Селфі: коли для Бога немає місця
Гігабайти стилізованих посмішок, «лакованих» лиць і стільки ж вигадливих самопрезентацій. Видиме благополуччя, зриме щастя у безкінечній величині продуманих масок власних облич… Збільшення обсягу «персональних» гіг та зменшення кількості живих емоцій, зрештою зведених до «Я-моменту». Навіть якщо селфі колективне, воно передбачає наявність там «МЕНЕ», а тому всі такі фото проходять під одним кодом – «Я». Через це в селфі так чи інакше присутній елемент самолюбування та «самопіару», що органічно вписується в наш егоцентричний світ, в якому Богу відведене місце на задвірках.
Сьогодні кожен знає, що селфі (англ. selfie) – це різновид автопортрету, який полягає в «закарбуванні» себе на фотокамеру. Найчастіше з відстані витягнутої руки, тому зображення на фото має характерний ракурс – під кутом, трохи вище або нижче голови. Поняття «селфі» з'явилося у вересні 2002 року на австралійському інтернет-форумі ABC Online. За деякими джерелами, цей термін був помічений на сайтах Flickr і MySpace. Однак розповсюдився він ближче до 2012 року: його часто стали використовувати в ЗМІ, на форумах, в чатах, соціальних мережах тощо.
З того часу варіацій на тему «Я» значно побільшало: нерідко фатальні селфі на дахах будинків, краях обривів, в небі; селфі з політиками, медійними знаменитостями, особистостями в духовному сані. Просто селфі чи селфі з використанням моноподів (палиць для селфі), пристроїв для «собачого селфі», селфі-ложок. Люди фотографують все: починаючи з частин свого тіла й завершуючи тим, що вони їдять. Здавалося б, невинна егоїстична забавка. Однак. В намаганні створити «ідеальний» чи екстремальний образ людина перетворила своє життя на суцільне самозамилування, яке стало її залежністю.
Літературознавець і критик Дмитро Бак в інтерв’ю інтернет-виданню «Фома» сказав, що селфі є проявом самопізнання, яке «маніфестує бажання людини звернути погляд на себе, але при цьому побачити себе не з середини, а збоку – через камеру». Такий «погляд» зводить себе ж до тілесного, фізичного, що становить антидраму селфі: «в такому ракурсі людина душевне і духовне бачить як речеве». Селфі робиться миттєво – індивід не встигає, не здатен «відрефлексувати, розділити суб'єкт і об'єкт дії». Внаслідок цього спрощується сама людина, спрощується її ставлення до оточуючої дійсності і до самої себе. В цьому російський філолог бачить певний акт самотності чи навіть ущербності. Так «неповноцінність» людини, в житті якої немає Бога, завжди штовхатиме її до «компенсації» цієї «пустки» через активне самопозиціонування лише для того, аби нагадати оточуючим про існування себе.
Сучасна західна публіцистика оперує спеціальним терміном, що описує самозакоханих молодих людей – «generation MeMeMe» («покоління ЯЯЯ») чи «покоління селфі». У зв’язку з цим психологи говорять про такий патологічний стан людини як селфізм (Selfieism), характеризуючи залежність від самофотографування й розміщення цих фото в соцмережах («Фейсбук», «Інстаграм», «Твіттер» тощо). Свого часу генерація Пепсі «примітивізувала» культуру й усі свої інтереси обмежила фастфудом, екстазі та відеоіграми. Покоління Селфі зайнялося самолюбуванням й почало осмислювати (?) світ через призму власного «Я». Відомо, що в процесі дорослішання та становлення власної ідентичності кожна людина проходить так звану «стадію дзеркала», теорію якої розробив французький філософ-постмодерніст і психоаналітик Жак Лакан. Однак, таке «самовідкриття» відбувається у віці 6-18 місяців, а те, що ми спостерігаємо подібне у цілком дорослих людей, щонайменше викликає подивування, якщо не сум. Слід сказати, що лідерами селфі залишаються підлітки та молоді жінки, однак, на думку психологів, сучасні чоловіки на нарцисизм страждають не менше.
В серпні 2013-го у Великобританії вийшла серія фільмів під назвою «Thinkfluencer», присвячених дослідженням впливу селфі. А в листопаді цього ж року укладачами Оксфордського словника англійської мови селфі було визнано словом року. Очевидною селфоманія стала тоді, коли компанія «Яндекс» опублікувала списки слів, які цікавили інтернет-користувачів останніх років найбільше. Якщо впродовж 2010-2013 рр. першим в них було слово «ЛЮБОВ», то минулого року ним стало «селфі». Варто зазначити, що селфі-вірус заполонив не лише віртуальний простір, але й реальне життя. В 2013 році художник Патрік Спеккіо спільно з Нью-Йоркським Музеєм сучасного мистецтва презентував виставку під назвою «Мистецтво перекладу: досвід Селфі 20/20», де кожен відвідувач отримував цифровий апарат для того, аби перед великим дзеркалом зробити автознімок. Після цього про селфі стали говорити як про нове віяння у фотомистецтві. Так це чи ні, але останнім часом фотоконкурси селфі набули особливої популярності, як і селфі-вечірки, позначені ущербною «Его-філософією».
Негативні наслідки селфі-стайлу вже осмислені світською «етикою», – про це говорять психологи, соціологи, публіцисти та митці. Попри це прогресуюча «хвороба», яку констатують у наших сучасників експерти різних галузей знань, має духовну природу. Людина надмірно концентрується на самій собі тоді, коли віддаляється від Бога. Нарцисизм, який виникає в періоди відносного зовнішнього благополуччя, коли людині не потрібно думати над забезпеченням своїх елементарних побутових потреб, сприяє підвищенню уваги до себе та власних перспектив. Саме тоді, замість того, аби «догоджати» Богові, людина починає догоджати собі та публіці, яка має їй «аплодувати». Симптоматично, що селфі розміщені у площині «лайків», «коментів» та «постів». «Мода-на-себе» орієнтована на визнання з боку віртуального соціуму, схвалення чи навіть «любов» інтернет-спільноти. Реакція оточуючих (зовсім не Бога) – ось те, що потрібно шанувальникам жанру.
Однак людина, яка через селфі прагне заново наповнити себе сенсом, «сконструювавши» своє тіло у відображенні, таким способом не здобуде реальної «любові» «аудиторії»: справжні переживання можна отримати, тільки віддаючи, а віддавати сучасній людині практично нічого – всередині порожнеча. Автор провокативного роману «Духless 21 століття. Селфі» (2015) Сергій Мінаєв сказав з приводу селфі наступне: людина, якою рухає деградація, прагне висловитися і залишити свій слід, однак крім себе самої їй нічого пред’явити. Саме «оболонковість» і відсутність «відчуття Бога» спричиняє бажання покрасуватися на загал, й цим самим засвідчити своє існування.
Найперша ж небезпека «селфінгу» в тому, що коли людина постійно пам’ятає про себе, вона практично ніколи не згадує про Бога. Святитель Феофан Затворник казав, що людина має звертатися до Бога не лише тоді, коли стоїть на молитві, але й по можливості перебувати з Ним протягом усього дня. З цією думкою «солідарні» багато святих отців. Але як тримати в пам’яті Його присутність, коли свідомість працює тільки над тим, як найбільш вигідно подати себе в «Інстаграмі» чи «Твіттері»? Святі подвижники прагнули мінімалізувати свої контакти зі світом, ми ж через інтернет доводимо до його відома ВСЕ, що відбувається з нами впродовж дня. Найгірше те, що за цим «ВСЕ» найчастіше справді більше нічого не стоїть. Принаймні, Бога там уявити важко.
Не випадково святитель Феофан вбачав у «самості» початок усіх гріхів. Так, вважаючи себе не схильною до якоїсь слабкості, людина стає неуважною до своїх думок, слів, вчинків і найчастіше впадає у гріх. Попередити таку «закономірність» можна лише смиренням, яке святитель вважав коренем усього доброго, бо все добре від Бога, Який гордим противиться, а смиренним дає Благодать. Християнство відторгає філософію егоїзму, бо вона унеможливлює виконання заповідей Христа. Так, Господь постановив любити себе, щоб з любов’ю ставитись до ближнього (Мф 22: 37–40), але йшлося про образ Божий в собі і жертовну самовіддачу Іншому, яким має передувати безмежна любов до Бога («всім серцем» своїм). Що знають про це любителі селфі?
Особливо вдалим є протиставлення селфі-образу та ікони, яка має інакшу перспективу і передає той внутрішній стан, в якому людина знаходиться у «спілкуванні» з Богом. Написати ікону – значить побачити світ без себе, побачити його таким, який він є, а не таким, яким він постає у нашому сприйнятті. А справжній світ не інакше як теоцентричний – «подобається» нам це чи ні. Святий Августин, християнський теолог і філософ, вважав, що «якщо Бог буде на першому місці, то все інше буде на своєму». І місце Бога в центрі – Всесвіту, світу і життя конкретної людини. Принаймні, так має бути. Однак «селфі» радикально змінює сприйняття цієї даності: в центр всього стає недосконала людина, яка претендує на «винятковий» статус першості, позицію, з якої братиме відлік все, що пов’язане з нею чи з життям в цілому.
Людина поставила себе в центр всього ще в епоху Відродження, тоді ж виник потужний масив саморефлексій. Попри це, індивід, який став «вінцем творіння» в ренесансному світі, був яскравою, сильною, гармонійною особистістю, яка органічно поєднувала внутрішню духовну красу, ерудицію, вихованість та етико-моральну досконалість. В епоху антропоцентризму культивована людина була як мінімум інакшою, аніж той збірний деградований образ, який являє собою сучасне покоління егоцентриків. До того ж, як показує вже життєвий досвід, доведення до крайнощів принципу антропоцентризму закінчується колективним хаосом і персональним відчаєм. Людина не є мірою всіх речей, бо «універсальні» істини існують не залежно від того, якими їх бачить кожен з нас.
Попри це селфі-мислення стало стійкою ознакою постмодерної доби – фрагментованого життя і порушеної цільності особистості. Селфі заполонило собою все і фактично прив’язало сучасну людину до її ж гріховної суті, яка перешкоджає їй бачити щось поза нею самою, і буквально поглинає ті хвилини її життя, в які слід згадувати про Бога. Втім, життя з селфі може бути сповнене смислом так само, як і життя без нього, бо, зрештою, це тільки один зі способів «передачі», «запам’ятовування» чи банального самовираження. Важливо усвідомлювати інше: селфі не має визначати те, ким ми є, не має виступати смислотворчим чинником всього того, що насправді має здійснюватися «на славу Божу» (1 Кор. 10, 31). Щонайменше, серед безкінечного ряду селфі для Нього має залишатися місце.
