До Царства Божого не входять напівфабрикати

Сьогодні ми продовжимо розмову, розпочату в публікації «Трагедія пострадянської версії Православ'я», оскільки, судячи з відгуків, піднята тема виявилася більш затребуваною, ніж я міг очікувати, і, швидше за все, потребуватиме ще не однієї такої розмови. Так само, як і в першій публікації, деякі приклади і судження я буду запозичувати з духовних розмов старця Серафима (Захарова), учня ієромонаха Симона (Безкровного).

Відретушована святість

Одна із «заслуг» книжників у тому, що їм все ж таки вдалося вирити бездонну прірву між нами, простими грішниками, і святими, ідеальними праведниками. Але правда в тому, що, по-перше, кожен із нас покликаний до святості тією мірою, якою ми її можемо набути в Божому задумі. І Бог на менше ніяк не згоден. А по-друге, у будь-якій святості відбувається чудо єднання двох природ – людської, з усіма її індивідуальними особливостями, та божественної у формі благодатної енергії. Божественне не скасовує людське, але книжники його чомусь скасували. Тоді як це людське для нас дуже важливо.

Як грішна людина, нічим не краща, а іноді навіть і гірша за багатьох з нас, стає святою? Як проходить цей шлях? Але в житійних варіантах навіть сучасних нам святих ретельно прибрано їхні гріхи (тобто помилки), які неминуче супроводжують життя будь-якої людини, яка прагне Бога. Більше того, чомусь ніхто не хоче говорити про ті зовнішні спокуси, про які розповідати якось незручно. Наприклад те, що преподобного Серафима Саровського ченці його ж монастиря, м'яко кажучи, не любили і вважали за чаклуна. Преподобного Порфирія Кавсокалівіта теж вважали чаклуном.

Коли Паїсій Святогорець шукав духівника на Афоні, він насамперед вирушив у скит Святої Анни, де на той час процвітало духовне діяння братства Йосипа Ісихаста. Але на шляху йому зустрілися «благочестиві» ченці, які докладно пояснили Паїсію, що отець Іосиф лжестарець, а всі його учні перебувають у глибокій омані й уже загинули для вічного життя. Отець Порфирій пізніше довго докоряв собі за те, що послухав цих ченців.

Втім, багато ченців, які досить близько спілкувалися зі старцем Паїсієм та преподобним Силуаном Афонським, теж не шанували їх за святих. Для них вони були звичайні ченці, які нічим від інших не відрізнялися. У зв'язку з усілякими хибними чутками архімандрит Віталій (Сидоренко) так і не був канонізований разом із нещодавно прославленими Глінськими старцями, з якими він свого часу подвизався.

Не продовжуватиму список таких прикладів, тому що їх насправді багато. Такі незручні ситуації в житійних книгах не згадуються, тому що там все ретельно відредаговано, і всі місця, що бентежать, видалені.

Людська слабкість у святості

Чи може бути святий із поганим характером? Може, ще як може! Як це не дивно, але людські немочі благодать не знищує, вона їх поступово перетворює через смиренність подвижника. Але й усі ці редакційні виправлення книжників виникли не на порожньому місці. Попит народжує пропозицію.

Так, наприклад, у Трійце-Сергієвій лаврі разом із архімандритом Кирилом (Павловим) трудився ще один не менш відомий духівник. Від отця Кирила ніколи неможливо було добитися якоїсь прямої відповіді на поставлене запитання. Відповідав він ухильно, завжди запитував: «А як у тебе на серці?». Був м'який, добрий, завжди залишав людині свободу, не тиснув на неї, більше вчив власним прикладом.

Інший же духівник, навпаки, завжди давав чіткі та однозначні рекомендації – «ти одружуйся», «ти не одружуйся», «цю роботу кидай», «на ту йди» та інше. Був строгий, вибагливий і ригористичний. До нього люди йшли з більшим прагненням і бажанням, ніж до отця Кирила. І обличчя цих людей теж були чимось один на одного схожі, суворі й рішучі. Про трагічні наслідки ось таких однозначних і строгих рекомендацій цього духівника в житті людей, які їх послухали, ви теж ні дізнатися, ні прочитати ніде не зможете. Але їх, на жаль, чимало.

Духівник – не шоколадка

Виходить так, що для більшості православних людей духівник – це святий оракул, який завжди дасть точну та однозначну відповідь на всі поставлені запитання. На цей вигаданий людьми хибний стереотип завжди буде великий попит. Якщо чернець неохайний, кудлатий, у рваному підряснику і злегка придуркуватий, то у нього є дуже багато шансів на те, щоб серед народу уславитися прозорливим старцем. Але насправді це не так.

Старець може бути дуже й дуже різним. Він може бути складною людиною зі своїм непростим характером, він не повинен бути втіленим добром і всім подобатися, він не шоколадка. І тим більше старець – це не той, хто знає наперед, як тобі краще влаштуватися в земному житті. Головне, чого він повинен тебе вчити, так це як спастися від цього світу.

Більшість православних розчаровується у своїх духівниках, вчителях і старцях у зв'язку з їхніми людськими недугами, яких у кожному з них більш ніж достатньо. Старець Симон якось сповідав одного зі своїх духовних чад, який прийшов до нього з дальньої глибинки ближче до вечора, і не залишив його переночувати в себе – відправив уночі йти лісом назад. Цього було достатньо, щоб той порвав зі старцем усі стосунки. Але старець нікого не тягне за собою і насильно в Царство Боже не тягне. Кожен має туди йти своїми ногами, але для цього треба подорослішати. Подорослішати – значить змиритися. Шлях до Бога завжди пов'язаний із самозреченням, а хибна духовність – із залипанням і прихильністю до світу та неприязню до людей.

Святі супергерої

Святі у православнуто-побутовій уяві – це такі герої духовно-фантастичних оповідань: відважні, сильні супермени, які масово чудотворять, які перемагають бісівські полчища однією лівою, мають духовний рентген, бачать наскрізь людей на будь-якій відстані. Супергерой не має права на слабкість і помилки, інакше який він герой. Тому, коли преподобний Нектарій Оптинський після закриття монастиря змушений був оселитися в селі Плохіно на Холмщині, і його почали долати зневіра та туга, життєописувач одразу ж обмовляється, щоб читачі навіть і не думали про те, що щось таке зі старцем могло відбуватися. Ні, він був увесь час духом бадьорий і мужній, а це так, здалося.

Та ні, все може бути, бо святі зліплені з такого ж тіста, що і ми, і шлях у нас з ними один і той самий. Вони так само грішили, так само, як і ми, сумували, побивалися, боялися, все було в їхньому житті, як і в нас. І якби житія святих не ховали від нас правду про них, то й у нас було б більше віри в те, що нам також можливо цей шлях пройти з Божою допомогою.

Велич святих у тому й полягає, що людські немочі в них були переможені благодаттю Божою. Ми ж намагаємося з ними впоратися власними силами, не дозволяючи черз свою гордість зайнятися цим Богу. А для цього потрібно лише змиритися. І, як не дивно, упокорюють нас саме ці ж недуги.  

У Царстві Божому немає напівфабрикатів

Тут є ще один важливий момент. Уявіть собі ситуацію, коли вам провели екскурсію Третьяковською галереєю, до кінця якої запропонували прямо зараз з першого разу написати щось на кшталт «Ранок у сосновому лісі» І. Шишкіна. Ніхто з нас навіть не намагався б це зробити, бо знаємо напевно – нічого не вийде. Так само можна нам пропонувати стати схожими на святих людей, намагаючись скопіювати з агіографічних полотен їхній образ без права на помилку. Страх помилитися – це ще одна важка спадщина шкільних богословських традицій. Ніхто не говорить про те, що спастися, уникаючи помилок, просто неможливо. Помилки будуть завжди. Більше того, вони є необхідним елементом спасіння, тому що без них ще не спаслася жодна людина. Помилки вчать нас смиренності та покаянню. Вони дають потрібний досвід боротьби. Найбільший художник починав з того, що малював якісь каляки-маляки. Але без них він не намалював би те, на що можна дивитися нескінченно довго. Різниця між нами і святими велика, але вона переборна, потрібно лише перестати боятися помилитися і почати жити. Падати, підводитися, намагатися щось робити. Не має значення, скільки ти разів упав, важливо скільки ти разів піднявся, щоб іти далі, незважаючи на всі отримані після падіння удари. Виходить так, що ми хочемо залишатися в дитсадку назавжди, навідріз відмовляючись йти до школи. Але це неможливо не тільки в земному житті, а й у нашій небесній мандрівці. Напівфабрикатом у Царство Боже не ввійдеш. 

Гра без правил

На відміну від богословських наук у духовному житті немає канонів та правил. Прихід Христа у світ порушив усі звичні нам правила, розпорядження та порядки. Пророк Іоанн Предтеча, коли побачив Агнця Божого, що прийшов у нього прийняти Хрещення, жахнувся. Синодальний переклад не передає нам тієї драми, яка розігралася під час Богоявлення. Іоанн не просто «утримував Його», як ми читаємо це у російському тексті. Він буквально заперечував, перешкоджав Іісусу щосили. На що Спаситель відповів суворим наказовим окриком. Якщо це перекласти на людські емоції, можна було б сказати «з гнівом». «Залиш тепер», – сказане Іоанну, не передає цієї експресії. Було б правильніше написати «припини негайно» або «припини зараз». Тут відбувається щось страшне, те, чого Іоанн боїться. Відбувається порушення правил. Це він має хреститися у Іісуса, а не навпаки. Так неправильно, але Спаситель змушує його йти проти правил.

Євангеліє – це не просто історія життя Спасителя, це ще й зведення законів, розуміння яких залежить від духовної зрілості читача. Також і в духовному житті дуже багато таємниць, непідвладних розуму. Все життя в нашому світі побудовано за тими чи іншими правилами. Правила злочинної спільноти карних злочинців і правила суспільного життя насправді одне від одного мало чим відрізняються. Кожна корпорація має свої правила. Але душа відчуває, що всі ці умовності – не більше ніж мовчазна згода людей жити за вигаданою ними брехнею. Зараз ми приходимо до такого часу, коли нам скоро нав'яжуть загальні для всього людства правила життя, без виконання яких саме життя людини в цьому суспільстві буде неможливим. Але ця тема виходить за межі нашої публікації.

Як втекти з матриці

Ми живемо у матриці, а спастися – значить вийти за прапорці цієї системи. Для цього потрібно зібрати все необхідне для такої втечі. Не допильнуєш лише одну якусь незначну дрібницю, і всі збори виявляться марними. Наш розум – головний страж та наглядач у цій матриці. Його завдання – стежити за тим, щоб ми жили за правилами та не виходили за межі системи. Послух – необхідний елемент спасіння, він потрібен, щоб сховатися від цього вартового для втечі. Коли послушник «відключав» своє мислення, не думав і не міркував, не включав свою т. зв. «логіку», лише виконував те, що казав йому старець, це працювало і давало свої спасительні плоди.

Без послуху спастися неможливо, це якийсь загальний найважливіший закон світобудови, який є основою його основ. Господь Іісус Христос прийшов на землю задля послуху Батькові, виконуючи у всьому Його святу волю. Ми всі маємо пройти через цей закон. Ті, хто вислизатиме, кусатиме руки провіднику, звиватиметься, намагатиметься втекти, матиме дуже багато скорбот, поки не змириться і все-таки не піде цим шляхом. Перехід від смерті в життя – тільки через вузьку колоду над прірвою, і ця колода – послух. Але він має бути добровільним. Але біда ще й у тому, що багато духівників не мають уявлення, що таке послух, плутаючи його з підкоренням чи примусом. Але «чмиріння» молодих солдатів у навчанні ніяк не можна назвати «слухняністю». Підкорення чи примус – це те, що практикують у православ'ї казарменного типу, а покора має духовний рівень і зрозуміти, що це таке, можна лише з власного досвіду.

Копай колодязь

Зрозуміти це можна по-різному, і ми наведемо тут один із таких прикладів.

Один молодий чернець шукав усамітнення і молитовної тиші далеко від цивілізації. І він знайшов її далеко в Таджикистані, де не було нікого, тільки вагончик і безкрайня пустеля. Але біда – там не було й води. Що робити? Таджик, який його туди привіз, зі сміхом сказав: «Та ти не хвилюйся – копай колодязь». Це було безумством, бо копати треба було б метрів п'ятдесят углиб. Але чернець узяв лопату і почав копати. Він викопав до пояса. Таджик приїхав, подивився і почав сміятися. Але чернець не звертав уваги, хоча розумів, що це марно. Він викопав по груди і дійшов до шару пилоподібної глини. Її неможливо було викидати нагору, як звичайний пісок, потрібно було тільки швидко набирати в лопату і одразу ж підкидати нагору, бо вона була, як порох. Монах вирішив перестати взагалі про щось думати, а просто копати. Таджик тепер приїхав із друзями, і всі разом сміялися з ченця і підбадьорювали його: «Давай, давай, молодець». Коли чернець викопав яму собі по шию, то зрозумів, що далі йому не вдасться викидати цей пил. Знову приїхав таджик і сказав: «Я знайшов краще місце, поїхали зі мною». І він повіз його до прекрасних гір, де були і квіти, і повноводні озера, і прекрасна синь небес. Цей чернець десь у душі відчув, що це був урок від Бога. Варіанти такого уроку можуть бути різними, важливо вловити суть. 

Послух – це довіра

Послух є передусім довірою Богові. Коли людина навчиться Йому довіряти, тоді Господь прибирає завдання. Він просто знімає її через непотрібність. Цей урок чернець запам'ятав на все життя. Тепер він часто каже своїм учням: «Копай колодязь», і ті розуміють, про що йдеться. Треба було лише трохи потерпіти. Але якби він став ремствувати, кричати: «Тут жити неможливо», «та що це таке», «навіщо ти мене сюди привіз?» – все склалося б інакше. Справа не в таджику, а в Бозі. Бог приводить нас до таких розвилок у житті, коли доводиться обирати. Наше завдання – зробити правильний вибір. Бог на шляху спасіння виводить душу зі всього формального, зі світу ноуменів. Ми шукаємо, як би схопитися за зовнішнє, хочемо гарантій, а їх нам ніхто дати не може.

«Зрозумій нарешті, що духовне читання – добре, але всяке духовне читання говорить про молитву і тому молитва краща. Зрозумій нарешті, що кричить тобі у вуха Євангеліє. Навіщо Христос сходив на гору та молився. І якщо ти хочеш навчитися молитві, йди у гори. Саме там чекає на тебе богодухновенний старець, а не в переходах підземки. Пізнай же нарешті, як на висоті гір проясняється розум, очищається серце і розчулюється душа. Невже ти так ніколи й не відкриєш, що істинна молитва не втомлює, бо в ній серце набирається сил і розум очищується від турбот. А тіло сповнюється здоров'ям. Невже ти так ніколи й не побачиш, що від надлишку суєти та піклування душа стає дикою і вже не розуміє, що треба звернутися до себе, втрачаючи сили та втрачаючи можливості знайти їх у молитві. Зрозумій нарешті, що навіть якщо тіло зайняте роботою та допомогою ближнім, серце має бути зайняте Богом. Зрозумій же, що ти ніколи не досягнеш цього, якщо не даси розуму безперервну молитву».