«Я пам'ятаю війну з 1942 року...»
Розмова із найстарішим кліриком столиці, протоієреєм Всеволодом Рибчинським про часи його раннього дитинства, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна.
– Я пам'ятаю війну з 1942 року. Дивно, але дитяча пам'ять може зберігати в собі багато серйозних речей: і красу Божого світу, побачену вперше, і реальність всіляких подій. Мені тоді йшов п'ятий, але я пам'ятаю, що тоді відбувалося на білому світі. Особливо запам'яталося ось що. Ми мали приватний будинок у місті Сквира Київської області. У цьому будинку було два входи. І коли німці зайшли до нашого містечка, то півбудинку, де ми жили з мамою – батько був на фронті, – вони забрали у своє користування.
До 1942 року ми мешкали в селі Крушинка Васильківського району Київської області – там я народився. Тато був направлений туди до школи викладачем малювання. У 41-му тата забрали на війну, а ми з мамою та старшою сестричкою Людою без копійки грошей змушені були, щоб не померти з голоду, поїхати до Сквири, на батьківщину мами. Там у нас були родичі. Мамин двоюрідний брат дядько Юра відвіз нас на возі з усіма нашими пожитками в Сквиру, за 100 з гаком кілометрів.
У Сквирі ми всі тулилися з родичами в одному будинку. Зауважу відразу, що під час війни люди допомагали один одному, не ремствували, спільне горе об'єднувало людей, ділилися останнім, хоч і жили надголодь. І була у мене улюблена собачка, яка теж приїхала з нами. Я з нею грав, і вона спала біля мого ліжечка. Якось вона загавкала на німецького офіцера, який жив у нашому будинку. Він дістав пістолет і застрелив її в мене на очах, мою улюблену собачку. І я гірко плакав, а мама мене заспокоювала.
Звісно, ми боялися німців. Але вони були різні. Солдати німецькі були добрішими, коли не було офіцера. Пам'ятаю, вони якось увечері принесли нам на сковорідці смаженої картоплі, поділилися з нами. Знаєте, серед них були і селяни, і прості робітники, яких Гітлер погнав на війну. І цей солдат із картоплею сказав: «Bitte für Kleinkinder mitnehmen», що в перекладі: «Будь ласка, візьміть для дітей…» І потім він розповів моїй мамі, (мама в школі вчила німецьку мову), що в нього теж у Німеччині залишилися маленькі діти, і він розуміє, що означає залишитися без батька.
Ще пам'ятаю такий епізод. Сквира була ще під німцями. І вулицею вели наших радянських полонених із Києва у бік Вінниці. Їх гнали до Німеччини на роботи. Вони виглядали жахливо: у нижній брудній білизні, без пілоток, босі йшли бруківкою, змучені... З обох боків крокували автоматники і, якщо хтось раптом відділявся від шеренги, його тут же розстрілювали і йшли далі. Це я запам'ятав.
Ми з мамою стояли на узбіччі, у нас був буханець хліба. І ми цей буханець хліба кинули полоненим, вони його схопили, розділили, що кому потрапило, і відразу на ходу з'їли. Вони були дуже голодними, судячи з того, як вони ковтали цей хліб, їх не годували... І не лише ми принесли хліб, а й багато сквирян принесли продукти. Напередодні містечком пройшла чутка, що поведуть полонених, і люди пішли хоч шматком хліба чи вареними овочами підтримати наших солдатів.
Ми жили дуже бідно, грошей не було, продуктів теж. Маму та інших жінок німці погнали працювати на ферму. Вони доїли корів. Щоправда, за це давали якусь мізерну копійку. Так ось, мама мені й каже: «Сево, прийдеш до мене в обід, коли поліцай піде на перекур. Поки він буде курити, я тобі дам кухоль молока, ти вип'єш і – бігцем додому!..» Жодного разу поліцай мене не впіймав, а якби спіймав, я б отримав! Так ми виживали.
А потім, коли наші війська наступали на Київ, наш будинок розбомбило, ми переїхали до тітки Насті на Слободу, це район Сквири. Тітка Настя – рідна сестра мами, і ми жили в неї до початку 1944 року. Вона нас із сестричкою годувала. А коли був наліт німецької авіації, то мама нас закутувала в ковдри у льоху, де зберігалася картопля, і чекали, поки мине авіаналіт та бомбардування Сквири. Сквира була на фронті лінії в той час. А мама відчиняла двері, і щоб бомба не потрапила на наш город і будинок, осіняла все хресним знаменням. І нас просила: «Хрестіться, діти, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа». І ми молилися. І дякувати Богу, нас ці бомби минули.
Щоб особливо не набридати тітці Насті, ми жили якийсь час в іншому районі Сквири – на Свинореї, у тітки Оксани, іншої маминої сестри. Вона нас теж сприймала як рідних.
Ми жили в Сквирі, поки тато не повернувся з війни в 1946 році. Він закінчив війну аж за Берліном. Він був зв'язківцем, телефон завжди переносив на передову лінію фронту, забезпечував зв'язок. Він був і в Австрії, у Відні був. Він воював з 1941-го до 1946-го – п'ять років. Пройшов війну без поранень, але все ж таки в одному бою був контужений. Вони, зв'язківці з обладнанням, їхали машиною на передову. І снаряд потрапив прямо в автомобіль, батько вилетів із машини та зламав ногу, був контужений. Інші загинули.
Так ось, ми жили у тітки Оксани, мені було тоді п'ять із половиною років. І моє завдання денне полягало в тому, щоб із залізничного вокзалу приносити додому вугілля, яке розсипалося при бомбардуванні вугільного складу. І ми, хлопці, а я був найменший, ручками загрібали це вугілля в мішечки і бігли додому... Кілометри півтора біг я додому. І так кожного дня. Отак я починав у своєму житті працювати... Ось така була війна, так починалося моє дитинство.
– Отче, у нас сьогодні теж війна... Гине мирне населення. Багато горя. Що ви кажете людям на втіху?
– Попущення Боже, що у нас війна. Мета цього попущення нам невідома. Але ми живі і повинні виживати в цьому світі і в цих умовах, і дякувати Господу, що ми живі. Ось я розповів вам, як ми виживали під час війни. Потрібно молитися Богу, як молилася моя мама, треба відкинути будь-які претензії один до одного, об'єднатися у молитві та спільній праці. Нічого не боятися, не засуджувати, не панікувати, але знати та пам'ятати – все в руках Господа Бога. Абсолютно все і життя кожного з нас. Якщо ми довіримося Богові повністю, Він не залишить нас. Це перевірено життям, це можу сказати зі свого життєвого досвіду. Бережи всіх Господь. Христос Воскрес!
