«Слід нам у годину випробувань мужньо понести свій хрест»
Розмова з архімандритом Маркеллом (Павуком), проректором і духовником Київської духовної академії і семінарії.
– Отець Маркелл, інтернет, у тому числі й православний його сегмент, переповнений всілякими політичними публікаціями. Можна побачити і статті духовенства з явним політичним підтекстом, іноді архіпастирів викривають у прихильності до тих чи інших політичних сил. Деякі священники відкрито роблять заяви, які не узгоджуються із позицією священноначалля Української Православної Церкви. Люди хвилюються. Що їм відповідати?
– В умовах війни, коли втрачається наше власне благополуччя, а також благополуччя рідних та близьких, друзів, коли страждають мільйони людей, дуже складно утримати духовну рівновагу. Тим більше, що нині у багатьох точиться боротьба навіть не за втрачений добробут, а за виживання. Будь-якої миті у двері, за якими твоя сім’я, можуть постукати, і буде складно пояснити, чому ти в УПЦ. Вирок може бути ухвалений негайно. Звідси шквал усіх цих поспішних висновків та заяв. Але якщо простим людям, які не знаються на тонкощах церковного життя, це можна пробачити, то коли політичним пристрастям і емоціям піддаються священники, виникає питання, наскільки міцна наша віра.
Багато хто вважає, що нині головною проблемою є те, що ми, священство, перебуваємо в юрисдикції Патріарха, держава якого веде проти нас війну. Але насправді все набагато складніше. Поміняти свою юрисдикційну приналежність, щоб нам дали спокій, нескладно, але чи зможемо ми при цьому зберегти вірність Христу?
Хтось заперечить: «Хіба Московський Патріарх – це Христос?» Звичайно, ні. Він така сама грішна людина, як і всі ми. Але, як пише священномученик Кипріан Карфагенський, кожен єпископ є запорукою церковної єдності. Де єпископ, там і Церква. Церква – це не політична партія, як помилково вважають багато сучасних політиків і нецерковних людей, а Тіло Христове, живий боголюдський організм.
Ми, священники, покликані постійно гасити пожежі насамперед у своїх духовних чад, які запалюються різними пристрастями, єпископи – у межах своєї єпархії, Патріарх – у межах Помісної Церкви.
– У різні періоди церковної історії було достатньо прикладів, коли православні одної купелі воювали один з одним. Взяти бодай дітей святого рівноапостольного князя Володимира. Чому нас навчає Священна історія?
– Справді, в історії стародавньої Київської Русі багато таких випадків. Коли губиться віра в Христа, або вона ще не встигла зародитися в серці, тоді людину, яка має гроші й владу, нічого не стримує від сплеску гніву та інших пристрастей, які в ній постійно живуть, і з якими вона ніяк не боролася. Але хто внаслідок цих братовбивчих битв перемагає? Ніхто.
Зрештою, через міжусобну боротьбу і роздробленість Русь була поневолена на 300 років монголо-татарами. Лише преподобному Сергію Радонезькому на півночі Русі, завдяки його особистому подвигу з подолання гріхів і пристрастей, вдалося зібрати роздроблених князів воєдино, і вони розпочали звільнення держави. Так і зараз, війна почалася не 24 лютого цього року і не після Майдану в 2014 році. Вона поступово розвивалася, протягом багатьох років, у міру того, як у більшості людей за допомогою ЗМІ вирощували всілякі гріхи і пристрасті. У результаті стався вибух. Він особливо болісний для кожного з нас, бо воюють між собою люди однієї віри та крові. Врятувати від наслідків цього вибуху можуть не нецензурні слова на адресу ворогів, а глибоке покаяння, тобто зміна життя з гріховного на благочестиве. Поки у більшості людей не виникне цього бажання, марно сподіватися на кращі часи.
Усе може завершитися вогненним випробуванням, про яке йдеться в книзі Апокаліпсис, тобто великою ядерною війною, де не буде переможців.
– Ваші побажання читачам до третьої седмиці Великого посту?
– Третя седмиця присвячена суто поклонінню Хресту. Для нас, православних християн, Хрест – це не просто символ, як його сприймає багато людей, які відпали від Церкви, а реальна зброя, за допомогою якої ми можемо врятуватися. Однак ми спрямовуємо його не в бік наших ворогів, а проти себе, своїх гріхів і слабкостей.
Майже все ХХ століття було віком відкритого хрестоборства, коли розоряли монастирі й храми, вбивали єпископів та священників. У ХХІ столітті ми бачимо, як хрестоборство набуває прихованої, закамуфльованої форми у вигляді юрисдикційної війни, легалізації розколів та єресей, боротьби за визнання гріха як норми життя. Але без Хреста Спасителя, без особистого хрестоношення втрачається сенс існування. Він розвтілюється і несе в собі не життя, а смерть.
Тому нам потрібно відкинути всі сумніви й мужньо понести свій життєвий хрест, пам’ятаючи, що після Голгофи буде Воскресіння, свято свят та урочистість урочистостей – Пасха Христова.
