У період війни душу спасти легше, ніж у мирний час
Євангельська притча про Багача та Лазаря – це, по суті, розмова про потойбічну долю людей. Що людина посіє у земному житті, те й пожне по той бік могили.
«Наївно уявляти, що добро і зло йдуть один на одного, як два війська з розгорнутими прапорами. Насправді добро не воює і не перемагає. Воно світить усім і охочіше тримається за переможених. А те, що воює, завжди причетне до зла».
Григорій Померанц
Історія катастрофи імперій, воєн та руйнувань завжди чергується з відносно нетривалим мирним часом. Об'єднуючись родом, племенем, нацією, державою, сповідуючи різні ідеології, маючи протилежні мотиви, люди постійно нещадно винищують одне одного. Слова Христа про любов до ворогів та прощення кривдників звучать серед цього традиційно кривавого військового місива історії якимось абсурдним закликом. Та й зараз розмови про любов та добро, м'яко кажучи, не в тренді.
Ще дивнішими сьогодні звучать слова про якесь «розумне діяння», про Іісусову молитву. Яке там «роблення», коли руйнуються будинки, вибухають ракети, гинуть люди. Але дивна річ. Глинський старець схиархімандрит Віталій (Сидоренко) саме такі поради і давав своїм духовним чадам під час грузино-абхазької війни. У цій публікації, спираючись на бесіди ієромонаха Серафима (Захарова), ми спробуємо звести докупи ці дві, здавалося б, нескінченно далекі одна від одної реальності – розумне діяння та воєнні скорботи.
Зло вирішує всі питання швидко та ефективно
Початком цієї непростої розмови послужило питання про те, чому людина швидка на зло і повільна на добро? Відповідь проста – тому що зло дає миттєвий ефект. Якщо ти відправив свого противника в нокаут або на той світ – результат цієї дії видно зараз. Зло дозволяє вирішувати проблеми швидко. Але яким чином? Через придушення, примус іншої волі, а якщо людина ламатися не хоче, то і через вбивство. Цей закон працює в будь-яких масштабах: у сім'ї, на роботі, у певних групах, у вирішенні конфліктів як між окремими людьми, так і цілими народами. Але при цьому ніхто не думає про те, що, вирішуючи таким чином проблему, він закладає бомбу на майбутнє. «Зламана» людина або її нащадки затаять злобу і чекатимуть лише зручного часу для помсти, навіть якщо доведеться чекати дуже довго. Той самий закон діє і по відношенню до підкорених народів. Історія сповнена таких прикладів.
Основною рушійною силою зла є страх. Саме він змушує нас вирішувати всі завдання якнайшвидше. Страх і злість беруть меч і замість того, щоб вирішити проблему мирним шляхом, рубають її як «Гордіїв вузол». Цей вузол складається з різних людей, народів, які пов'язані один з одним в живі клубки. Якась частина обрубаного вузла рано чи пізно вдарить по тому, хто його розрубав.
Добро діє повільно та непомітно
Закон добра діє прямо протилежним чином. Він не дає ефекту у найближчій перспективі. Більше того, ті зміни, які дає добро, можуть взагалі ніколи не проступити на тілі земної історії. Конструкція добра грандіозна, вона змінює буття як людини, так і народу в його космічних масштабах. Щоб це побачити, потрібно подивитися на всю картину цілком, тоді як ми дивимося на неї впритул. Це все одно, якби ви полотна геніальних художників розглядали на відстані 1-2 сантиметри.
Якщо ти пробачив кривдника, маючи можливість йому помститися, якщо ти вчинив з ним не за законом справедливості, а за законом любові, нічого довкола тебе не змінилося. Але в цей час відбуваються глобальні зміни всередині тебе, яких ти не бачиш.
Добро, на відміну від зла, діє у зворотному порядку. Воно не настає, а відступає. Добро, як трава, стелиться і прогинається під вітрами буття, даючи можливість діяти так, як вони того хочуть. Людина, яка чинить за законом добра, не поспішає одразу відповідати. У ньому включається таємнича сила душі, яка називається терпінням. Ця сила протилежна до страху і є найважливішою енергією нашого духу. Усі події взаємодії добра і зла відбуваються на загадковому полі, яке ми позначимо як «таємниця буття».
Таємниця буття
Таємницю буття не можна зрозуміти, її суть невловима навіть для найпроникливішого розуму. У неї треба вживатися поступово, але не розумно, а серцем. У таємниці буття відкриваються глобальні закони світобудови, які неможливо осягнути в іншому середовищі. Ці закони говорять про те, що Божий світ добрий, у ньому живе тільки добро, і все залежить від добра.
Будь-які протистояння – сімейні, міжособистісні, міжнародні – мають варіанти мирних рішень. Власне духовне життя і є поступовим, м'яким входженням у добро. Воно вимагає від нас постійного цілеспрямованого зусилля. У добро неможливо увійти якимось одноразовим вольовим зусиллям, на нього не піднятися силою. У добро треба вживатися. Але в цьому вживанні є і своя особливість.
Спочатку ти несеш добро, потім воно несе тебе
Спочатку християнин багато років намагається вибудовувати своє життя по лінії добра, незважаючи на те, що пориви злих реакцій пристрастей намагатимуться збити його з цього курсу. Але поступово, входячи в течію добра, він помічатиме, що вже воно саме починає керувати його життям. Прийде час і для того, щоб зробити добро, вже не потрібно буде докладати зусиль, оскільки вітрило серця зловить цей напрямок вітру. Тоді й світ почне відкриватися перед ним із зовсім іншого боку.
Християнин зрозуміє не розумом, а серцем, що мета спасіння душі має непорівнювано більший масштаб як для нього самого, так і для всієї світобудови, ніж він це уявляв раніше. Порівняно з нею всі війни, епідемії, особисті нещастя та інше здадуться лише дрібними гілками, які мчать поруч із ним у цьому глобальному потоці всесвітнього буття.
Скорбота – це слово Бога, звернене до нас особисто
У цьому русі відкривається ще один закон, який не зрозумілий для більшості людей. Біди та нещастя – це голос Бога, звернений до нас особисто. Скорбота – це переведення рейок на нові шляхи, коригування напряму нашого життя. Трагічні події – станції по дорозі, які необхідно проїхати. Коли людина на ходу вистрибує з поїзда своєї долі, аби не проїжджати через ту чи іншу станцію, вона не знаходить нічого, крім ще більших скорбот. «Бо все має бути» (Мв. 24:7-8).
Православний християнин не шукає того, хто винен у його скорботах та бідах. Він шукає відповіді на питання: яким я маю бути в цих нових для нього обставинах життя, які з коренем виривають його зі звичного горщика побутового спокою та комфорту. Він не бігає від цих скорбот, а вчиться в них перемагати свій панічний страх та егоїстичну ненависть.
Червоточина наукового богослов'я
Викладаючи багато років різні дисципліни у галузі богослов'я, завідуючи кафедрою богослов'я на посаді професора, я на своєму досвіді переконався у брехливості механізму нашого т.зв. наукового богопізнання. А війна показала мені у всій «красі» його каліцтво в особі тих кабінетних богословів, які, розіп'явши Христа і розтоптавши Євангеліє, виправдовують геноцид та вбивства в «ім'я добра і справедливості».
У нашому механізмі пізнання є величезна червоточина. Суть її в тому, що ми хочемо пізнати Бога розумом. Так, ми погоджуємося, що є досвід старчества, духовна практика та ін., але на найглибшому рівні в Біблії, у Святих Отців ми шукаємо нових знань, нових відкриттів. Нам здається, що, послухавши чиїсь лекції, прочитавши якісь розумні книги, здобувши диплом бакалавра, магістра, доктора богослов'я, ми дізнаємося про щось таке, що зможе змінити наше життя і зробити нас іншими. Йдучи таким шляхом, людина дійсно стає іншою, але тільки в гірший бік.
Розум ніколи й нікого не приводив до Бога. Навпаки, здоровий глузд і логіка вивели з Церкви чимало людей. До віри приводить добре серце та благодатна інтуїція. Тому іноді буває так, що починає свій шлях до Бога майбутній богослов із щирого серця, а закінчує освіченим вченим циніком. Але відбувається це не відразу, а повільно, поступово та непомітно для самої людини.
Справжнє богопізнання
Насправді справжнє входження в християнство, у благодатне життя Святого Духа, пов'язане не з науковим богослов'ям, а з терпінням. І не просто з терпінням, а з довготерпінням! Це єдиний шлях до Христа, іншого немає. Довготерпіння вимагає сталості та є фундаментом богопізнання. На цьому фундаменті з'являється мужність. З мужності виростає безстрашність.
Спасіння – це стійкість перед злом. Але якщо навколо тебе не буде зла, то як ти тоді навчишся цієї стійкості та терпіння? Так, у короткі роки війни, лих, краху всього колишнього способу життя, через навчання в терпінні та смиренності, ми маємо можливість швидко увійти до гавані спасіння. Час лихоліття може дати для нашої душі більше, ніж довге життя, прожите у спокої та безпеці.
Річ у тому, що в терпінні сховано все: увага до молитви, цілеспрямованість, мирність духу. У семінаріях цього не вчать. Це все є практичне богопізнання, яке може дати тільки той учитель, який сам пройшов цю школу. Без нього всі лекції та семінари з морального богослов'я або аскетики схожі на уроки плавання, які проводяться в бібліотеці.
Як поєднати війну та розумне діяння?
Тут ми повертаємося до того, про що вчив архімандрит Віталій Сидоренко. Тепер стає зрозумілим, навіщо потрібна Іісусова молитва, навіщо тримати розум у серці в той час, коли навколо тебе клекоче пекло життя. Життя – це вічна турбулентність. Вона намагається нас розвалити на частини, вибити з колії до Христа. А увага до себе – єдине, що дає нам можливість не захопитися загальним виром страху і ненависті, який всмоктує в себе величезні маси народу. Цій щоденній, щосекундній турбулентності нам нічого протиставити, крім терпіння, покаяння, Іісусової молитви, смирення, довіри Богу та уваги до своєї внутрішньої людини.
Людина покликана до кінця життя стати живою особистістю, здатною до співтворчості з Богом. Особою, яка зможе стати Його другом, а не рабом. Духовне життя – це насамперед творчий процес, який може бути стандартизованим. Справжні художники творять не за правилами, а за інтуїцією, натхненням. Коридор із заборон спочатку може бути й корисний, щоб привести людину до дисципліни та порядку, але якщо по ньому йти все життя, то він ні до чого, окрім рабства та «православної» солдафонщини, не призведе. А це саме те, чого нас навчають сучасні книжники та фарисеї.
У духовній перспективі слід поступово уникати розумової діяльності, вирощуючи замість неї сердечну благодатну інтуїцію. Тоді ні війни, ні епідемії вже не матимуть жодного значення. Тому що справжнє духовне життя стоїть вище за всі ці потрясіння.
Те, що всередині, важливіше, ніж те, що зовні
Коли нам це вдаватиметься, то ми зрозуміємо, що наше життя чимось схоже на кіно. Ми в ньому беремо участь як артисти. Змінюються декорації, ролі. Але головне не в тому, що відбувається навколо тебе, а те, що відбувається у тебе всередині. Архімандрит Кирило (Павлов) навчав своїх духовних дітей тому, щоб вони в будь-яких обставинах усі свої зусилля спрямовували на збереження миру в душі, «набули в собі дух мирен».
«Улюблений, очнуся від мороку цього життя, щоб жити вічно в Богові, що мудро веде твою душу до спасіння. Зрозумій – ти богоподібна особистість, яка не прив'язана ні до розуму, ні до тіла. Твоє завдання – розірвати ці уявні ланцюги. Зрозумій, це зовсім не духовна практика сперечатися з усіма поспіль, утверджуючи своє розуміння православ'я. Немає жодної духовності в тому, щоб зазубривати цитати святих отців і відточувати свій інтелект. Дивись, щоб до кінця життя ти не перетворився на старого прихожанина, що буркотить, закис у своєму побуті. Наша стара людина не зрушить з мертвого місця доти, доки життя не почне вибивати ґрунт з-під його ніг. Не чекай на це. Зрозумій, якби навколишній світ був справжнім, Бог залишив би нас жити в ньому вічно. Відкрий нарешті у своїй душі механізм, яким цей світ зачаровує твою душу. Зрозумій, що його театр тіней починається з вішалки, якою є твій розум, що повісив тебе на зачіпці уподобань. Твій розум і твоя душа і є світом. Зрозумій таємницю буття – як і про що ти думаєш, таких людей ти й бачиш довкола себе. Ти притягуєш їх до себе за схожістю з ними свого мислення. Якщо розум твій злий, якщо він ненавидить і прагне помсти, то довкола тебе завжди будуть тільки злі люди. Якщо твій розум добрий, то й поряд з тобою пліч-о-пліч стануть добрі люди. Все, що тебе оточує, є породженням твого розуму, і воно нероздільно пов'язане з твоїм життям і твоїми думками. Зрозумій, усе, чим ти можеш допомогти цьому світу і людям, які живуть у ньому, так це очистити свою власну душу і здобути у своєму серці благодать». Старець Симеон (Безкровний).
