Як не отруїтися співчуттям та гнівом
Недільна проповідь на актуальну тему.
Ця публікація була задумана мною як продовження вивчення досвіду сирійських містиків ще до того, як в Україні почалася війна. Але, перечитавши її зараз, я вирішив все ж таки нічого не змінювати. У ній немає тих емоцій і почуттів, які я додав би зараз, але, можливо, це і краще.
Кожен із нас по-своєму переживає біль та страждання від тих страшних подій, які зараз відбуваються у нас на Батьківщині. Залишається актуальним запитання: як не збожеволіти і зберегти здоровий глузд, коли навколо тебе люди, в тому числі завдяки зусиллям ЗМІ, вже поводяться неадекватно? Як зберегти душу, коли її ріжуть, наче ножицями? Одне лезо цих ножиць – страждання та смерті ні в чому неповинних людей, а інше – нагнітання та розпалювання ненависті та злоби. Що робити, коли морок скорботи занурює душу в темряву зневіри? Звернемося до досвіду сирійських містиків, які теж жили дуже непросто.
При першому прочитанні ми побачимо, що душі цих святих були сповнені глибокого співчуття до людей, серед яких вони жили. «Ти сповнений співчуття до всіх людей. І в жалості по відношенню до них твоє серце знемагає і горить, ніби у вогні, без різниці облич», «Серце милуюче – це горіння (серця) про все творіння: про людей, птахів, тварин, [навіть] про демонів і всяке створіння Боже. При спогаді про них або при погляді на них очі людини проливають сльози. Від сильного жалю розчулюється його серце, і не може він чути чи бачити будь-якої шкоди чи малої печалі, якої зазнає твар», – пише Ісаак Сирин. Йосип Хаззайа у творі про дії Святого Духа говорить своєму учневі: «Всі люди ніби перебувають у серці твоєму, ти обіймаєш і цілуєш їх із любов'ю, виливаючи в любові твоїй добрість на всіх».
Але в цій емпатії, принаймні для мене і таких, як я, таяться як мінімум дві дуже великі небезпеки.
Перша – як зберегти себе від того, щоб ці співчуття та біль не розчавили тебе самого? Тому що ми бачимо і відчуваємо, що занурення в біль інших нищить нас самих насамперед.
І друга, не менш небезпечна сторона. Коли своїм серцем ми дивимося на тих, хто сіє зло, як утриматися від прокляття на їхню адресу? Як не побажати тим, хто сіє смерть, випробувати на собі наповну ті страждання, на які прирекли інших? Як не зрадіти і не веселитися, якщо доведеться стати свідком помсти садистам, брехунам, лицемірам та кровопивцям?
Це насправді теж дуже важливе питання, бо ненависть до творців та архітекторів світового зла може бути такою, що зруйнує будь-який, навіть найміцніший внутрішній мир.
Сирійські аскети спиралися на традиційну християнську антропологію. У центрі людської особистості для них перебуває «розум», який не слід змішувати з «розсудом». Розум – це особистісне ядро, «внутрішня людина», створена «за образом Божим» і тому здатна спілкуватися з Ним. Вершина розуму знаходиться у серці людини.
Сама душа складається з трьох здібностей чи частин:
третя – люта (thymikon).
Бажаюча і люта частини разом утворюють нерозумну частину (alogon meros) душі або ірраціональну, звану також пристрасною частиною (pathitikon meros), оскільки через ці дві здібності в душу проникають пристрасті. Коли вони виходять з-під контролю розумної частини душі, то стають вбивчими як для їхнього носія, так і тих, хто його оточує. Завдання аскета бажаючу і люту частину душі підкорити розуму, де вони повинні отримати раціональну та емоційну рівновагу.
Якщо говорити простою мовою, це означає, що ти можеш і навіть повинен співчувати, але так, щоб не руйнувати себе самого. Сирійські містики не протиставляли розум і серце, йшлося про правильне цілісне переживання єдиної людини. Вони вміли підніматися вище за рівень не тільки емоцій, а й думок.
Тут можна зробити невеликий відступ і сказати про своєрідне анатомічне духовне бачення людини не тільки сирійськими аскетами, а й взагалі антропологічною традицією того часу в цьому регіоні.
В одній із найавторитетніших на той час Нисибійських шкіл викладали таку собі «сирійську аюрведу», яка кожному органу людського тіла приписувала ті чи інші духовні функції. Наприклад, та частина, яка відповідала за лють, ревнощі, злість, образу, перебувала для них у печінці. Те, що відноситься до жадань – в жовчному міхурі, хіть – у нижній частині живота і т.д. Гаряче почуття, яке виходить із тих чи інших органів, легко піддається зміні, воно непостійне і особливо необ'єктивне.
«Діти, потрібно вчитися переживати і співчувати не печінкою та жовчю, а серцем», – напевно таку фразу ми могли б там почути. Почуття повинні обов'язково пройти через сердечний розум, який синтезує у собі всі рухи, що відбуваються в тілі. Саме в ньому ти підіймаєшся вище за всю складність до простого пізнання розумних істот і рівного до них відношення.
Преподобний Ісаак Сирин часто використовує термін «рівність погляду», коли ти дивишся на всіх людей однаково, незважаючи на те, що вони поводяться по-різному.
Як усе це зрозуміти і втілити у своєму житті нам, людям, які дуже далекі не лише від «сирійської аюрведи» та від тієї духовної чистоти та праведності, які мали навіть новоначальні учні преподобного Ісаака Сирина? Суть вчення цього старця, мабуть, можна звести до кількох висновків.
Ніхто з нас не може бути вільний від болю за себе та інших людей. Біль був, є і залишається одним із важливих інгредієнтів перетворення душі.
Біль та співчуття треба відокремити від ненависті та злоби. Тоді на їхнє місце разом із болем або після нього приходитиме любов. Мета молитовного життя християнина – навчитися молитися за всіх людей із болем та любов'ю. Саме така молитва, на думку преподобного Ісаака Сирина, «поселяє Бога на землі». Однієї молитви любові без болю мало, але й молитва з болем, але без любові також не принесе користі. З'єднання болю і любові приводить душу того, хто молиться, до особистого катарсису. Ці два духовні елементи очищають і перетворюють душу, роблячи її богоподібною. Але для цього потрібно навчитися тонко і болісно відчувати отрути цього життя і не отруїтися ними, виробляючи в собі протиотруту.
