Що ми упустили на початку нашого «воцерковлення»?
Багато з нас після захопленого неофітства пережили час занепаду віри. Можливо, проблеми у духовному житті виникають тому, що воно від початку неправильно побудовано.
Багато з нас не були виховані у християнстві і прийшли до Церкви вже у досить зрілому віці. Це не добре і не погано, це просто даність. У кожного свій шлях. Ми знаємо безліч прикладів святих, чимало з яких стали іменуватися отцями Церкви, що прийшли до Христа свідомо, будучи сформованими особистостями. Проте все ж таки основним парадоксом нашого часу є факт формального прийняття хрещення в дитинстві. Виходить, що людина через таїнство стала членом Церкви, але ніяк при цьому духовно не виховувалась і способом свого життя свідчила про своє фактичне перебування поза Церквою.
«Можна бути в числі християн і не бути християнином», – пише святитель Феофан Затворник. Але залишимо проблему формального хрещення для окремої розмови. Ми знаємо, що духовне життя не може бути хаотичним, якщо духовний світ, як і матеріальний, живе за певними законами, то життя в ньому має свої правила. Господь, звичайно ж, зберігає за нами певний ступінь свободи і творчості, але якісь загальні принципи ми все ж таки дотримуємо. Тому цього разу хочеться поговорити про порядок приходу людини до Бога, бо порушення цього порядку загрожує проблемами в духовному житті.
«Можна бути в числі християн і не бути християнином».
Святитель Феофан Затворник
У житті я зустрічав зовсім небагато людей, прихід яких до Церкви був зумовлений виключно пошуками Бога. Зазвичай до перших кроків у духовному житті призводять якісь життєві проблеми та біди, рідше – радості, іноді навіть тиск із боку членів сім'ї. Якийсь час людина може відчувати вдоволення та навіть окриленість, але потім настає стан вигоряння, апатії та небажання щось робити. Хтось тримається установкою «так треба», а хтось йде з Церкви. Але навіть якщо ми далекі від депресивних і патових станів, все одно, гадаю, кожен переживав періоди занепаду духовного життя. Я зараз не пропоную універсального вирішення цієї проблеми, але пропоную, разом зі святителем Феофаном Затворником, день пам'яті якого святкувався днями, поміркувати над деякими причинами таких станів.
Святитель, наприклад, пише, що християнське життя має починатися з загоряння в людині ревності і сили «перебувати у спілкуванні з Богом», і це ще до прийняття хрещення. І це має бути основною причиною для прийняття хрещення, як це було у перших християн. Істотними рисами такого загоряння є життя по-християнськи ще до входження до Церкви.
Вогонь ревності загоряється за допомогою благодаті, оскільки Бог бачить наміри та устремління людини, її рішучість і тому навіть до прийняття хрещення вже активно веде її. Однак тут дуже важливо пам'ятати, що для спасіння просто вчиняти добре ще не достатньо: «І годинник добрий ходить справно; але хто скаже, що в ньому є життя?!» – зауважує святитель Феофан. Все залежить від того, заради чого ми робимо ті чи інші вчинки. Іноді буває, що й спортсмени живуть суворішим життям, ніж християни, але самообмеження і самодисципліна їм потрібні заради перемоги на змаганнях – а це суто земна мета.
«І годинник добрий ходить справно; але хто скаже, що в ньому є життя?!»
Святитель Феофан Затворник
Подібних прикладів може кожен вигадати чимало. Справжнє ж християнське життя починається з моменту, коли людина ревнує про Бога, заради Якого трудитися набагато складніше. Я по собі знаю, як буває простіше машину цегли розвантажити, ніж щиро помолитися п'ятнадцять хвилин. Не думаю, що більшість із нас прийшли до Бога, починаючи з ревності і чистого пошуку Його, що цілком може бути причиною подальших проблем у духовному житті.
Другий крок – це хрещення. Очевидно, що багато з нас не пам'ятають його. Одна річ, коли дитину хрестять і надалі виховують у нормах християнської віри, зовсім інша – коли, вийшовши після звершення таїнства з храму, одразу повертаються до колишнього життя, а новоспечений християнин про Христа нічого не чує, доки сам до Нього не прийде колись згодом.
Напевно, якби зараз ще зберігався інститут оглашених, то ми набагато серйозніше підходили б до найпершого християнського таїнства. Тут мимоволі згадуються приклади підготовки людей до хрещення в азійських місіях РПЦ ще сто років тому. Це був досить тривалий процес вивчення Святого Письма та основних догматів. Можна тільки уявити, з якими почуттями та думками людина тоді підходила до купелі! Крім того, мені добре запам'яталося, як архімандрит Хрисанф (Щетковський), який очолював місію в Кореї, писав, що при відвідуванні богослужінь оглашених і новохрещених корейців дуже важливо відокремлювати від російських емігрантів, щоб вони не спокушали нових християн негативним прикладом власної поведінки та несерйозного ставлення до храму.
«З купелі людина виходить зовсім не такою, якою туди входить, як світло темряві, як життя смерті, так хрещений протилежний нехрещеному».
Святитель Феофан Затворник
Святитель Феофан проводив чітку грань між хрещеною і нехрещеною людиною, грань, яку ми, на жаль, ніколи не відчували і внутрішньо не долали. «З купелі людина виходить зовсім не такою, якою туди входить, – пише він, – як світло темряві, як життя смерті, так хрещений протилежний нехрещеному. Зачатий у беззаконнях і народжений у гріхах, людина до хрещення носить у собі всю отруту гріха, з усім тягарем його наслідків… Хрещення позбавляє нас від усіх цих зол. Воно знімає клятву силою Хреста Христового і повертає благословення: хрещені суть чада Божі, як іменуватися і бути дав їм область Сам Господь».
Святитель говорив, що хрещення відновлює в людині Божественний порядок, перенаправляє сили до Бога, чому апостол Павло хрещених і порівнює з воскреслим Христом (Рим. 6, 4).
Читаючи все це, ми можемо тільки уявити, наскільки серйозним буде ставлення людини до своєї віри, яка свідомо пройшла хоча б описані кроки, і це ще не кажучи про покаяння. Можливо, на початку нашого «воцерковлення» ми багато чого упустили. Сам термін «воцерковлення» я пишу в лапках, оскільки він абсолютно невідомий канонічному праву і став лише наслідком тієї аномалії, про яку було сказано спочатку – існування де-юре хрещених людей, що де-факто знаходяться поза Церквою.
Однак, як кажуть, «маємо, що маємо», і треба виходити з поточної ситуації. Хреститися ще раз ми не можемо, тому, гадаю, кожному буде корисно хоча б подумати над сказаним, можливо, повернутися думками в минуле і внутрішньо пройти свій шлях до Христа ще разок. Може, це комусь дійсно допоможе подолати кризи, що виникають у духовному житті.
