Страстотерпці та подвижники нової війни
«…поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених» (1 Кор.4:9) – апостольське читання на літургії Неділі десятої після П'ятидесятниці.
Світ не розпинає своїх, він їх просто нахабно обманює. Коли учні запитали Христа про ознаки смерті світу, то перша фраза, яку Він вимовив, була: «Стережіться, щоб вас хто не звів!» (Мв. 24:4-5). З того часу нічого не змінилося.
У цьому світі є всього два шляхи: шлях Христа і шлях Іуди, інших шляхів немає. Християнин не слідує за світом, щоб зміцнювати земне тлінне царство, дні якого виміряні, зважені і пораховані. Іуди, навпаки, зміцнюють його, озброюють і намагаються зробити якомога міцнішим. «Моє Царство не із світу цього» (Ів. 18:36), – говорить Христос. «Е, ні, ти не правий, – кажуть іуди. – Ми побудуємо свою імперію, замішаємо міцний розчин на сльозах і кістках, обпалимо цеглу вогнем шаленого болю, засиплемо фундамент із щебеню зруйнованих будинків та обкропимо її стіни кров'ю…».
Сто років тому такі ж люди будували новий «вільний» світ для робітників та селян. Ідея була інша, але засоби такі самі. І зараз, як і тоді, розпинають Христа: тоді «в ім'я світлого майбутнього», а тепер «заради Бога». Світ розпинає не тих, хто будує в ньому імперії, а тих, хто виходить із нього серцем та розумом. Без Христа немає особистості, є лише одержима пристрастями та помислами егоїстична індивідуальність. І вона живе у кожному з нас.
Без Христа немає особистості, є лише одержима пристрастями та помислами егоїстична індивідуальність. І вона живе у кожному з нас.
Особа вільна, вона нікому, окрім Бога, не підкоряється. Живе у тиші розуму та блаженстві світу. У неї немає віку, старіння та вмирання. Егоїстична індивідуальність, навпаки, прив'язана до часу. Вона дорослішає, старіє та вмирає. Юність свою вона вбиває нестримністю, зрілість – гнівом, старість – жадібністю. Замість Бога вірить своїм фантазіям та помислам. Особистість людини є постійний дух, природа якого безсмертя. Вона не зводиться до наших почуттів, розуму чи інтелекту, які є функціями егоїстичної душі. Особистість – це функції мозку чи речових мозкових процесів. Особа є духом, створеним за образом і подобою Духа Божого для вічності, і нікуди зі смертю тіла не зникає.
Світло Духа Божого є світ над світом, тиша і свята радістю Христова не від світу цього. Цей світ Божий зберігається в тих серцях, які недоступні шаленому шуму світу з його поганими думками та злими пристрастями. Недоступні тому, що здобули в собі життєдайний Дух Божий і уподібнилися до Христа у смиренні та лагідності, сяючи світлом Христової любові, благодаті та істини.
Ми здивуємось колись тому, скільки людей придбали вхідний квиток на Небо за час цієї страшної війни. Це подвижники, які не щадили свого життя заради спасіння та допомоги ближньому. Тисячі знедолених людей по селах та містечках залишилися без їжі, електрики, газу, води, медикаментів. Їм нема кому допомогти, ніхто не хоче туди їхати через безперервні обстріли. Тільки мужні добровольці, ризикуючи своїм життям, дістаються цих страшних місць для того, щоб вивести звідти жителів, а хто не в змозі виїхати – передати їм ліки, воду, продукти харчування. Не всім вдається повернутися з цих небезпечних поїздок живими.
Ми здивуємось колись тому, скільки людей придбали вхідний квиток на Небо за час цієї страшної війни. Це подвижники, які не щадили свого життя заради спасіння та допомоги ближньому.
Хіба не будуть прославлені в лику страстотерпців ті лікарі, які загинули від уламків, під завалами, виконуючи до кінця свій лікарський обов'язок, залишаючись поряд із хворими, продовжуючи робити операції, допомагати людям під гулом нещадних бомбардувань?
Та й простий людський обов'язок хіба не може бути мученицьким? Мій родич у Гуляйполі п'ятий місяць під безперервними обстрілами, серед руїн, живе в нестерпних умовах, бо на його відповідальності залишилися дві старі бабусі, яких неможливо нікуди вивезти.
Є й інші люди Божі, які ніби перебувають у тіні, але їхній подвиг любові є не менш значущим. Нікополь… Притулок для тварин. Він стоїть на березі водосховища у зоні обстрілів. Його господиня могла б евакуюватися, але вона не змогла залишити своїх чотирилапих друзів. Їхні страждальні очі неможливо забути. Там є інваліди без лап, паралізовані, з хронічними хворобами, поранені. До притулку приносять тварин, викопаних з-під завалів, зневоднених, у шоковому стані, поранених, але таких добрих, довірливих та вдячних. Хіба люди, які не щадять життя свого заради друзів наших менших, не гідні отримати вінець подвигу любові і увійти в радість свого Господа?
Є й зовсім інший бік цієї війни – страшна, нічим не виправдана, невимовна жорстокість. Особливо страшно, коли ця люта ненависть спрямована на беззбройних, ні в чому не винних мирних жителів. Але, на жаль, люди, які забули про свою людську гідність, навіть не здогадуються, що вони гублять не інших, а самих себе. А те, що на них чекає у вічності, набагато страшніше за те, що вони наробили у своєму земному житті.
Бог хоче нас урятувати. Але як ми собі це уявляємо? Як амністію після втоми безглуздо прожитого життя? Як переселення після смерті у комфортне інобуття? Може, Бог, як фея, помахом чарівної палички перетворить нашу душу-попелюшку на преподобну Христову наречену, наш гарбузовий розум із насінням помислів – у розважливого візника, а щурячий егоїзм – на коня, що пасеться на пасовиську чеснот? Ні, духовне життя – біг із перешкодами. Кожна перешкода – наша прихильність. Потрібно викинути з душі все, що не дає їй можливості жити у Бозі просто.
Ми спасемося лише тоді, коли наш дух (свідомість) з'єднається з Христом, і ця єдність буде засвідчена у нас Духом Божим.
Ми спасемося лише тоді, коли наш дух (свідомість) з'єднається з Христом, і ця єдність буде засвідчена у нас Духом Божим. Але для того, хто щиро прагне уподібнитися Христу, світ приготував різні випробування у вигляді наклепів і принижень. Ті, з кого сміється світ і кого принижує, у Христа знаходять духовне тіло світла – перетворений благодаттю дух і успадковують Царство Боже. Той, хто зрозумів, що Бог рятує нас від гріха та смерті, перестає Його боятися і починає любити. Ця любов приводить до молитви, а молитва – до єднання з Небесним Батьком. Страх смерті – це нагадування Бога про те, що Він чекає на нас кожну мить. Господь любить праведних, які зреклися свого життя і вибрали смерть заради здобуття любові Христової, яка перемагає будь-яку смерть.
Спасіння – це не створення нової особистості, а повернення до Бога через глибоке покаяння, прозріння істини, звільнення від покривала пристрастей та помислів, з якими ми весь час ототожнюємо себе. Спасіння – це видалення перешкод, які перешкоджають усвідомленню особистості самої себе і себе у Христі. Коли душа очистить себе покаянням і невпинною молитвою, відмовиться від пристрасних справ і суєти помислів, вона повертається у свій дух, де починає сяяти світло безсмертя.
Безглуздо накопичувати в собі мертві слова та порожні знання про Бога. Краще накопичувати в серці благодать, і вона приведе нас до тьмяного сяйва нетварного світла. Тоді наш дух, поєднуючись із Христовим світлом, сам стане безсмертним світлом. А після смерті тіла він повністю увійде в незмінний стан блаженної і нічим не заплямованої свободи, перебуваючи в єдності з Отцем, Сином і Святим Духом.
