Краса по-християнськи
Мудрий правитель Ізраїлю та знавець жіночої краси Соломон дійшов до висновку про те, що «краса то омана, а врода марнота», натомість підкреслив схвальність страху Божого, який має мати жінка (дружина). Втім, йшлося виключно про пріоритет, а не про протиставлення. Про своє ставлення до жіночої вроди Соломон сказав у славнозвісній «Пісні Пісень», окремі вірші якої присвятив своїй коханій нареченій Суламіті (5: 1-16) – одній з найкрасивіших жінок в історії людства… То як виглядає справжня краса і які способи її реалізації прийнятні для християнина? Чи справді увага до свого тіла є свідченням занедбаності душі? Смакові стереотипи ХХІ століття, культ тіла, земної краси, насолод, – як серед цього «виживатиме» те, що вважає красивим і гідним захоплення Бог?
Краса як свідчення. Краса – це безпосередній доказ присутності Бога у Всесвіті. Бог – Митець, Який творить світ, Художник, Який створює прекрасне, Скульптор, Який виліплює досконалість. Про це неодноразово згадували отці Церкви: Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Саме Бог є творцем усього прекрасного, що являє нам природа: «Його діло краса та величність, а правда Його пробуває навіки!» (Пс.110:3). Він є джерелом краси, і Краса – це одне з Його імен. Діонісій Ареопагіт говорив про поєднання Прекрасного з Добрим, і запевняв, що з Цього виникає та існує усе суще. Перебуваючи в Прекрасному і Добрі, воно повертається в Добро і Прекрасне (Про божественні імена 4, 10).
Краса – це властивість Всесвіту, якою Господь його наділив. Однак гріхопадінням людина порушила цю красу спочатку в собі, а потім у світі, в який його принесла. Своїм розп’яттям і воскресінням Христос відновив первозданну красу світу, щоб засвідчити красу Царства Небесного і надихнути людей на життя у вірі та благочесті. З того часу справжня краса (у будь-якому формальному вираженні) заряджає «світлом», підносить і приводить людину до Бога. На останнє звертав увагу преподобний Макарій Єгипетський, який вважав, що увага до прекрасного пробуджує душу. Той, кого вразила й захопила любов до краси, стає бранцем іншого світу – світу Христа.
Господь наділив людину здатністю відчувати прекрасне, і навіть творити його. Від початку в красі вбачалося саме творення, а не руйнація. В ній як у прояві Божественного є життєдайність і сила, яка може зцілювати душі і «лікувати» серця. Слова Федора Достоєвського про рятівну здатність краси не суперечать тому, що не краса, а розіп’ятий та воскреслий Христос є Спасителем світу. Адже Він Сам втілює досконалу, божественну красу, істину та любов. І російський класик знав про це. Втім, краса має також земний вимір, який найчастіше асоціюється з людською тілесністю – фізіологічними проявами особистості і красою зовнішніх форм.
Краса як даність. Можна скільки завгодно опиратися цьому, бути «проти», відхилятися, але ми залежимо від тілесної краси більше, аніж хочемо це визнавати. Тілесна краса людини вже давно перестала бути просто об’єктом споглядання чи естетичної насолоди – світ призвичаїв нас до думки про можливість експлуатувати її та отримувати від неї максимальну користь. Про це відомо чоловікам, відомо про це й жінкам. Навіть ті, хто обирає «спасіння душі», знають, що живучи у нашому цинічному, лицемірному світі, неможливо обійти певний зовнішній стандарт – бути «красивим». І йдеться не стільки про природні дані, скільки про спосіб подачі себе, манеру вираження чи «виживання». Над цим працюють ті, кого Господь обдарував зовнішніми принадами, і ті, хто отримав від Нього інші таланти, – кожен у своєму «режимі». Особливо залежні від такого «стайлу» ми, жінки.
Російський філософ Іван Ільїн висунув тезис про те, що зовнішність людини – це не щось остаточне, завершене, а швидше «вихідна точка», матеріал, над яким має працювати людська душа. Виліплювати тіло «внутрішньою гармонією, добротою, гідністю, ідейним багатством, силою характеру, люблячим серцем і веселою вдачею», які мають струменіти з очей і облагороджувати навіть найменш привабливі обличчя. Відштовхуючись від цього, Ільїн «зобов’язав» кожну жінку стати красивою – але ТІЛЬКИ зсередини, діставшись глибини, на якій «вона чутиме спів ангелів». Поетично і десь суголосно християнському ідеалу жіночої краси. В першій половині ХХ століття ці слова філософа мали б підбадьорили і надихнути багатьох жінок. ТОДІ цього було достатньо. Але НЕ зараз.
Краса як проповідь. В 2007 році переможницею Всеукраїнського конкурсу краси стала євангелістка Ліка Роман. В нестандартний спосіб дівчина вирішила сказати світу, що красива, яскрава дівчина може бути «чистою» і не приймати дошлюбних стосунків. Тоді Ліка виявилася єдиною конкурсанткою за всю історію «Міс-Україна», яка відмовилася знятися у відвертій фотосесії, хоча це було передбачено умовами контракту. Цього року Ліка дала «делікатне» інтерв’ю Каті Осадчій, яка дізнавалася у незаміжньої дівчини, чи вона продовжує берегти цноту у свої 30-ть (!), залишаючись вірною принципам своєї віри. Ліка впевнено і легко сказала про те, що відступитись від цього – це зрадити всьому, що вона сповідує впродовж життя, – чого ж тоді вартуватиме її віра?
Ліка Роман
Така позиція викликає повагу та захоплення не лише тому, що свідчать про стійкість світоглядних переконань людини. Але й тому, що їх промовляє по-земному вродлива, доглянута, стильна і цікава молода жінка, яка, можливо, в незвичний спосіб, але по-своєму мужньо сповідує Христа. Думаю, така «рівновага» внутрішнього та зовнішнього – це те, чого не вистачає багатьом воцерковленим православним християнкам. Вони пам’ятають слова апостола Павла про те, ЩО забезпечує істинну красу жінки («...не плетінням волосся, не золотом та перлами чи коштовним одягом...» (2: 9)), але забувають, що тіло – це також дарунок від Бога, а тому його слід не лише тримати у чистоті, а й сумлінно над ним працювати. Звісно, Господь не осудить, якщо цього не відбудеться, але коли Інші бачитимуть, що наші цінності сповідують не дивакуваті, недоладні дівиці, які викликають лише співчуття, а красиві статні жінки та усміхнені привабливі дівчата, це тільки сприятиме авторитету Церкви.
Свята Православна Церква знає багатьох святих жінок, які були «розкішними» ззовні, і при цьому залишалися зразками благочестя та чистоти. Згадаємо, якою неймовірною красунею була велика княгиня Єлизавета Федорівна, старша сестра священномучениці Олександри Романової (до речі, також вродливої жінки, мудрої дружини і люблячої мами) та дружина великого князя Сергія Олександровича. За деякими свідченнями, красу Єлизавети не вдавалося точно відтворити жодному художнику її часу. Розкішні сукні, прикраси, зачіски, – це не завадило їй стати засновницею Марфо-Маріїнської обителі, отримати звання шанованого члену Імператорської Казанської духовної академії та стати прославленою святою Православної Церкви. Безперечно, це ексклюзивні жінки з непересічними можливостями і такими ж винятковими долями, однак, завдяки їхньому прикладу ми – православні християнки – можемо втілювати наші «мрії», не забуваючи при цьому того, чого очікує від нас Господь.
Велика княгиня Єлизавета Федорівна
Тут просто не можливо не згадати нашу сучасницю – дружину протоієрея Миколи Могильного – настоятеля храму Успіня Пресвятої Богородиці села Коцюбинське Києво-Святошинського району. Матушка Вікторія – мама сімох дітей і при цьому красива, струнка, витончена молода жінка, яка своїм образом ламає усі стереотипи про «знеможене працею» багатодітне материнство. Правда, окрім Божої милості, Вікторія завдячує своїй зовнішності рокам виснажливих тренувань, дієт і здобутому навику пересилювати себе (в минулому – вона балерина). Звісно, тепер жінка живе іншими реаліями та цінностями, одна завдяки свого часу сумлінній праці над своїм тілом, їй вдається переконувати нас у тому, що головне – душа. Приклад Вікторії Могильної і їй подібних жінок – найкраща проповідь жіночності, материнства і православ’я у підступних вимірах цього часу.
Матушка Вікторія Могильна
На сьогодні бути привабливою для православної християнки – не просто «маркетинговий хід», – це один зі способів свідчення своєї віри. Кожна епоха пропонує як певний канон краси, так і способи його реалізації. В ХХІ столітті недостатньо бути просто охайною – слід бути доглянутою, не достатньо бути у своїй вазі – потрібно бути у спортивному тонусі, не достатньо одягатися зі смаком – необхідно гнучко реагувати на нові тенденції моди і відчувати «жанр». Безперечно, це справа смаку, фінансових можливостей і ще безлічі інших факторів. Але важливо інше. В час розгнузданості, вульгарності та розпусти, коли ідеали чистоти та внутрішньої краси викликають нерозуміння, насмішку і навіть агресію, православна жінка повинна вміти згармонізовувати внутрішнє з зовнішнім. Просто щоб бути «почутою»… «Служити» Богу навіть так – власним прикладом показуючи, що життя з Христом це не «каторга», а велика радість. Митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв) сказав, що «православ'я – це релігія краси і свободи, релігія любові та світла». Чому б не подивитися у цьому зрізі й на зовнішню красу – красу жінки, жінки-дружини, жінки-матері.
Краса як жертва. Щоправда, слід сказати про тих вродливих жінок, які переосмислили значення земної привабливості, і назавжди відреклися від неї. Такою була легендарна свята Кассія Константинопольська – відома грецька красуня і талановита поетеса, яку хотів обрати за дружину майбутній Візантійський імператор з Аморейської династії Феофіл. Вперше, під час оглядин красивих, іменитих та освічених наречених, він звернувся до дівчини словами Іоанна Златоуста: «Через жінку вилилося на землю зло». І отримував гідну відповідь-відсіч мудрої Кассії: «Але й через жінку б’ють джерела кращого». Феофіл змирився з відмовою дівчини, та обрав іншу, а свята згодом прийняла постриг і стала нареченою Христа. Вона відмовилася від усього, що могли їй принести її зовнішні принади, заради того, що «обіцяв» їй Сам Господь. Духівник Кассії Константинопольської преподобний Феодор Студіт, схвалював те, що дівчина віддала перевагу Богові, а не «тлінній благоліпності», і навчав її тому, що немає нічого прекраснішого за Христа, тому Його краса має яскраво сяяти в її серці.
Преподобна Кассія Константинопольська
Такою ж принциповою була свята Пелагія Антіохійська – до певного моменту безчесна візантійська красуня, яка по молитвам Святого Нонна, єпископа Іліопольського, роздала все своє майно й подалася до Єрусалиму, де прийняла постриг в одному з чоловічих монастирів. До кінця життя Пелагія вела аскетичний, затворницький спосіб життя. Справжнім випробуванням стала її власна краса для святої Феодори, яка впала у гріх, будучи одруженою християнкою. Вона піддалася спокусі з боку одного заможного чоловіка, який привабився на її красу. Потім подвижниця спокутувала своє падіння впродовж життя, будучи знаною як брат Феодор. Господь послав їй випробування, що посприяло покаянню у скоєному гріху: внаслідок певних обставин «юному ченцеві» Феодору довелося визнати своїм немовля, яке підкинула одна безчесна жінка, і пережити сім років вигнання з монастиря та позору.
Краса як довіра. Непростим «іспитом» стала власна краса для святої мучениці Іустини – новонаверненої християнки, яка дала обітницю безшлюбності. Вона була настільки вродливою, що мимоволі спровокувала закоханого у неї язичника Аглаїда, пропозицію якого відхилила, звернутися по допомогу до язичницького жерця та могутнього чаклуна Кипріяна (тепер священномученика). Він намагався схилити дівчину до цього шлюбу усіма відомими йому магічними способами, насилаючи біди на неї, її сім’ю і жителів всього міста Антіохії, де проживала дівчина. Однак, молитва Іустини, її особлива аскеза та сила Божого Імені зруйнували всі демонічні підступи Кипріяна, а його самого навернули до віри.
Коли Господь наділяє красою, Він довіряє людині і покладає на неї велику відповідальність, бо її зовнішня привабливість може стати значною спокусою для багатьох. Затим слід усвідомлювати всі підступи та небезпеки, які може «приховувати» врода. Жіноча краса не має бути «демонічною», «фатальною» чи «вбивчою»: якщо вона свідомо активує гріх, викладає «одержимість» і бажання «володіти», це може обернутися непоправними наслідками найперше для неї самої. Тому попри зовнішню красу і всі «вкладання» у неї, має бути непорушне бажання жити по заповідям Божим і молитва, що особливо прикрашає людину. Вона умиротворює і дарує несказану радість, яка просвітлює обличчя і дає відчути справжню красу, про яку влучно сказав російський символіст Костянтин Бальмонт:
Одна есть в мире красота —
Любви, печали, отреченья,
И добровольного мученья
За нас распятого Христа.
