Що Бог приховав від премудрих і відкрив нерозумним
Все життя ми прагнемо пізнати Бога. Але жодне богопізнання неможливе без самопізнання. Так вважають святі отці. Їм варто вірити.
22 липня з 2014 року відзначається як День мозку. З погляду сучасної науки, мозок та його діяльність є головним і єдиним місцем та способом, за допомогою якого людина проявляє себе у світі як особистість. Тому я вирішив використати День мозку як інформаційний привід звернутися до думки святих отців і вчителів Церкви з цього питання і по можливості викласти його в систематичному порядку.
На відміну від психології, святі отці вивчали душу не в її поверхневому рефлекторному прояві, але у всій глибині, так, як вона не може відкритися жодному світському вченому. Це відбувалося з тієї причини, що ніяке богопізнання неможливе без самопізнання. Перш ніж увійти у світ Бога, треба видалити з себе самість і звільнитися від гордості. А без пізнання себе очистити душу неможливо. Святі богословили не на основі філософських побудов, а виходячи з особистого досвіду і Божественного одкровення.
Але за уважного читання святих отців на вченого чекатиме глибоке розчарування. Духоносні старці у своїх творах не залишили нам ні системного викладу своїх поглядів, ні строгості й визначеності понятійного апарату. Це закономірно, бо на духовному небосхилі втрачають силу загальноприйняті правила людської логіки, та й слів, за допомогою яких можна було б висловити досвід іншого світу, у нашому лексиконі не існує. Тож одразу треба усвідомити обмеженість наших можливостей зрозуміти розумом повноту людської природи. Спробувати описати богоподібність нашого єства - це все одно, що спробувати сліпонародженому розповісти про те, який краєвид відкривається з вікна під час цвітіння весняного саду.
На духовному небосхилі втрачають силу загальноприйняті правила людської логіки, та й слів, за допомогою яких можна було б висловити досвід іншого світу, у нашому лексиконі не існує
Але це зовсім не означає, що у святих ми виявимо якийсь хаос антропології. Складність лише в тому, що кожен з них по-своєму описував досвід проникнення в те, що приховано від нас за ширмою гріха. Тому в творіннях Отців такі важливі поняття, як дух, душа, серце, розум, ум, розсудок, воля, мислительна сила, у кожному окремому випадку належні до самих різних атрибутів людської природи. Тут великою проблемою стає не лише сама складність понятійного апарату творчої спадщини святих отців, а й відсутність точних перекладів першоджерел.
Але й того, що нам доступно, достатньо, щоб зрозуміти те, що ми можемо застосувати у своїй молитовній практиці. Чільна здатність людини називається у святих отців мислительною силою, яка знаходиться не в мозку людини, а в її дусі. Проявляючи себе за допомогою головного мозку, вона виявляє себе як розсудкова енергія, але в преображеній благодаттю душі може діяти й незалежно від мозку, проявляючи себе як певна розумна мислительна сила. Навіть при малому осяянні благодаттю ми можемо її відчувати у вигляді сердечної інтуїції, коли ця сила дає нам певні знання і переконання, не пов'язані з розсудком.
Ум у термінології святих отців також не пов'язаний безпосередньо з діяльністю мозку і є якимось сутнісним початком, укоріненим у дусі людини, який ще називають «свідомістю».
Навіть при малому осяянні благодаттю ми можемо її відчувати у вигляді сердечної інтуїції, коли ця сила дає нам певні знання і переконання, не пов'язані з розсудком.
Розсудок в цій ієрархії – це і є те, що пов'язане з діяльністю мозку, певна інтелектуальна здатність, що називається мисленням, але його неправильно ототожнювати з мислительною силою та умом. Дуже часто діяльність розсудку протиставляється уму, який здатний осягати все безпосередньо, минаючи мислення та логіку. У той час як розсудок у нашому нинішньому стані генерує безліч помислів, які не дають можливості духовному оку (уму) бачити все чисто. У стані гріха розсудкова миследіяльність показує душі неправдиву і спотворену картину дійсності. І виною тому пристрасті, які паразитують на трьох основних енергіях нашої душі.
Святі отці розглядають душу людини як складну енергетичну систему, в якій діють три види енергій. Мислительна – головна здатність душі, пов'язана з умом чи, краще сказати, зі свідомістю. Дратівлива сила, яка проявляється в сфері почуттів і емоцій, а також бажальна сила, яка здебільшого стосується вольового початку. За допомогою цих трьох видів енергій реалізується весь спектр взаємодії душі з навколишнім світом та внутрішнім життям людини. У природному стані вони гармонійно взаємодіяли, але гріх вніс свої корективи в наше життя, і ці сили роз'єдналися і почали діяти одна проти одної. Кожній з них властиві свої види пристрастей. Лише після повного зцілення цих трьох енергій душі можливе її обоженняі і преображення, яке відбувається завдяки вищій її частині, званій духом.
У стані гріха розсудкова миследіяльність показує душі неправдиву і спотворену картину дійсності. І виною тому пристрасті, які паразитують на трьох основних енергіях нашої душі.
Найвищим початком, у якому людина може реалізувати свій зв'язок із Богом, є людський дух. Це рівноангельська богоподібна основа нашої особистості. Душа є лише житло духу і є нижчою стороною внутрішнього життя людини, яка пов'язує нас земним життям. Суб'єктом нашої самосвідомості є не наша душа і не наш розсудок, а саме дух людський. Саме він є управителем, самосвідомістю, вищою частиною і центром нашої особистості. Це і є таємнича обитель, уготована для царювання в ній Христа.
В дусі людини відбувається зв'язок з нематеріальним світом, долаються межі чуттєвого сприйняття світу, спілкування з ангельськими силами, безпосереднє богоспілкування. Поки людина живе душевним життям, її дух перебуває ніби в сплячому стані, а життя самої людини в цей час мало чим відрізняється від життя звичайної тварини (зі специфікою людських особливостей і задатків). Під впливом благодаті дух здатний набувати духовних вражень, переживаючи при цьому духовні почуття. Це враження вищого порядку, які радикально відрізняються від почуттів душевних, які є лише продуктом впливу дратівливої сили душі.
Пісні, вірші, гарні проникливі тексти і навіть молитовні церковні піснеспіви – це ті засоби, які діють на наші душевні почуття. Їх не треба плутати з духовними переживаннями, оскільки це зовсім різні речі. Первородному Адаму була дана здатність чуттєвого сприйняття двох світів – горнього, ангельського, яке реалізувалося в його дусі, і дольнього, земного, який він сприймав своєю душею. Але після падіння людина стала нечутливою до дії духу, повністю зануривши себе у світ душевних земних стихій. Тому все те, що в культурі відносять до духовної творчості, до духу не має жодного стосунку і стосується виключно сили душевних енергій.
Первородному Адаму була дана здатність чуттєвого сприйняття двох світів – горнього, ангельського, яке реалізувалося в його дусі, і дольнього, земного, який він сприймав своєю душею.
Скрізь, де у святих отців йдеться про безсмертя душі, мається на увазі, як правило, людський дух, який безсмертний і незнищенний, оскільки носить у собі образ Божий. Душа людини в цьому плані нічим не відрізняється від душі будь-якої іншої тварини, яка стала «душею живою». Саме дух людини і є той сакральний центр, у якому корениться наш іпостасний початок.
Окремо слід згадати про таке явище у нашій природі, яке називається совістю. Це певний моральний закон, насаджений Богом у людське єство. Так, ще до євангельського закону голос совісті вчив людей дотримуватися закону Божого. Будучи локалізованою в нашому духовному серці, совість природним порядком зачіпає у своїх проявах усі три енергії душі, через що її голос відгукується в усьому людському організмі: в думках, почуттях і волі. Але в нинішньому стані душа людини скута немов паралічем, і люди насилу чують ослаблений голос своєї совісті.
Якщо дух є безсмертним початком у людині, то цього ми не можемо сказати ні про нашу душу, ні про наше тіло. Душа отримує своє безсмертя тільки від духу, а тіло – від оживотвореної духом душі. Отже, і спасіння розуміється як перехід душі від життя плотського, тілесного до життя духовного, оновленого. Оскільки людський розум є властивістю духу, а не мізків чи розсудку, то звідси ж ми сприймаємо і спорідненість двох розумних початків – розуму людського та Розуму Божественного.
Призначення людини в тому й полягає, щоб його розум став розумом Божим, а дух отримав єдність з Духом Божим. «А хто з Господом злучується, стає одним духом із Ним», і тоді воістину «ми маємо розум Христів» (1Кор. 6,17;2,16). Тому розум і дух у цьому контексті іноді у святих отців виступають як синоніми. Старець Симон (Безкровний) використовує замість «розуму» термін «свідомість», що, напевно, буде правильнішим. Але при цьому мається на увазі не розум і не розсудок, тобто не інтелект із його мисленням. Вони саме, навпаки, відіграють негативну роль у справі спасіння, закриваючи наш справжній розум туманом помислів.
Призначення розумно-сердечної молитви полягає в тому, щоб оживити наш дух і дати нам можливість виконати євангельську заповідь: «поклонятися Богу в дусі та істині».
Звичайно, єдність духу людського з Духом Божим під силу здійснити лише одному Богу. Але водночас без нас, без наших зусиль і бажання, Бог цього робити не буде, залишаючи нам свободу вибору.
Призначення розумно-сердечної молитви полягає в тому, щоб оживити наш дух і дати нам можливість виконати євангельську заповідь: «поклонятися Богу в дусі та істині». Сердечна молитва починає діяти в людині після з'єднання розуму з духом (серцем), роз'єднаних падінням. Саме ж це відновлення відбувається завдяки Жертві Христовій (тобто через Причастя) і не інакше, як за сприяння благодаті Духа Святого. Тоді молитва стає не просто «бесідою» з Отцем Небесним, а чимось більшим, якимось таємничим внутрішнім з'єднанням Бога і людини. Внаслідок такого взаємопроникнення молитва, у тому вигляді, як ми її з вами знаємо, перестає існувати. Вона переходить у той стан, який у отців називається богозрінням або споглядальним богоспілкуванням.
Це диво, яке неможливо висловити словами і якимось чином описати. Воно впізнається винятково дослідним шляхом. Сутність Бога, недоступна навіть великим ангельським силам, відкривається людині опосередковано через енергії Божественної благодаті. У цьому справжній зміст слів апостола Петра про те, що «ми покликані стати учасниками Божої істоти» (2 Петра 1:4).
В цьому стані людина набуває втрачену здатність безпосередньої прямої співпраці з Богом на рівні взаємодії Божественних і людських енергій. Тільки тоді людина стає Людиною у повному та істинному значенні цього слова.
