«Філософський пароплав» – подорож з минулого в сьогодення

Жодна тоталітарна влада не може спокійно ставитись до свободи людської особистості. Право думати, міркувати, критикувати владу за недоліки можна мати тільки в суспільстві, де є повага до людини, до його думки, до його громадянської позиції. Там, де цього немає, немає і нічого спільного з демократією. Там, де немає поваги до людини, інакомислячого будуть називати «ворогом народу», «контрреволюціонером» або ж «сепаратистом» і «ватником». Неважливо, як його будуть називати, важливо тільки одне – ти або погоджуєшся з політикою правлячого режиму, або стаєш його ворогом. Мати свою думку, відмінну від думки влади, в тоталітарній країні ти не маєш права.

У цей день, 29 вересня 1922 року, вирушило у плавання перше з двох пасажирських суден, які в майбутньому отримають узагальнену назву «Філософський пароплав». Це була широка операція радянської влади з насильницького вислання інакомислячих з країни. Оскільки, як сказав Карамзін Н. М., «ничто не ново под луною: что есть, то было, будет ввек», тож звернення до минулого надасть нам можливість краще зрозуміти сьогодення.

Л. Д. Троцький так прокоментував акцію з висилання цвіту руської інтелігенції: «Ми цих людей вислали тому, що розстріляти їх не було приводу, а терпіти було неможливо». Він, звичайно ж, брехав. Розстрілювали, розстрілюють і надалі розстрілюватимуть. Але ця акція подавалась радянською владою як «гуманна» і була викликана, в першу чергу, бажанням режиму отримати визнання урядами інших країн.

Можливо, деяким представникам нашої влади теж хочеться «подобатись» комусь на Заході, аби кинули під стіл шматочок подачки, але, як мені здається, держава має думати не про те, щоб комусь там подобатись, а щоб служити народові. УПЦ в нашій країні – це голос совісті і здорового глузду. Вона каже «ні – війні, ні – збоченцям та одностатевим шлюбам, ні – націоналізму і радикалізму», тож чи не тому їй завжди вказують на «чємодан-вокзал», чи не з цієї причини вона немов «кістка в горлі» у крайніх радикалів та лібералів? А всі ті брехливі звинувачення, які їй приписують, є лише приводом, аби виправдати гоніння та православофобію.

Пароплавні рейси з Петрограду були не єдиними: висилки здійснювалися також на пароплавах з Одеси і Севастополя та поїздами з Москви до Латвії та Німеччини. Депортація мала грубий, насильницький характер. Тим, кого висилали, дозволялося взяти з собою лише дві пари кальсонів, дві пари шкарпеток, піджак, штани, пальто, капелюх та дві пари взуття на одну особу; всі гроші та інше майно висланих піддавалися конфіскації. Величезна кількість представників інтелігенції зазнала внутрішнього вислання у віддалені райони СРСР, або ж ночами заарештовувалась та пропадала безвісти.

Серед висланих на «філософському пароплаві» були філософи Микола Бердяєв, протоієрей Сергій Булгаков, Федір Степун, Борис Вишеславцев, Іван Ільїн, Лев Карсавін, Семен Франк, Іван Лапшин, Микола Лоський, Сергій Трубецькой; професори медицини Борис Бабкін, Дмитро Крилов та ще десятки академіків, професорів, імена яких ми не будемо наводити через їхню численність.

«Декомунізація» сьогодні – це давно забута «децаризація», яку проводили більшовики по відношенню до царської Росії. Захопивши владу в країні, вони прагнули перебудувати все, порвавши зі спадщиною «проклятого царизму». Історія Росії і історія руської культури переписується, заперечується, замовчуються військові, політичні і культурні досягнення минулого. Політика поточного моменту, за заповітом головного марксистського історика Покровського, «перекидається у минуле». Це означає, що пам'ять про реальне минуле повинна бути стерта і замінена казкою на історичну тему, потрібну владі на даний момент. Цьому ж служить вакханалія перейменувань вулиць і міст на честь діячів і явищ більшовицького періоду. Нові назви створюють враження, що минулого немає, а є тільки радянське сьогодення. Вони потім змінювались кожні кілька років, у залежності від того, хто в фаворі у партії: Гатчина  якийсь час називалася Троцьк, Перм – Молотов, Іжевськ – Устинов, Рибінськ – Щербаков, потім Андропов; Оренбург – Чкалов, Юзівка – Сталіно (тепер Донецьк), не кажучи вже про безліч інших міст з іменами, похідними від Сталіна.

Декомунізуючи своє історичне минуле, ми, чомусь, користуємося методами і формами того ж минулого. Перефарбовуємо прапори з одного кольору на інший, витрачаємо бюджетні гроші на перейменування вулиць і міст, при цьому особливо не цікавлячись думкою народу, до того ж ще й говоримо про якусь «свободу». Ми згадуємо голодомор, при цьому не помічаючи, що у нас народ вже потихеньку голодує, а пенсіонери голодують навіть не потихеньку, а повною мірою, але ми все будуємо «світле майбутнє» нашої «назалежної». Скільки трупів цього разу повинно бути покладено на це будівництво? Стільки ж, як і при комуністах, чи більше?

Усіма питаннями пролетарської культури відає тільки партія. Головним інструментом контролю над видавничою діяльністю стали «Головліт» та «Головрепертком». Після цього протягом більш ніж шести десятиліть жодне друковане видання (включаючи карти, афіші, музичні ноти і навіть написи на тортах), жодна театральна або кінематографічна постанова не могли побачити світ без схвалення відповідних інстанцій, тісно пов'язаних з ГПУ – НКВС– КДБ. Головліт складав і списки заборонених книг та періодичних видань, а також правила роботи бібліотек, друкарень, правила книготоргівлі.

Теперішнє – добре забуте минуле. Перебудова починалася зі слів «свобода і гласність». Яка сьогодні свобода слова в Україні? Хто може вийти і відкрито висловити свою думку, свою громадянську позицію так, що б не отримати палицею або сокирою від «правого сектору» чи інших сторожових псів нової ідеології? Мирний хресний хід, де мирні люди, переважно жінки, йшли, молячись Богові, раз у раз натикався на ось такі блок пости «охоронців свободи» по-новому. Поки що їм дозволили взяти до рук лише каміння та яйця, але хто скаже, що завтра їм не видадуть гранати і кулемети, щоб розправитись з інакомисленням та іновірством?

Більшовики намагалися змінити уявлення про сім'ю та мораль. «Сім'я перестала бути необхідною», – проголосила більшовичка Олександра Коллонтай. У 1920 р. в РРФСР вперше у світі було дозволено штучне припинення вагітності. З тих пір широке розповсюдження абортів (незважаючи на тимчасову заборону в 1936 р.) стало характерною рисою «радянської цивілізації».
в «Азбуці комунізму» М. Бухаріна і Є. Преображенського було чітко сказано: «Дитина належить суспільству, в якому вона народилась, а не своїм батькам». У 1925 р. ЦК ВКП(б) приймає резолюцію «у галузі художньої літератури», в якій стверджувалося, що партія «безпомилково розпізнає суспільно-класовий зміст літературних течій».

Незадовго перед цим було зібрано нараду Московського комітету компартії, спеціально присвячену проблемам руської інтелігенції, на якій М. Бухарін заявив: «Так. ми будемо штампувати інтелігентів, будемо виробляти їх, як на фабриці». Для пропаганди більшовицької ідеології у 1923 р. відкриваються журнали «Безбожник біля верстата», газета «Атеїст». У 1925 р. Омелян Ярославський (Губельман) створює за дорученням ЦК ВКП(б) Союз войовничих безбожників, що починає випускати масовий журнал «Безбожник».

Переглядаючи публікації сучасних ідеологів релігії і читаючи нісенітні висловлювання нинішніх «зірок» релігієзнавства, я не можу не згадати той самий час, коли Луначарський разом з перевертнем Введенським влаштовували спільні «диспути», ділячи потім за кулісами гроші за продані квитки. Тільки місце Введенського у нас зайняв анафематствуваний розстрига Михайло Денисенко, а місце Губельмана – деякі «свідомі» професори-релігієзнавці.

Тим часом репресії проти діячів культури йшли своєю чергою. У 1918-1922 рр.., в результаті «класового» підходу до видачі продовольчих пайків, від голоду померло 7 дійсних членів Академії наук, в тому числі математик А. А. Марков, філолог О. О. Шахматов, історик О. С. Лаппо-Данилевський, сходознавець Б. О. Тураєв; в Одесі у 1918 р. застрелився один з основоположників теорії автоматичного управління О. М. Ляпунов. За участь у змові В. М. Таганцева в 1921 р. було розстріляно 60 осіб, в тому числі поета Миколу Гумільова.

Протести проти вбивств відомих діячів культури і бажання отримати міжнародне дипломатичне визнання радянського режиму спонукали Леніна до «гуманного акту» – вислання за кордон у жовтні та листопаді 1922 р. більше двохсот видатних літераторів, політиків і вчених. Їх висилали разом з сім'ями, але без грошей і майна. Все, що висланці набували протягом життя, більшовицька влада залишала собі, відмовляючись тільки від інтелекту. Розум був зайвим у країні «перемігшого пролетаріату».

Чи потрібні розум, честь і совість нашій країні, я не знаю. Я б з радістю хотів би побачити Ліну Костенко на українському телебаченні, але замість цього там – матюкання політиків і клоуни з 95 кварталу. Я б хотів почути чесних і принципових співаків, письменників, громадських діячів, але й вони занадто дивно й швидко йдуть з цього життя. Можливо, це модернізований Нью-Філософський пароплав так працює? – цього я теж не знаю...