Коли доля собаки краща, ніж людини
У неділю в нас сімейне свято. Усі сядуть за стіл із Христом, будуть світити і бачити світло, любити і приймати любов, радіти і радувати. Це День усіх святих.
Ще живучи на землі, людина розуміє, що неможливо бути щасливою самітно. Де б ти не був, якої б краси не бачив, повнота настає лише тоді, коли ти можеш цією красою поділитися з іншим, з тим, кого ти любиш. Коли ти можеш комусь близькому сказати: «Поглянь, як це чудово». І навпаки, коли йде в інший світ той, хто тобі найдорожчий на світі, то з ним помирає і все те, що тебе колись тішило і надихало. Краса залишається, так само світять зірки, такий же пурпуровий захід сонця, так само співають птахи на світанку, все та ж тріль цикад, але всередині людини, там де колись жила радість, застигає похмурий туман сердечної туги.
Найнеймовірніша і вражаюча краса раю стає пеклом безлюбовної самоти, якщо там не буде Бога. Сироті не можуть замінити батька й матір навіть найкрасивіші іграшки та найкращі вбрання. Жодний рай, жодне вічне блаженство не зможе замінити душі Бога. Тому що без Нього все інше не має жодного значення.
Але навіть тоді, коли в тебе є і Бог, і рай, ця радість не буде повною, якщо ти не зможеш переживати радість спів-буття з Богом з іншими такими ж рідними тобі братами і сестрами. Ця радість буде помножена на стільки, скільки людей переживатиме таку саму радість разом із тобою. Це і є щастя вічного райського життя.
Тому преподобні Силуан Афонський, Софроній Ессекський, Нектарій Егінський та інші наші вірні друзі так часто і багато говорять про приголомшливу любов Бога до людини. Бога, Якому ми молимося, до Якого простягаємо наші руки. Бога, Якого ми не знаємо, не відчуваємо та не розуміємо. Бога, у якому ми бачимо то невблаганного суддю, то вимогливого прокурора, то суворого вихователя, інколи ж і безжалісного ката. Але тільки не Того, Ким Він є насправді – лагідного, смиренного, люблячого нас нескінченною і безумовною материнською любов'ю Батька, готового заради Своїх дітей на все.
У чому причина такої величезної прірви розуміння Бога між тими, хто пережив із Ним зустріч обличчям до Обличчя, і тими, хто судить про Нього з дзвіниці власного розуму? Вона в тому, що наш розум нас постійно дурить. Емоції смикають нас за ниточки помислів, і ми губимося в них, як дитина у галасливому місті. Егоїзм і самолюбство з жахом і подивом дивляться з нас на світ з усіма його хворобами, епідеміями, війнами та спокусами. Пристрасний розум малює перед нами збочені образи не лише людей та подій, а й Самого Бога. Тому наш «бог» не схожий на того Бога, з яким зустрілася наша духовна сім'я.
Доброта животворить, а логіка і розрахунок – мертвить все, чого торкається. Тому суєтний світ іде за логікою, а ті, хто спасаються, – за добротою.
Почуття, пізнавальний розум з його розсудливим інтелектом, думки, що виникають у голові, – все це постійно змінюється в нас, як візерунки скелець у калейдоскопі. Ми все своє життя проводимо, дивлячись на театральну виставу, режисером та постановником якої є диявол. Розум у цьому театрі грає роль скомороха, який узурпував урядовий трон, те місце, де слід було сидіти чистому серцю. У серці живе доброта, а в розумі – логіка. Логіка може бути бездоганною, але в ній немає й краплі Істини. Доброта животворить, а логіка і розрахунок – мертвить все, чого торкається. Тому суєтний світ іде за логікою, а ті, хто спасаються, – за добротою. Логіка малює в нашій уяві свого "бога" на підставі висновків, узятих із Біблії. У Біблії все написано правильно, але якщо ми читаємо її не серцем, а розумом, то отримуємо і відповідні для низького розуму висновки.
Особистість сприймає світ через дії почуттів та розуму, а душа, переживаючи їх, відчуває радість чи біль. Іншого джерела пізнання ми не маємо, оскільки ми втратили зв'язок із Богом. Але як тільки цей зв'язок відновлюється через комунікацію благодаті, в людині відкривається справжній духовний зір, і вона починає бачити Бога так, як Він є (преп. Софроній Ессекський). На жаль, іншого способу відновити цей зв'язок, як тільки через біль та страждання, не існує. Страждання роблять нашу душу тоншою і чутливішою до духовного світу.
На моєму домашньому іконостасі дуже багато уславлених і неуславлених святих. Але там немає жодного, хто б не поніс свого хреста, не пройшов через своє особисте розп'яття.
У моєму домашньому іконостасі дуже багато зображень уславлених і неуславлених святих. Але там немає жодного, хто б не поніс свого хреста, не пройшов через своє особисте розп'яття. Зрозумівши це, ми повинні змиритися, якщо ми хочемо з'єднатися з небесною сім'єю всіх святих. Іншого шляху до їхнього столу, наповненого надлишком радості та благодаті, немає. Це пояснює, чому Бог не дає нам анестезії.
Адже біль – єдиний міст не лише до Бога, а й до інших людей. Пройшовши його досвід, ми починаємо відчувати та розуміти інших людей, бачити їхні душі, співпереживати їхнім стражданням. Біль робить наше серце м'яким, розбиваючи камінь його безпочуття, а віра зобов'язує нас до довіри. Преподобний Паїсій Святогорець так говорив із цього приводу: «Якщо людина терпить, то все стає на свої місця. Бог все влаштовує. Але потрібне терпіння. Терпіння, в якому немає розсудливості. Якщо Бог все бачить і стежить за всім, то людина повинна без залишку довіряти себе Йому… Якщо ж у людини немає терпіння, то її життя перетворюється на муку – їй хочеться, щоб усе відбувалося так, як зручно їй, так, щоб їй було добре. Але природньо і що спокою вона не знаходить, і відбувається все не так, як вона хоче».
Око неспроможне бачити самого себе, розум, який уявлення не має, що таке тиша думок, також не може пізнати себе. Пізнати себе можемо лише через освячений, перетворений нетварним світлом власний дух, у якому живе Христос. Там наше все, наша сім'я, наше кохання, наша радість. Вхідний квиток та реєстрація з цією спорідненістю, право бути причетним до цієї радості починається з нашої людяності.
Біль – єдиний міст не лише до Бога, а й до інших людей. Пройшовши його досвід, ми починаємо відчувати та розуміти інших людей, бачити їхні душі, співпереживати їхнім стражданням.
Якщо вищенаведені міркування можуть здатися комусь надто складними, я наведу найпростіші приклади. У грудні 2012 року в Наваррі, Іспанії, проходило важливе змагання з легкої атлетики – забіг на довгу дистанцію. Абель Мутай, що біг, представляючи Кенію, зупинився за кілька метрів від фінішної межі, подумавши, що завершив гонку. Іспанський спортсмен Іван Фернандес був позаду нього і зрозумівши, що відбувається, почав кричати кенійцю Абелю, щоб той продовжив бігти, але Мутай не розумів іспанською. Тоді іспанський спортсмен буквально доштовхнув його до перемоги.
– Навіщо ти це зробив? – запитав журналіст Івана після гонки.
– Моя мрія – колись жити в єдиному суспільстві, – сказав Іван. Медаль виграв кенійський спортсмен, а переміг іспанець. Він зможе сидіти з кенійцем за одним столом, не відводячи очей убік.
Чого не скажеш про Кевіна Картера, професійного фотографа, який зняв у ПАР відомий багатьом кадр «Стерв'ятник і дівчинка». На ньому ми бачимо вмираючу від голоду дитину і поруч стерв'ятника, що сидить, чекає її смерті. Кевін зробив ефектний кадр та пішов. Що трапилося з цією дитиною далі, його не цікавило. Світ оцінив фото, майстер отримав багато грошей за нього. Кінець життя цього фотографа був сумний, він закінчив своє життя самогубством. Його знайшли мертвим у власній машині на березі річки з увімкненим двигуном і заведеним через бічне скло шлангом, що йде від вихлопної труби.
Таких історій дуже багато. Зараз у нашій країні йде війна, й вона оголює сутність людей, їхнє нутро, невидиме в благополучні часи. Хтось допомагає біженцям і ділить із ними свій дім і їжу, а хтось дере з них утридорога за оренду житла, наживаючись на людському горі. Хтось віддає останнє, а хтось робить гроші на гуманітарній допомозі. Хтось, втративши домівки, боїться зайвий раз попросити допомоги і вдячний за кожне добре слово, а хтось, вирішивши, що йому всі винні, під шумок війни влаштував собі з біженства розважальну подорож, тупаючи ніжками і вимагаючи до себе підвищеної уваги на кожному розі. Сьогодні ми всі проходимо іспит на жадібність та жертовність. Екзамен на людяність. І багато з цих історій я дізнаюся не з Інтернету.
* * *
Коли моя сестра з дітьми та старенькою матір'ю під бомбардуваннями бігли п'ять кілометрів з околиці Гуляйполя до центру, де на них чекав евакуаційний автобус, вони при всьому бажанні не могли взяти з собою старенького, напівсліпого, найдобрішого домашнього пса. Його, у проміжках між обстрілами, ходив підгодовувати отець Кіфа, місцевий священник, що залишився у селищі. Ділив він із ним їжу доти, доки собаку не насадили на вила інші сусіди, які прийшли грабувати будинок моїх близьких, користуючись тим, що там ніхто не живе. Вбили пса за те, що він, незважаючи на старість, виконував свій обов'язок – захищав будинок.
Не богослов'я, а проза нинішнього життя. Але саме вона і визначатиме, хто стане членом сім'ї всіх святих, а хто поповнить собою групу знедолених, доля яких буде в огненному озері. За Чапу (так звали собаку) я спокійний, бо впевнений, що святі зі свого столу і йому дадуть шматочок. А що чекає на тих, хто живе за рахунок горя та біди інших, одному Богові відомо.
