Чим загрожують нам єресі та розколи
Єресі та розколи потрясають нашу Церкву з перших століть її існування і до цього дня. Поговоримо про те, що є єресь, що є розкол і що нам потрібно знати про них.
Святитель Ігнатій (Брянчанінов), день пам'яті якого Православна Церква святкує 13 травня, залишив по собі значну кількість богословських творів. Деякі з них присвячені явищам, які ніколи не втрачають своєї актуальності в Церкві, а саме єресі та розколу. У богословських колах думки з цих питань іноді дещо відрізняються, але давайте сьогодні послухаємо святителя Ігнатія.
Розпочнемо з суперечок щодо Істини. Подобається це комусь чи ні, але істина інтолерантна. Візьмемо, наприклад, математичну істину: двічі по два – чотири. Можливо, хтось стверджуватиме, що двічі по два – п'ять, він може навіть створити цілу систему, в якій виходитиме саме такий результат, але це не змінить істини. З релігійними істинами дещо складніше, з тієї простої причини, що вони не настільки очевидні, як математичні. Тут, на думку філософа та апологета Річарда Свінберна, Господь зберігає гносеологічну дистанцію, що дозволяє не порушувати даровану людині свободу. Проте це окрема тема, ми ж зараз говоримо про інше.
«Два взаємно суперечливих висловлювання чи судження не можуть бути істинними в один і той самий час і в одному й тому самому відношенні, тобто одне з них має бути хибним». Все дуже ясно. Залишається лише визначити, яке судження хибне.
Очевидно, що кожна релігія має низку власних доктрин, які не узгоджуються з доктринами інших релігій і від яких вона не готова відмовитися за жодних умов. Отже, виникає конфлікт поглядів. І тут починає діяти логічний закон суперечності (або несуперечності – бувають різні назви). Суть його можна передати такими словами: «Два взаємно суперечливих висловлювання чи судження не можуть бути істинними в один і той самий час і в одному й тому самому відношенні, тобто одне з них має бути хибним». Все дуже ясно. Залишається лише визначити, яке судження хибне.
Звичайно, що доктринальні розбіжності виникають не лише в міжрелігійних дискусіях, а й усередині самих релігій. Позначені думки є стартовою точкою для побудови всієї християнської апологетики, звідси можна розвивати безліч ідей, але ми, враховуючи зазначену на самому початку тему, будемо дотримуватися загальних визначень, які дав святитель Ігнатій.
Одна справа – коли ми говоримо про математичні істини, зовсім інша – коли про релігійні. Питання світогляду, світорозуміння, духовності та онтології багаторазово підвищують ціну помилки.
Отже, єрессю ми звикли називати хибне, довільне судження (вчення) про християнські доктринальні Істини. Одна справа – коли ми говоримо про математичні істини, зовсім інша – коли про релігійні. Очевидно, що питання світогляду, світорозуміння, духовності та онтології багаторазово підвищують ціну помилки. Якщо люблячий і всемогутній Бог дійсно існує, отже, Він не буде ховатися від людей, не буде пасивно спостерігати за тим, що відбувається, але дасть можливість Своєму творінню дізнатися про Себе і пізнати створений Ним світ не лише на основі чуттєвого досвіду, але й у його нематеріальному. вимірі.
Це і є Його Одкровення, виявлене у Святому Письмі та Святому Переданні. Саме тому святитель Ігнатій називає єресь тяжким гріхом: «Вона – обурення та повстання творіння проти Творця, повстання та обурення нікчемної, обмеженої істоти – людини проти вседосконалого Бога. Вона, – страшно сказати, – суд людини над Богом і засудження людиною Бога. Вона – гріх розуму, гріх духу. Вона – хула на Бога, ворожнеча на Бога».
«Вона (єресь) – обурення та повстання творіння проти Творця. Вона, – страшно сказати, – суд людини над Богом і засудження людиною Бога. Вона – гріх розуму, гріх духу. Вона – хула на Бога, ворожнеча на Бога».
З наведеної цитати випливає, що причиною єресі є гординя, тоді як прийняття Одкровення має супроводжуватися смиренною вірою. Гріхом розуму єресь є тому, що зароджується саме в умі. Це не означає, що раціональним пізнанням треба нехтувати: таке ставлення до дарованого нам Богом інструменту – теж єресь, що отримала назву гносеомахії та описана преподобним Іоанном Дамаскином.
Тут ще впору згадати слова Честертона, що якщо розум від Бога, то не може не мати значення, чи розумно те, що відбувається. Єресі зароджуються і живуть у розумі, але й борються, і перемагаються вони також розумом. Святі отці, що в ті чи інші епохи протистояли єресям, були керовані Духом Святим, але свою аргументацію, свою силу переконання вони будували за допомогою розуму.
Єретики можуть бути вкрай доброчесними, можуть вести строгий аскетичний спосіб життя і взагалі бути зразковими християнами в усьому, крім вчення. Але лише цього цілком достатньо, щоб їм загинути самим і відвести в погибель інших.
У єретиках святитель Ігнатій зауважує на одній цікавій рисі. Він пише, що вони можуть бути вкрай доброчесними, можуть вести строгий аскетичний спосіб життя і взагалі бути зразковими християнами в усьому, крім вчення. Але лише цього цілком достатньо, щоб їм загинути самим і відвести в погибель інших.
«Зараженого єрессю і розколом диявол не дбається спокушати іншими пристрастями і гріхами очевидними, – пише святитель, – і навіщо спокушати дияволу того і боротися з тим, хто за допомогою смертного гріха – єресі – і вбитий вічною смертю, і живцем вже становить власність диявола? Навпаки цього, диявол підтримує єретика і розкольника у помірності та інших зовнішніх подвигах і різновидах чесноти, щоб цим підтримувати його у самозадоволенні та омані, а правовірних личиною святості, яку носить на собі єретик, притягти до єресі».
«Зараженого єрессю і розколом диявол не дбається спокушати іншими пристрастями і гріхами очевидними, і навіщо спокушати дияволу того і боротися з тим, хто за допомогою смертного гріха – єресі – і вбитий вічною смертю, і живцем вже становить власність диявола?»
Розкол відрізняється від єресі, і його суть святитель Ігнатій визначає наступним чином: «Порушення повного єднання зі Святою Церквою, з точним збереженням, однак, істинного вчення про догмати і таїнства». Виходячи з розколів, що існували в XIX столітті, святитель Ігнатій визначає два їхні напрями, причому обидва стосуються зовнішньої сторони релігійності. У першому випадку – це занадто велике, буквально сакральне надання значення обрядовості, у другому – навпаки, нехтування нею.
Отже, християнське віровчення важливе, а відсутність у нас інтересу до нього є ознакою духовної хвороби, як і зневага до розумного пізнання віри. Доктринальні питання – це не доля смакових переваг, а проблема Істини, від правильного вирішення якої залежить вічне життя. Що ж до розколу, то, при всій зрозумілості означених визначень, це не лише розмова про тих, хто відокремився від Церкви, а й про нас, щоб нам у своєму духовому житті уникати крайнощів та нездорової фанатичності, які є шлях до духовної смерті, вічних мук нашої безсмертної душі.
