Диявольське глузування православних над православ'ям
Сьогодні до мого міста прилетіло дванадцять ракет.
«Учитель! Яка найбільша заповідь у законі? Іісус сказав йому: полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм... друга ж подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе...».
Сьогодні вночі до мого міста прилетіло дванадцять ракет. Декілька з них розірвалися неподалік мого будинку. Деякі люди ввечері лягли спати на цьому світі, а прокинулися вже в іншому. Про заповідь любові, яку читають у храмах цього недільного дня, буде сказано дуже багато пафосних і пишномовних слів вустами тих служителів Христа, які не лише виправдовують вбивства ні в чому не винних людей, а й навіть благословляють на ці злодіяння.
Від свого старця, який живе в Святому Дусі, я почув дуже прості й зрозумілі мені слова: «У цьому світі немає нічого такого, за що треба було б помирати самому або вбивати інших людей». Христос, судячи з того, що сказано в Євангелії, не був прихильником убивств. Навпаки, головне, чого Він навчав – це любов. Воно й зрозуміло, бо Сам Бог є Любов. Як же так сталося, що ті, хто має бути «зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1Тим. 4:12), навчає вбивати і проповідує насильство.
Як повчальний приклад я розповім про священника, історія життя якого ще чекає на свого дослідника. Біографія цього батюшки, звичайно, дуже непроста, але що можна сказати напевно, так це те, що він був завжди щирий у своїх пошуках сенсу життя і намагався жити за Божими заповідями. Йдеться про архімандрита Спиридона Кислякова (1875-1930), похованого на Солом'янському цвинтарі м. Києва. Я візьму один епізод його життя, який дуже сильно нагадує наш час. Далі в лапках йдуть цитати із записок самого архімандрита Спиридона.
Вже з семи років майбутній архімандрит бачив світ як переддень Царства Божого. Ще будучи дитиною, він почав мандрувати святими місцями, любив молитися ночами безперервно. Коли підріс, став серйозно займатися самоосвітою, а після багатьох пошуків, борінь та спокус прийшов до розуміння того, що істина на світі тільки одна і це є Слово Євангельської Правди. Тому він вирішив пов'язати свій життєвий шлях із православним чернецтвом. Прийнявши спочатку постриг, а потім і священничий сан, отець Спиридон набув великого життєвого та пастирського досвіду. Перед початком Першої світової війни він служив кліриком Андріївського Афонського обійстя в Одесі. Спочатку батюшка дотримувався тієї думки, що війна є однозначне зло, і жодної правди з т.з. зору Євангельської істини у собі нести не може.
«Поки християни будуть вести війни, доти вони... не мають права називати себе християнами».
Одну зі своїх проповідей отець Спиридон закінчив таким викриттям: «Поки християни будуть вести війни, доти вони... не мають права називати себе християнами». Правлячий архієпископ Херсонський та Одеський Назарій (Кирилов), якому одразу ж донесли про слова його підопічного, побачив у настрої ієромонаха прояв толстовства та пообіцяв, що у разі нерозкаяння видасть його начальнику Одеського військового округу. Отець Спиридон розгубився. Але не від страху за своє майбутнє, а від архіпастирських доказів про священність війни, що починається, а головне від народного патріотичного пориву, що подіяло на нього «заразливо», як писав він у своїх спогадах.
Два місяці отець Спиридон провів у ваганнях. Нарешті, за порадою одного духівника, вирішив сам вирушити на війну і на місці дізнатися – від Бога вона чи диявола. Перше, що він побачив, так це те, що йшли воювати мужики, які гадки не мали навіщо і проти кого вони воюють. Наприклад, гасло «Світ без анексій та контрибуцій» розумілося ними, як протест проти якихось жінок, яких звуть Анексія та Контрибуція.
Виконуючи благословення духівника, отець Спиридон ревно виконував обов'язки військового священника, вважаючи, що це «справа Божа». Правда, входячи в палати поранених, ієромонах іноді сумнівався в правильності своєї позиції, але все ж таки в його душі перемагало т.зв. «національне почуття». Через час, як талановитий проповідник, отець Спиридон став полковим священником і двічі на день надихав колони солдатів своїми полум'яними промовами «про необхідність бути бичем у руках Божих для гордих тевтонів!» Під час проповіді воїни «завжди сильно плакали, після закінчення ж церковного богослужіння, незважаючи на свої сльози, виходили з церкви розлючені, наче голодні леви, дихаючи злобою проти німців». Так тривало чотири місяці, під час яких ієромонах причастив Святими Дарами «близько двохсот тисяч солдатів, які йшли вбивати інших християн». Церковне начальство було дуже задоволене активним батюшкою і звело його в сан архімандрита.
Коли отець Спиридон, входячи до храму, бачив тисячі солдатів, що на колінах співали акафіст Іісусу Найсолодшому, то починав плакати.
Але, занурюючись у хвилі людського горя, отець архімандрит почав поступово прозрівати все бузувірське підґрунтя трагедії. Сильно на нього вплинули відверті бесіди солдатів, офіцерів, лікарів. Війна, в яку Росія необдумано вступила, оголила не лише її неготовність до бойових дій такого масштабу, а й усю фальш відносин між державними чиновниками, суспільством і пересічною людиною.
Коли отець Спиридон, входячи до храму, бачив тисячі солдатів, що на колінах співали акафіст Ісусу Найсолодшому, то починав плакати. Він не міг забути, як після літургії один глибоко віруючий солдат звернувся до нього з несподіваним запитанням. Ось як це описує архімандрит у своєму щоденнику: «Батюшка, – запитав солдат, – як же я тепер піду після Причастя на позицію? Адже я прийняв у себе Самого Христа, як же тепер піду вбивати людей? Адже в моєму обличчі Сам Христос вбиватиме людей. Як же мені тепер бути?» Отець Спиридон мовчав, не знаючи, що відповісти. Останні слова «як мені тепер бути?» ще довго громом котилися над його головою. Кілька днів він не міг їх позбутися.
Вигляд німецького літака, що бомбив російські позиції, на крилах якого чорнів хрест, вразив отця Спиридона. Бомби, що падають із літака з накресленим на ньому священним символом християнства, ще довго снилися йому ночами. Христос, що сіє смерть і жах! – Чи може бути таке? Архімандрит згадував: «Це був такий момент у моєму житті, коли мене, як особистості, вже не стало. Я ніби в цьому жахітті помер. Потім миттєво в мене виникли нові почуття, нові думки, інше ставлення до війни і взагалі до всієї цієї навколишньої дійсності з усіма її цінностями». Відтоді батюшка став сприймати так звану «християнську державу», як найлютішого ворога Божого, а сучасну церковну дійсність, як «суцільну відкриту зраду Христу». Він бачив у цій війні, як і взагалі у всіх війнах, порочну гру в політику за рахунок життів простих російських людей, які знову мали перековувати свою соху та вила на мечі.
Отець Спиридон наважився викласти свої переживання у «сповіді», написаній Священному Синоду. Про те, які наслідки мала ця сповідь для отця архімандрита, здогадатися нескладно.
Ставлення до війни – це ще одне сито, яке відокремлює пшеницю від полови, миротворців від мілітаристів, дітей Божих від синів смерті.
Чим Перша світова війна закінчилася для Росії сто років тому, ми добре знаємо. Чим для неї закінчиться ця війна, покаже історія. Якою буде доля тих людей, служителів Христа, які поставили землю вище за небо, службу кесареві вище за служіння Христу, покаже суд Божий. Я знаю точно, що правда не в підручниках історії і не в політичних ідеях, а в конкретних долях людей. Справжня війна дуже відрізняється від того, що розповідають про неї ЗМІ. Я міг би тут написати про багато жахів, які пережили близькі мені люди на цій війні, але не бачу в цьому сенсу. Кожен робить свій вибір. Ставлення до війни – це ще одне сито, яке відокремлює пшеницю від полови, миротворців від мілітаристів, дітей Божих від синів смерті. Настане час, і Бог все розставить на свої місця. Він же віддасть і за всю пролиту кров, починаючи від крові Авеля і закінчуючи старими і дітьми, закопаними біля наших під'їздів та наших городах. Як би лицемірно не обманював нас світ, як би далеко не заганяли своє сумління ті, хто підтримує це божевілля – таємне колись все одно стане явним.
А щодо перспективи і чим це все закінчиться, то можна впевнено сказати, що «все буде» не Україна, не Росія, не Америка і не Європа. Все буде Великдень! Один на всіх праведників. І пекло теж буде одне для всіх грішників. А ось що з цих двох громадян отримають люди у паспортному столі небесної канцелярії, вони обирають уже зараз.
Надворі пізній вечір. Попереду чергова ніч. Хтось ще читає перед іконами вечірні молитви, а хтось уже тримає палець на гачку, готуючись його вбити. Перший не здогадується, що не доживе до ранку, другий не знає куди і в кого падає запущена ним ракета. Ці люди не знайомі особисто і нічого поганого один одному не вчинили. Але хтось там, вгорі, у владних кабінетах, вирішив, що буде вільне, якщо перший уб'є другого. За що? Це питання вбитий поставить на Страшному суді своєму вбивці. Я не знаю, що той відповідатиме і як виправдовуватиметься. І сумніваюся, що доводи держпропаганди йому на цьому суді допоможуть. Тому що людина вирішує свою долю сама. Він завжди має вибір, навіть тоді, коли здається, що його немає. Навіть тоді, коли йому треба погодитись краще померти самому, ніж вбивати інших.
