Як знайти й не втратити надію
Ми живемо у складні часи, війна принесла нам втрати, розставання, біль та страждання. І щоб вижити нам будь-що потрібно зберегти здатність сподіватися.
Уявімо себе в стародавньому Римі часів перших християн. Християнство зростає у вічному місті, як на дріжджах. З уст в уста передається віра про Бога, Який Любов. «Любов'ю вічною полюбив я тебе», – чує безправний раб, римський центуріон і патрицій. І серце кожного з них однаково тремтить від радості богопізнання. Зростає віра і разом з нею зростає надія. Взагалі, надія нерозривна з вірою. Про це нам пише лист апостол Павло, читаємо з братами у Христі: «…майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої» (Рим. 5:1-2).
Великі слова про велику свободу, яка тверда вірою та надією. Апостол наставляє громаду, говорячи, що Бог нас прийняв, бо ми повірили. Великі блага дає віра та головний її плід – надія на Бога. Ми вже купаємося в благах: знаємо Бога, отримуємо благодать у таїнствах і сили на всяке добро, маємо особливий Божий покров, спілкування з Богом та всіма небесними силами. А буде ще більше – будемо учасниками Божої слави.
Великі блага дає віра та головний її плід – надія на Бога.
Все земне закінчиться, якщо будеш у вірі – воно закінчиться добре. Згода бути з Богом виражається в вірі. Бог простягає руку до нас. Віра – це вкласти свою руку в Божу руку і піти з Ним. Ми бачимо лише силуети мети – це надія. Але це реальні силуети. Сама віра вже дала дуже багато. Стародавня Церква дала великих святих, які надихалися вірою й були сповнені надії.
Але як же нам християнам XXI століття здобути надію подібно до древніх християн?
Для цієї чесноти потрібно кілька положень: віра-впевненість у Богові, добра совість, бажання стати обителлю Святого Духа та терпіння скорбот.
Віра
Треба бути впевненим у Богові, має бути вірність вірі. Ми вже переконалися, що Бог дає блага віруючим Йому. Ми отримали безліч благ через Хрещення і сподіваємось отримати і більше, коли буде нове небо та нова земля. Треба займатися вірою: дізнаватися про неї, виділяти час для самоосвіти, прочитати катехізис, щодня молитися, вдумуватися в Євангеліє, творити справи милосердя.
Потрібно побачити щастя в вірі. Ми завжди схиляємося за серцем. Воно нас притягує до того, що вважає благом. Святитель Феофан Затворник каже: «Вкажи в чомусь благо, і серце вже буде на боці того. А де серце, там і воля». Якщо благо у вірі, якщо Бог дав уже і обіцяє ще більше, і ніколи нікого не обманював – скажи про це твоєму серцю, і воно схилиться до Бога. Свт. Іоанн Златоуст говорив: «Ні людина, ні час, ні обставини, ні сам диявол, ні смерть, що спіткала, не можуть вирвати у нас ці блага. Навпаки, коли помремо, володітимемо ними без жодної втрати; хоч будемо користуватися ними, але дари множитимуться».
Закінчиться все тим, що надія на майбутні блага буде такою твердою, наче ми вже отримали їх. Тверда віра в Господні обіцянки народжує радість і надію пророка Авакума: «Коли б фіґове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого! Бог Господь моя сила» (Авк. 3:17-19).
Серце віруючої людини буде спокійним, незважаючи на всі скорботи землі, бо врешті-решт Бог тріумфує.
Добра совість
Для того, щоб зростала надія, необхідно зберігати совість від гріха. Святитель Іоанн Златоуст помічав, що «ніщо не веде стільки до доброї надії, як добре сумління. Жодна людина, яка живе чесно, не втрачає впевненості у майбутнє». Навіть смерть не забере в нас цієї надії, адже ми воскреснемо.
Не на непостійних та смертних людей ми сподіваємося. Чи не вони наша надія! Той, хто дав нам обіцянки, завжди Живий і нам дасть життя і непохитна влада Його.
Здобування Святого Духа
Що всі Божі обіцянки збудуться над нами, ясно дізнаємося з теперішніх даних нам дарів. Апостол каже: «Любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим даним нам». Святитель Феофан Затворник зауважує, що Дух Святий подається кожному вірянину. У наше серце Він приносить із Собою і дає відчути теплоту любові Бога до нас і любов нашу до Бога. Із цього народжується надія, яка не зрадить і не обдурить.
«Той, хто відчув теплоту любові Бога до себе, не може допустити жодного сумніву в тому, що Бог, який зігріває його Своєю любов'ю, зробить для нього все, за Його ж обітницею, очікуване від Нього. Рівно теплу любов до Бога, хто відчуває, не може допустити сумніву, що улюблений ним Бог відмовить йому в чомусь».
Така природа любові. Вона не допускає жодного коливання впевненості в коханому. Якщо Бог нам дав не тлінну землю і море, а джерело всіх благ – Святого Духа, чи можна сумніватися, що подасть й інші обітниці?
Терпіння скорбот
Як це не сумно, але тому, хто шукає Царства Божого, без терпіння ніяк не обійтися. Апостол Павло пов'язує виховання надії з терпінням скорбот. «І не цим тільки, але хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не посоромить» (Рим. 5:3-5). Надія – це обіцянка майбутнього блаженства та гідності. Вона народжується зі знання благ, які Бог дасть усім, хто терпить.
Чому треба зберігати мир із Богом, чому треба сподіватися на Нього, коли все здається навколо суцільною несправедливістю? Тому що прийде час і Він переможе над усякою неправдою. Навіть земних благ ми досягаємо з великими труднощами, з потом і тяжкістю. Ніщо так добре і благотворно з душею не працює, як скорбота: «Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22). У світі всі почесті недовговічні: посаду можуть віддати іншому, справа розвалитися, та й смерть все відбере врешті-решт. Але з Богом не так: все, що Він нам дає, – це назавжди.
У світі всі почесті не довговічні: посаду можуть віддати іншому, справа розвалитися, та й смерть все забере нарешті. Але з Богом не так: все, що Він нам дає, – це назавжди.
Приймаючи скорботу з вірою, ми отримуємо терпіння. Усередині це виражається через стан духу, як сталість у добрі, а зовні – стійкістю у перенесенні мінливостей. Терпіння породжує велику справу: «Хоч померти, але не відступати ні в чому від пізнання волі Божої», – каже святитель Феофан Затворник. Терпіння дає можливість скуштувати доброякісність життя в вірі. Віра заспокоює, дає втіху, спокій. Переносячи скорботи з вірою в Бога, ми отримуємо добрі плоди. Так терплячи все, що відбувається, ми починаємо розуміти відтінки скорбот, що вони у нас випалюють і як спрямовують совість до Бога – ми стаємо духовно досвідченими. «Досвідчена людина, заспокоюючи себе в добрій совісті тією думкою, що схильна до скорбот для Бога, сподівається на відплату за ці скорботи». Надихає на цьому шляху терпіння надія, що жодне зітхання і ні одна сива волосина у Бога не пройде не поміченою, і віддасть Він нам великою небесною радістю і спокоєм і в цьому житті, і в майбутньому.
Взагалі, скорбота за віру і життя за вірою є знаком, що ми прямо йдемо до Царства слави. Спаситель задовольняє таких: «Блаженні гнані за правду, бо тих є Царство Небесне» (Мф. 5, 10).
Якщо зазирнути всередину душі того, хто страждає за віру, можна побачити ланцюг морально добрих настроїв, якими вона через скорботу піднімається до безперечної надії.
Святі пояснюють це так. Коли серцем скуштували, «яке солодке і заспокійливе життя в дусі віри… приносить таке заспокоєння і таку блаженну насолоду… Ніщо не може похитнути мене в цій надії. Бог, який дав мені скуштувати цю насолоду тут, невже позбавить мене там? Бути цього не може. Як вірно те, що я відчуваю, така безсумнівна надія моя».
* * *
Людські надії часто не справджуються, і соромно стає за себе і за кожного, хто сподівається на смертне. Але не така надія християнська. Бог безсмертний і благий, слово Його твердіше за устави неба і землі. Ніщо й ніхто не може перешкодити надіям нашим здійснитися. Пророк Давид називає найвищою мірою щасливою людиною лише того, хто сподівається на Бога: «Блаженні усі, хто на Нього надіється!» (Пс. 2:12).
Шукатимемо Його і не посоромимося.
