«Ліствиця» для мирян: «Перемагай мале, якщо хочеш перемогти велике»
Сьогодні в рамках серії великопісних матеріалів ми поговоримо про пошук і характер духівника, про якісну сповідь та духовне життя в цілому.
Віддай кров – отримаєш Дух. Це принцип духовного життя. Щоб стати громадянином неба, необхідно, за словом Христа, «вживати зусилля» (Мф. 11:12). Преподобний Іоанн Ліствичник зауважує: «Поти трудів приносять спасіння»… «подвизатися треба до крові». Святий, як духовний генерал, закликає: «До тисячі смертей тіла і душі не поступайся ворогові. У таємниці душі твій поклади завіт із самим собою не залишати спасительного подвигу до останнього подиху».
Перше, з чим треба боротися, – це з «плотським мудруванням», тобто з гріховним способом думки. Не можна думати так, як думає світ. Не можна праведне змішувати з грішним. Це і є покаяння як живий триваючий процес. Для перемоги потрібен час, старанність і сталість. Лукавий уважно спостерігає за людиною, видивляється, до яких гріхів ми схильні, щоб «вогнем власних пристрастей спалити храм нашої душі».
Для ведення духовної війни потрібна мудрість. Все, що оточує нас, треба поставити на службу власному спасінню. Преподобний наводить як приклад кухаря з однієї обителі, який дивився на вогонь у кухарській печі та «невпинно згадував про вічне полум'я». Добре було б прочитати в «Ліствиці» розділ про покаяння, котрий рясніє прикладами, висота яких виходить за межі розуміння. Тут описуються ті, які відпадали від чистого життя та ридали про себе, як ридають «про померлих немовлят».
«Прийшов до лікарні – оголоси свої хвороби».
У цій важкій духовній боротьбі за право бути на вузькому шляху велике благо бути церковною людиною. Церква – лікарня для хворих на гріх. Сповідь у «Ліствиці» – невід'ємний засіб для зцілення душі. «Виразки оголошені не прогресують, але гояться». Святий вважає, що братами своїми ми повинні мати ніневітян, які покаялися. «Покаяння є поновлення хрещення. Покаяння є завіт із Богом про виправлення життя. Покаяння є помисел самоосуду і піклування про себе ... покаяння є дочка надії і відкидання відчаю. Покаяння є примирення з Господом через звершення благих справ, противних колишнім гріхам. Покаяння є добровільне терпіння всього скорботного».
«Душа, що помишляє про сповідь, – за запевненням святого, – утримується нею від гріхів, ніби уздою, бо гріхи, яких не сповідуємо отцю, робимо вже як у пітьмі і без страху».
Преподобний Іоанн дає пораду, як поводити себе під час таїнства Сповіді: «Під час сповіді будь, як зовнішнім виглядом, так і внутрішнім почуттям і думкою, як засуджений злочинець, поникнувши обличчям на землю. І якщо можна, то омочуй сльозами ноги судді та лікаря твого, як ноги самого Христа. Ніколи не думай, що це непристойно, це пом'якшує суддю». За думкою святого, не можна на сповіді звинувачувати обставини чи інших осіб у гріху. Це навіювання сатани. Також не можна на гріх дивитися ніби збоку. Каятися треба за себе і себе журити. Преподобний радить триматися такої настанови: «прийшов до лікарні – оголоси свої хвороби».
«Привчайся перемагати мале, якщо хочеш перемогти велике».
На духовному шляху покаяння не все лінійно. Після сповіді спокуси можуть не припинятися, і це нормально. Це краще, ніж пишатися чистотою. «Частиною старі звички болісним чином володіють і тими, що оплакують гріхи свої; і це не дивно ... які попуском промислу, і які за залишенням Божим».
Якщо на шляху спасіння впав у гріх, необхідно боротися проти біса печалі, він хоче нас через пам'ять минулої чистоти відвести від молитви. «Не жахайся, якщо й щодня падаєш, і не відступай від шляху Божого, але стій мужньо; і без сумніву Ангел, який береже тебе, вшанує твоє терпіння». Духу Божому противний гріх, і ми маємо ненавидіти його цілковитою ненавистю (Пс. 138; 22). Не виправдовуй у собі навіть малі гріхи. Отець радить навчитися гасити малий вогонь свічки, щоби міг після загасити будинок або ліс пристрастей. «Привчайся перемагати мале, якщо хочеш перемогти велике».
На шляху покаяння лукавий розставив багато пасток: «Уперед падіння біси представляють нам Бога людинолюбним, а після падіння жорстоким». Тим, що каються, необхідно пам'ятати, що «немає нічого рівного милості Божій, тому той, хто зревірюється, сам себе губить».
«Хто плаче за себе, той не бачить, чи плаче інший і чи впав він; і не буде судити іншого».
Спасіння – це щоденний подвиг: «Хто подвизається за своє спасіння, той усякий день у який не оплакує гріхів своїх, вважає втраченим, хоч би й скоїв в оні якісь добрі справи». Такий плач допомагає у боротьбі з осудом: «Хто плаче за себе, той не бачить, чи плаче інший і чи впав він; і не буде судити іншого».
Кожен із нас знає, що у духовному житті найважливіше побачити себе грішником, побачити гріхи, тобто духовні рани, адже інакше неможливе лікування. Старець радить спостерігати, чи не втомилася совість викривати нас. «Ознака прощення гріхів складається в тому, що людина завжди вважає себе боржником перед Богом». При цьому ознака покаяння полягає в тому, що людина вважає себе гідною усіх видимих і невидимих скорбот, що трапляються їй.
Життя духовне має бути цілісним. «Неможливо одним оком дивитися на небо, а іншим оком на землю». Для налагодження якісного духовного життя необхідний духівник і взагалі середовище, у якому можна розвиватися духовно, тобто церковна громада або духовні брати та сестри. У «Лествиці» це питання неодноразово порушується і навіть даються деталі пошуку, перевірки та утвердження у виборі.
«Неможливо одним оком дивитися на небо, а іншим оком на землю».
Як шукати духвника? Ліствичник радить придивлятися до духовного життя людини, на яку впав вибір. «Будь наче як проходиш повз, дивися на життя і духовну досвідченість. Коли відчуєш користь у твоїх духовних хворобах, знайдеш те, чого шукав, тоді ти знайшов отця».
Духовний отець, за визначенням преподобного, – це людина, яка хоче і може попрацювати разом з тобою для скинення тягаря гріхів твоїх. Потрібно бути готовим, що духівник – це людина з недоліками, але й тут є порада старця. «Бачити недоліки духівника допомагає лукавий, Бог просвічує очі бачити чесноти».
При цьому духовних братів і сестер преподобний Іоанн визначає як наших співпрацівників та співзмагачів у прагненні до вищого.
У книзі порушується навіть питання особистих якостей характеру духівника. При виборі духівника слід дивитися на якість наших пристрастей. Якщо нестримний – знайди подвижника, якщо скупий – милосердного, якщо зарозумілий – керівником має бути людина сувора і непоступлива. Духівник має наші недуги лікувати. Завжди треба пам'ятати, що наставник тебе спеціально спокушає, щоб ти став кращим. Коли падаєш – найбільше потрібен лікар, і нехай не кажуть помисли, що ти нікому не потрібен такий паршивий. Як лікар для хворих, так і Христос для грішників.
Але необхідно пам'ятати, що духівник – це помічник на шляху, а не сам шлях чи мета. Якщо один духівник не допомагає, преподобний Іоанн радить йти до іншого. При цьому святий окремо зауважує про пошану до свого отця духовного: «Хто привів тебе до Господа – на все життя ти повинен йому шанобливе благоговіння».
Кожному християнину треба пам'ятати, що духовний отець більшою мірою лише помічник. Нам треба пильнувати над своєю душею. Преподобний зазначає: «Пристрасті зручно повертаються. Пильнуй про душу!».
На закінчення наведемо дві поради старця з приводу наших пристрастей. Як можна себе убезпечити від гріхів, до яких схильні:
- Треба тікати, як від вогню, від тих місць, які подають привід до гріха. Адже коли не бачимо забороненого плода, то не так сильно його й бажаємо.
- Біси радять йти в місце спокуси, щоб отримати велику нагороду, – це їхнє лукавство, щоб ми впали і отримали більше засудження.
