Шлях у Царство Боже, або Богослов'я борщу
Недільна проповідь у день пам'яті Отців Першого Вселенського Собору.
Цієї неділі Церква згадує святих Отців Першого Вселенського Собору, а на літургії цього дня ми чуємо слова Первосвященницької молитви Спасителя. Це читання і пам'ять Отців Собору зводить нас до Духу Істини, який жив у серцях Святих Отців.
Рішення Соборів відбувалися в Дусі і дихали благодаттю. Святі отці знали: відповіді на запитання будь-якого масштабу знаходяться не в нашій голові, а в нашому серці. Коли люди, замість того, щоб керуватися молитвою і благодаттю, шукають відповіді на свої запитання у думках, почуттях і бажаннях, то приходить збентеження та спокуса. Справжня молитва живе лише у мирному, жалісливому, відважному серці, яке не боїться жодних спокус. Таке серце не сподівається на людей, але у всякій справі сподівається тільки на одного Бога. Павутина витримує вагу павука, легко рветься під вагою горобця, а слон її взагалі не помітить. Так і всі наші думки, і міркування порівняно з благодаттю.
Ми чуємо в цей день на богослужінні, як Спаситель молить Бога-Отця, щоб ми мали в собі «радість досконалу» (Ів. 17:13). Це і є те, що простою людською мовою називається «щастям». Тиша любові і вічність незгасаючої радості – все, що нам потрібне. Як віднаходиться це щастя? Де його знайти?
«Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його».
«Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його», – відповідає нам Христос (Ів. 17:3). Як «знають»? Що мені потрібно зробити для того, щоб пізнати Істинного Бога та Його Єдинородного Сина? Слухати радіо «Радоніж»? Ні? Може, уважно і вдумливо прочитати «Догматичне Богослов'я» митрополита Макарія (Булгакова), щоб при читанні останньої сторінки осяяти радістю богопізнання? Якщо, наприклад, допитливому юнакові, якого торкнулася благодать Божа, і він прийшов у церкву, як відповідь на євангельське запитання «Що я маю зробити для того, щоб наслідувати життя вічне?» запропонувати вищезгадану книгу, то можна з великою ймовірністю припустити, що більше ви його в храмі не побачите.
Відповідь на запитання про те, як пізнати Бога, Филип дав Нафанаїлові: «Іди і подивися» (Ів.1:6). Церква нам відповідає так само: «Піди і подивися на Христа, який живе в інших людях, і ти пізнаєш Істинного Бога». На жаль, іншого шляху побачити на власні очі Бога у нас немає. У зв'язку з цим хочеться навести зворушливий приклад із життя старця Симона (Безкровного) про його зустріч із старою черницею Ольгою (Міщенко), у схимі Віталією. Стариця мала послух від Глинських подвижників тримати на околиці Сухумі спеціальні кімнати для паломників і пустельників, що спускалися з Абхазьких гір.
«Піди і подивися на Христа, який живе в інших людях, і ти дізнаєшся про Істинного Бога».
Сама матінка була родом із Луганської області і говорила весь час із дуже виразним українським акцентом. Якось отцю Симону довелося спуститися з гір з якихось церковних потреб. Черниця, у чиїй особі серед старечих зморшок, здавалося, оселилася сама свята доброта, клопотала біля столу:
– Ти, отче, прийшов із гір, тепер хоч тут поїж від пуза!
– Вибачте, матінко, але мені духівник не благословив так харчуватися, – заперечив отець Симон, коли побачив перед собою на столі велику тарілку, наповнену доверху українським борщем.
– Знаєш, отче, наші старці, отці-пустельники, і голодувати вміли, а вміли і добре поїсти.
– Так то старці, а я тільки жити у горах почав…
– Ти ось що, якщо хочеш на них бути схожим, то слідуй їхньому способу життя і не впирайся. А тепер їж, я благословляю…
З того часу минули десятки років. Господь закликав до себе цю смиренну старицю у 2012 році. Отець Симон згадує, що в ті далекі дев'яності роки, коли він подвизався на Великдень, йому найбільше згадувалися не сухі філософські бесіди і не безблагодатна схоластика, якою його годували в семінарії, і якої він, звичайно ж, не чекав від старої черниці, а ось такі прояви простої та зворушливої любові до ближнього, при згадці про яку на очі самі собою навертаються сльози.
Доповнюючи розповідь старця, хочу сказати, що ніхто ніколи не бачив, як матінка молиться. Все її життя пройшло на кухні – вона пекла та варила. Щодня матінці треба було приготувати чотиривідерну каструлю борщу, стільки ж каші. Часто, бувало, вона годувала по п'ятдесят чоловік щодня. Стариця була дуже проста. При архієреї могла пальцем вилизувати з каструлі кашу. Їй іподиякони кажуть: «Матусю, що ви робите, Владика ж!». Вона: «А що таке я роблю?», – запитує вона з дитячим подивом.
Йому явився Сам Христос і сказав: «Борисе, я можу хоч зараз зробити так, що ти будеш з руками і ногами, але тоді ти не зможеш бути зі Мною в раю».
Коли був голод під час Грузино-Абхазької війни, у матінки Ольги чудесним чином не збідніли запаси рису. Стару шанували за святу і зверталися до неї за порадою такі світочі православ'я, як преп. Кукша Одеський, митрополит Зіновій (Мажуга), схиархімандрити Ахілла (Орлов), Віталій (Сидоренко), Серафим Романцов, Андронник Лукаш, Пантелеімон Агриков та багато інших. До кінця життя матінка набула таких дарів благодаті, що до неї стали з'їжджатися люди з усього СРСР. Але ким вона була за свого життя? Проста, смиренна трудівниця, куховарка, послушниця старців. Весь її подвиг – це кухня. Але виявляється, що вхід до Царства Божого цілком можливий і через кухонні ворота.
Серед гостей матінки Ольги були й блаженні раби Божі Леонід та Борис. Льоня, інвалід від народження, ніжками не ходив, його возили на колясці. Був він блаженним, і його пророцтва часто збувалися. Борис теж був калікою. Руки та ноги в нього були настільки короткими, що ні ходити, ні робити що-небудь сам він не міг. Матінка про нього розповідала, що одного разу, коли він молився і виливав свої скорботи перед Богом: «За що мені такі муки?», йому явився Сам Христос і сказав: «Борисе, я можу хоч зараз зробити так, що ти будеш з руками і ногами, але тоді не зможеш бути зі Мною в раю. А якщо ти з вдячністю витримаєш, то зі Мною навіки будеш». Борис відповів: «Дякую, Господи, нехай я залишуся, який є».
Набуття щастя полягає у поверненні особистості до свого Творця та поєднання з безначальним світлом Істини.
Духовний світ тут, поруч із нами, але його не видно. Бог також не дивиться на нас через хмари, а живе невидимо у глибинах нашого власного духу. А значить, і щастя, яке ми шукаємо в якихось місцях або сподіваємося знайти через володіння речами цього світу, насправді також перебуває в нас самих. Нам треба лише захотіти його знайти. Світ грається з людьми в хованки і, обманюючи, краде наш час. А Бог, як люблячий Батько, чекає нашого повернення з розпростертими обіймами, бажаючи подарувати Свою радість, яку ніхто у нас відібрати вже не зможе. Шлях до Його обителі починається з церковних служб, де від тебе нічого не вимагається, крім одного – стій тихенько у куточку храму і молись, як можеш. Очищай розум і серце від сторонніх думок і розсіяності, неквапливо творячи в собі молитву.
Набуття щастя полягає у поверненні особистості до свого Творця та поєднання з безначальним світлом Істини. Дух людський є даром Божественної Любові, і тому живе лише любов'ю. Це повернення особистості у вічне начало любові можливе лише шляхом покаяння. Для цього потрібно зненавидіти свою душу з її гріховним мисленням та земними уподобаннями. Тільки залишивши все мирське до залишення тіла, можна знайти Бога.
У житті немає нічого постійного, як немає постійних мешканців на залізничному вокзалі. Приходять до Христа ті, хто несе свій хрест, а решта лише «нудьгуючих роззяв». Світ, який давно збожеволів від хтивості і сріблолюбства, виставляє як божевільних тих, хто не захотів божеволіти разом із ним. У таких «божевільних» на все, що з ними відбувається, є лише одна відповідь: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене». Це єдиний і прямий шлях до набуття благодаті. Для цього не потрібно мати в бібліотеці багато книг, достатньо мати серце, спрямоване до Христа. Саме таке серце здатне здобути духовну свободу.
