Соборність Церкви Христової та її підміна
Вже в апостольські часи виникли суперечки щодо різних предметів релігійного життя християн. Чи важливо зберігати єдину думку в Церкві і як зберегти її соборність?
Церква Христа – це Він, Її Глава і ті, хто перебуває з Ним у спілкуванні. Ця спільність вірян, за апостолом Павлом, є Тілом Христовим (Еф. 1, 23). Святий Дух звершує єднання Христа з Його Церквою.
Общини християн, які перебувають у всьому світі, малі і великі, очолювані єпископами, митрополитами і патріархами, через пресвітерів підтримують єднання з Христом, на основі православної віри, правильного духовного досвіду та участі в Євхаристії.
Для того, щоб життя християн зберегти у вірності євангельському вченню і перебувати у Святому Дусі, Свята Церква визначила закони або канони, якими це життя регулюється, для здійснення спасіння вірян у Господа Іісуса Христа.
Перебування християн у церковній огорожі, яку за словами Іоанна Золотоуста створюють ці канони, і робить цю Церкву єдиною, святою, соборною та апостольською, яка є у спілкуванні з Христом.
Дуже важливою ознакою Святої Церкви є її соборність.
Святитель Кирило Єрусалимський писав, що «Церква називається Кафолічною (Соборною) тому, що перебуває по всьому всесвіту від кінців землі до кінців її, що повсюдно і в повноті викладає все те вчення, яке повинні знати люди, вчення про речі видимі і невидимі, небесні та земні».
«Бо тіло не є один член, а багато. Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не рука, то хіба через це не від тіла вона?», каже апостол Павло (1 Кор. 12, 14-15).
Слід зазначити, що соборність Церкви проявляється не лише у діяльності ієрархів, священнослужителів, а й у житті кожного члена Тіла Христового: «Бо тіло не є один член, а багато. Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не рука, то хіба через це не від тіла вона?», каже апостол Павло (1 Кор. 12, 14-15).
Тому перебування в єдності Духа і союзі миру (Еф. 4, 3) характеризує істинність Церкви та повноцінність духовного життя її членів.
Розглядаючи історію Святої Церкви, можна відзначити, що проблеми християнського життя у багатьох випадках зумовлені порушенням принципу Церкви.
Вже в апостольські часи виникають суперечки щодо різних предметів релігійного життя християн.
Апостольський собор, незважаючи на особливий авторитет окремих апостолів, показує приклад соборного вирішення питань та проблем християнського життя. Ось чому в основі ієрархічного управління Церквою лежить принцип, виражений 34-м апостольським правилом: «Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його міркування: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії, і до місць, що до неї належать. Але й перший нічого не творить без міркування всіх. Бо така буде однодумність, і прославиться Бог про Господа у Святому Дусі, Отець і Син і Святий Дух».
Соборність Святої Церкви – це не парламентаризм, де всі рішення ухвалюються більшістю голосів. Соборність – це такий принцип, де прийняття рішень базується на вірності Святому Переказу та стародавньому вченню Церкви. Соборність неможлива без атмосфери любові та миру, в якому проходять священні збори, а також без згоди православного народу.
З часом, коли Свята Церква була визнана світським суспільством і увійшла до відносин із державою, знадобилися соборні рішення Отців, щоб регламентувати в євангельському дусі взаємодію між Помісними Церквами та чинною владою.
Соборність неможлива без атмосфери любові та миру, в якому проходять священні збори, а також без згоди православного народу.
Слід зазначити, що ця взаємодія з владою не завжди була ідеальною. Більше того, влада втручалася у внутрішні справи Церкви і шкодила їй, про що свідчать численні факти історії, коли візантійські імператори сприяли поширенню єресей і створенню злочинних уній.
На жаль, цей негативний вплив влади був не лише у Візантії, а й в історії Руської Православної Церкви. Взяти бодай Синодальний період буття нашої Святої Церкви чи історію панування іновірців в Україні.
Дуже складною була історія Церкви після революції 1917 року, коли було відновлено патріаршество, яке зі смертю Патріарха Тихона було фактично скасовано, а 1943 року знову відновлено. Усі чудово знають, у якому безправному стані була наша Церква в період радянської влади.
Поступово в новий час, здійснюючи спасительну місію у своєму народі, наша Церква повертається до повноти того життя, яке їй властиве, і до принципу соборності, без якого вона не може повноцінно здійснювати свою діяльність.
Події в нашій країні показали, що й нині політики, влада намагаються по-своєму впливати на життя Церкви, як це було раніше, створюючи для Церкви проблеми. Тому Церква знову стикається з тими самими викликами, що й у попередні часи. Такою є природа Христової Церкви, що вона постійно повинна відстоювати свій шлях, свою місію і служіння, вказані Христом, які часто суперечать порядкам і законам цього світу. «Коли би ви зо світу цього були, то своє світ любив би, а що ви не зо світу… тому світ ненавидить вас», – каже Спаситель (Ів. 15, 19).
У своєму прагненні залишитися єдиною, святою, соборною та апостольською, Церква Христова має зберегти вірність Божественному Одкровенню, всупереч законам «світу цього».
Крім викликів зовнішніх, Церква, на жаль, має внутрішні проблеми, пов'язані з ослабленням розуміння принципу соборності її членами.
У міжправославних відносинах Помісних Церков це виявляється в утвердженні влади Константинопольського патріарха, який претендує на папізм у Православ'ї. На думку фанаріотських богословів, зовнішня єдність має виражатися у першості влади, яку має першоієрарх Константинопольського патріархату. Таке спотворення православної еклезіології призводить до того, що глава Фанара забуває про єдність у Христі і заявляє, що «якщо ми не маємо Першого, то ми є федерацією місцевих адміністративних церковних груп, без єдності, як того вимагає наша еклезіологія Помісних Церков, очолюваних Першим». І далі він продовжує: «Хочу запитати: хіба не у кожній єпархії є перший? Хіба не в кожній церкві є Перший? Тоді чому його немає у Помісних Церквах? Оскільки від найменшої структури, яка є парафією, до Помісної Церкви як єдиного цілого, вони мають Першого, то як же можливо, що Помісні Церкви не мають свого Першого?»
Деякі Константинопольські ієрархи кажуть буквально таке: Існує думка, що Православну Церкву очолює Іісус Христос. Але насправді Церкву очолює Вселенський Патріарх».
Але вся річ у тому, що Помісні Церкви мають Першого – це Господь Іісус Христос. А збочена еклезіологія Константинопольського патріархату призводить до того, що деякі його ієрархи кажуть буквально таке: «Існує думка, що Православну Церкву очолює Іісус Христос. Але насправді Церкву очолює Вселенський Патріарх».
У житті Помісної Церкви відсутність соборності може виражатися в авторитарності глави Помісної Церкви або ієрарха, який очолює окрему єпархію, які утверджують своє особисте бачення та розуміння церковного життя, яке не завжди обґрунтоване вченням Святих Отців та Переданням Церкви. У цьому випадку рішення продаються під приводом блага Церкви і приймаються без урахування думки інших ієрархів і народу Божого, тим самим порушуючи принцип соборності. Це порушення згоди у братній любові потім виявляється у протистоянні та розколі всередині самої Церкви.
Наприклад, коли попри рішення Синоду Кіпрської Православної Церкви про збереження нейтралітету щодо ПЦУ архієпископ Хризостом одноосібно вирішив визнати главу цієї структури як канонічного архієрея, це викликало серйозні проблеми всередині Кіпрської Церкви. Так, ціла низка ієрархів відмовилася співслужити своєму предстоятелю, а митрополит Ісая Тамасосський заявив, що рішення про визнання Епіфанія Думенка, прийняте архієпископом Хризостомом без згоди Священного Синоду, порушує синодальний лад Церкви та руйнує її еклезіологію.
Схожа ситуація склалася і в Олександрійській Православній Церкві, коли глава її, патріарх Феодор, без участі та рішення Священного Синоду визнав канонічність Томоса ПЦУ. Одразу кілька архієреїв заявили про свою незгоду з цією позицією, а кілька десятків священників Олександрійського Патріархату звернулися до свого предстоятеля з відкритим листом, у якому просили переглянути рішення про визнання «українських розкольників», оскільки це вносить смуту в ряди простих вірян.
Не менше запитань викликала й позиція архієпископа Елладського Ієроніма, який вніс ім'я Епіфанія Думенка у богослужбові диптихи. Митрополит Пірейський Серафим заявив, що не може приєднатися до цього рішення, і цю заяву підтримала ціла низка грецьких ієрархів. Крім того, пізніше з'явилася інформація, що нібито «синодальна постанова», яка надавала право архієпископу Ієроніму самостійно вирішувати питання визнання ПЦУ, була прийнята всупереч традиційній процедурі і фактично «продавлена» групою архієреїв, які симпатизують Фанару.
На жаль, практика прийняття одноосібних рішень траплялася і в Руській Православній Церкві, коли просуваються постанови, які більшість побратимів не підтримують через невідповідність канонічним правилам Церкви.
Наприклад, під час Архієрейського Собору РПЦ під час розгляду порядку денного майбутнього Критського собору 2016 року всі проєкти документів цього собору були прийняті без обговорення. Те саме було у визначенні ставлення Руської Православної Церкви до екуменічного руху та участі її у ВРЦ.
Так, на Московській всеправославній нараді 1948 року Антіохійська, Олександрійська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Албанська, Польська і Руська Православні Помісні Церкви заявили, що відмовляються від участі в екуменічному русі. Але вже у 1958 році митрополит Крутицький і Коломенський Миколай (Ярушевич) закликав Руську Церкву до того, щоб посилити увагу до розвитку екуменічного руху, а з призначенням у 1960 році на посаду голови ВЗЦС РПЦ митрополита Никодима (Ротова) Московський Патріарх відмовився від своєї попередньої позиції та став активним учасником екуменічного руху.
У зв'язку з цим постає цілком логічне запитання – в який саме історичний момент було більше соборності: тоді, коли критика екуменізму була висловлена більшістю Помісних Православних Церков, чи тоді, коли рішення про участь в екуменічному русі приймалося фактично з ініціативи окремих людей, без урахування думки інших? Відповідь на це запитання очевидна.
Здається, що кожного разу, коли Церква стикається з певними викликами свого часу, її сила та здатність здійснювати своє спасительне служіння можливі лише в рамках канонічного поля Святої Церкви. Перегляд правил Святих Апостолів, Вселенських та Помісних Соборів, Святих Отців, згідно з визначеннями 2-го правила Шостого Вселенського Собору та 1-го правила Сьомого Вселенського Собору, забороняється. Така ревізія святих правил Церкви Христової догоджатиме поточному моменту і свідчитиме про просування реформаційних ідей у життя Православної Церкви, які руйнують її єдність та соборність.
