Чим підпорядкування відрізняється від послухання, або Як нас обдурили

Смирення та послухання – основи спасіння світу та людини

«Я ж Раба Господня, нехай буде Мені згідно з словом твоїм», – ця фраза Богородиці співвідносна з першими словами Біблії: «На початку Бог створив Небо та землю». Слова Божої Матері – початок приходу Бога у світ. Цей початок не менш значущий, ніж творіння світу. Деякі святі отці пишуть про те, що прихід Бога у світ – подія більш значуща, дивовижна і чудесна, ніж саме творіння світу.

Послухання волі Божій та смирення Богородиці – основа, завдяки якій стало можливим втілення у створений світ Бога-Логосу. На них же збудовано все домобудівництво нашого спасіння. Тому що Сам Син Божий звершив Свою Місію, ґрунтуючись на послуху Своєму Отцеві і смиренному виконанні Його Волі. Ці якості потрібні й для нашого спасіння, тому що вони закладені в якійсь фундаментальній основі буття майбутнього віку. Без смирення та послуху спасіння людини буде, швидше за все, неможливим. Методика навчання та набуття цих двох фундаментальних основ буття душі християнина була розроблена дуже давно у духовних лабораторіях чернечих келій.

«І іпотагі» – підпорядкування

Початковий її етап був досить простий, але водночас і дуже болючий для особистості послушника. Грецькою мовою він називався «і іпотагі», тобто «підпорядкування». Це грубий примус, підкорення сильнішому. Завдання цього етапу - виколупати з душі людини її вольове ядро, яке за суттю є серцевиною самості та егоїзму. Цей етап, як правило, був пов'язаний з приниженням та зневаженням того, що в світі заведено називати гідністю людини. Руйнувались традиційні уявлення про справедливість, що переживалося дуже болісно. Тут виривався головний нерв старої людини – її гординя. Якщо порівняти святість із зображенням з каменю, то «і іпотагі» – це відділення найгрубіших і найбільших шматків, створення заготовки, з якої потім вестиметься тонка філігранна робота майстра. Тривалість цього етапу залежала від характеру та потенціалу самого послушника та могла тривати різний період часу. Закінчувалась вона тоді, коли душа учня приходила до стану «м'якості», що дає можливість приступати до наступного, найскладнішого, періоду навчання, який називався «і іпакуї».

«І іпакуї» – послухання

У послуху, на відміну від підпорядкування, діють зовсім інші закони. Тут немає й не може бути жодного насильства, воно здійснюється добровільно, з благоговійною увагою, довірою та найвищою любов'ю. На цьому етапі старець – це бог після Бога. Ставлення до нього майже таке саме, як до Христа. Його слово – це як слово Христа, яке не допускає жодних сумнівів чи вагань. Послушник повністю ввіряє себе в руки духовника і набуває стан цілковитого безпіклування та безпечалля, живучи у повному підпорядкуванні та не роблячи нічого без його благословення. Старець на себе бере волю свого учня.

Досконале послушництво – найшвидший і найлегший шлях спасіння, якщо воно проходить правильно і там немає жодного, навіть найменшого проблиску егоїзму та самості. Смирення та послухання в цьому стані досягають такої досконалості, що через старця учень, відсікаючи будь-які свої помисли (не лише злі, а й добрі), приходить до прямого послуху Богу і сам стає старцем.

Але так здається лише із зовнішнього боку. З внутрішнього ж тут починається дуже жорстока брань, бо диявол дуже добре знає спасительність для душі послухання і те, до якої духовної досконалості воно веде. Сатана нападає на послушника з усією своєю люттю і робить усе можливе, щоб посварити його зі старцем, обмовити вчителя та привести душу учня в збентеження. Якщо ж йому це не вдається, то він осоромлений віддаляється від такого послушника, а той піднімається на рівень свого старця, стає його наступником у духовному окормленні інших монахів.

Послухання як прислухання

Послух – це не передання знань, а якесь таємниче вбирання учнем духу життя свого вчителя. Старець Симон Безкровний, коли вже подвизався самостійно в горах Абхазії, не згадував, чому його навчав архімандрит Кирил Павлов. Він відчував у собі дух свого вчителя і чинив з духовної інтуїції так само, як і він.

Особливості духу старця відповідно позначаються й на житті його учнів. Так, одні старці закарбовують у своїх послушниках слово Істини. Інші врозумляють своїм прикладом, усуваючи з їхніх душ помисли сумніву. Треті преображуючою благодаттю освячують серця. Четверті передають свій досвід богопізнання. Усе залежить як від самого вчителя, і від близькості до нього серця учня. Спільне для всіх цих шляхів – практичне входження у благодать Духа Святого.

Одна справа розуміти це розумом, теоретично, а інша – осягати дослідно, що таке життя в Дусі Божому. Різниця між цими двома станами така сама, як і між їжею, намальованою на картинці, і тією, що стоїть на столі і кладеться в рот.

Сучасний стан

Традиція справжнього послуху, так само, як і різниця між «і іпотагі» та «і іпакуї», сьогодні вже практично повсюдно втрачена. Перекладачі святоотцівської літератури давно не морочаться з цими двома термінами і кожен із них перекладають як послухання, хоча між ними величезна різниця.

У житті деяких монастирів та єпархій все зведено до банального адміністративного підпорядкування, хоча воно й називається «послуханням». Але це не етап духовного зростання, а підпорядкування заради підпорядкування. Похмура казармова дисципліна таких монастирів за умовчанням не здатна народжувати всередині себе преподобних. У цьому одна з трагедій сучасного чернечого життя.

Підпорядкування і наступне за ним послухання – це шлях, що веде до свободи в Дусі Святому, а не до рабства вищому начальству. Але коли це саме начальство не має жодного духовного авторитету, то від нього або намагаються триматися якнайдалі, не потрапляючи на очі, або ж, навпаки, догідливо з ним зближуються заради службової вигоди.

Прагнення до спасіння на початку шляху може швидко змінитися на прагнення стати на сходинку вище в церковній ієрархії для того, щоб не тобою командували, а вже ти міг командувати іншими. Це шлях в нікуди. Як наслідок усіх цих процесів, така людина, рятуючись від світу, приходить, по суті, в той самий світ, тільки вже монастирський або єпархіальний, але що живе за тими самими законами. Але навіть у цій ситуації тут все ж таки діють, хоч і спрощені, закони духовного життя, які дають можливість людині тією чи іншою мірою впоратися через підпорядкування зі своїм егоїзмом та отримати надію на набуття смирення та послухання.

Спасіння в миру

У мирському житті справи більш сумні, бо кожен живе за своєю власною волею. В ньому все керується помислами, які ведуть душу, куди захочуть. Душевний світ не передбачає набуття якоїсь стабільності, тому що сьогодні те, що ми вчора любили, вже ненавидимо, наш настрій безпосередньо залежить від думок у голові, якими ми керувати не можемо, а диявол грає нами, як кішка з мишкою, через емоції, думки та почуття.

На відміну від монастиря, де монаху достатньо підпорядковуватися начальству, не переймаючись тим, як утримувати сім'ю і чим годувати дітей, мирянину потрібно щодня приймати самостійно ті чи інші вольові рішення. Тому ні про яке відсікання своєї волі тут мови бути не може. Який же тут вихід і що можна сказати на втіху собі та іншим із цього приводу?

Підпорядкування в миру

Перший етап, т.зв. «і іпотагі» – підпорядкування, ми можемо пройти, підкоряючись зі смиренністю тим скорботним життєвим обставинам, на які вплинути не можемо. Це наші вчителі смирення та терпіння. У житті кожного з нас є також чимало начальників, у тому числі деспотів і самодурів, які не проти нас «посмиряти». Якщо їхнє «смирення» не входить у конфлікт із нашою совістю та Євангельськими заповідями, то й від цього можна отримати духовну користь, бо це так чи інакше руйнує нашу гординю та самість.

Іноді такими «вчителями» можуть стати навіть найближчі та найрідніші нам люди.

Послухання в миру

«І іпакуї» – справа тонша. Саме слово походить від «прислухатися», «слухати зсередини». Цей стукіт у двері, на який можна відповісти, а можна й промовчати. Тут слід розвивати свою духовну інтуїцію, оскільки цей процес творчий. Справжнє послухання проходить через серце, яке не живе світом, а навпаки, прагне з нього вийти. Його таємниця в тому, що кожна людина має знайти свій особистий, індивідуальний шлях до Бога.

З кожним кроком наближення до Нього Бог Сам поступово піднімає наш поріг терпіння все вище і вище. Намагаючись його подолати, ми, як правило, будемо падати, каятися, смирятися, і через це духовно зростати. Не треба боятися цих падінь та взагалі життєвих конфліктів. І ті, й інші – наші «старці». Бог хоче, щоб завдяки їм ми навчалися. Внутрішньо завжди треба бути готовими до того, що, можливо, вже сьогодні Бог надішле до нас одного з таких «учителів» як випробування. Отже, все це – подарунки від Бога, Його екзаменатори. У кожній спокусі завжди присутні троє: ти, твоя спокуса і Сам Бог. Нещастя, образи, хвороби – те, що робить нашу душу сильнішою. Віруюча людина може дійти такого устрою, коли вона не тільки не боятиметься нещасть, але навіть бажатиме їх, щоб стати сильнішою і ближчою до Христа. Таким чином, відсікаючи свою волю і ввіряючи всього себе, свою долю в руки Божі, ми проходимо шлях нашого «і іпакуї» та отримуємо ті самі результати, що й у послуху старцю.

Найважливішим плодом на цьому шляху має бути оживлення нашого серця. Диявол, діючи через розум, стане нас плутати і водити за ніс. Малювати перед нашою уявою життєві драми, комедії, трагедії, щоб збентежити і залякати нас. Тому так само, як і в послуху старцеві, нам треба вчитися жити в серці, а не в голові, реагуючи на все, що з нами трапляється, не розумово, а молитовно. Інтимний шлях до Бога проходить лише через серце, іншої дороги немає.

Слова старця

«Пізнай нарешті, що справжня свобода – це не кухонні теорії, це довга практика смирення та самовіддання. Пізнай нарешті, що прив'язаність до тіла – це ознака хибного знання. Знання, від якого віє могилою. Пізнай нарешті, що хибне знання – це егоїзм і гординя, що перейде у ненависть та богоборство. Зійди нарешті з хибного шляху, який переконує тебе починати та кидати. Вступи нарешті на безпомилковий шлях самозречення. Не витрачай свої сили на пошуки земного щастя. Невже ти ніколи так і не станеш проникливим і смиренним і так ніколи не перейдеш у дусі до справжнього блаженства у Христі. Пізнай нарешті, що тобі ніколи не всидіти на двох стільцях. Послужити світу і догодити Богові, не бути такого. Обери нарешті камінь спасіння та проводь молитовне життя. Пізнай нарешті суть Євангелія, яке не в словах, а в справах. Як Христос діє, так і ми маємо діяти. Як Христос говорить, так і ми маємо говорити. Як Христос розуміє, так і ми маємо розуміти. Пізнай нарешті, що досягти цього можна лише у Дусі Святому. І іншому шляху не бути. Не бути такому, щоб хтось уподібнився Христу без допомоги благодаті». Старець Симон (Безкровний).