тому сьогодні для всієї православної світової спільноти спадкоємицею і правонаступницею Київської Митрополії є канонічна Українська Православна Церква, очолювана Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм (Березовським).

Втім, якщо ми звернемося до церковних канонів, котрі регулюють спори стосовно канонічної приналежності тієї чи іншої території, то ми побачимо, що 17 правило 4-го Вселенського Собору наказує в таких випадках «керуватися критерієм давності встановлених меж. Якщо спірна територія протягом тридцяти років перебувала у віданні однієї єпархії, її канонічна приналежність не може бути оскаржена». Цю норму підтвердив пізніше і Трульский Собор своїм 25 правилом.

У своєму зверненні до українського народу (яке ми цитували на самому початку цієї статті) Патріарх Варфоломій говорив і про те, як боляче було Константинополю відрізати від себе Київську митрополію, а також Грецьку, Сербську, Болгарську і Албанську церкви. Однак у своїй промові він постійно підкреслює, що це було зроблено для блага перерахованих вище Церков (в тому числі і на благо українського народу) і в суворій відповідності з канонічним правом. Ці висновки підтверджують і численні заяви представників Константинопольського Патріархату з приводу того, що автокефальний статус УПЦ може отримати тільки від Москви (22). В тому числі, вже багато разів ієрархи Помісних Православних Церков висловлювалися в тому дусі, що подолання розколу в Українському Православ'ї можливе лише через повернення розкольників до Церкви через покаяння.

Про це, до речі, говорив і сам Патріарх Варфоломій: «... до єдності Української Церкви один канонічний шлях – через покаяння відпалих в розкол. Про об'єднання на рівних не може бути й мови, оскільки сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат» (23).


Посилання:

16. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви. http://modernlib.ru/books/kartashev_anton_vladimirovich/ocherki_po_istorii_russkoy_cerkvi/read/
17. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я. http://www.rusinst.ru/docs/books/G.V_Florovskyi-Puti_russkogo_bogosloviya.pdf
18. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви. http://modernlib.ru/books/kartashev_anton_vladimirovich/ocherki_po_istorii_russkoy_cerkvi/read/
19. Там же.
20. Там же.
21. Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату http://www.bogoslov.ru/text/315141.html
22. http://uoj.org.ua/video/predstavitel-konstantinopolya-reshenie-ob-ukrainskoy-avtokefalii-za-moskvoy-....
23. Олександр Драбинко. Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 г., стор.128.