«Таке випробування під силу тільки дуже сильному й боголюбному народу»

Дорогою на службу

Коли змовкає виття нічних сирен і закінчується комендантська година, до Ольгинського собору поспішають мешканці столичної Дарниці. Виходять біженці з нижнього підземного храму святих рівноапостольних Костянтина та Єлени. Щодня тут перебуває до 100 і більше людей – літні та молоді, діти та їхні батьки. У деяких автомобілях біля храму сидять чотирилапі друзі – собаки, кішки й навіть папуга Гоша.

Ось уже два тижні військових дій під віддалений гуркіт канонади (бої йдуть у передмісті Києва) мені доводиться добиратися до собору, де я служу дияконом, на велосипеді, пішки, а якщо пощастить – на 8-му трамваї, який, на честь міської адміністрації, з 7 ранку до 7 вечора ходить безкоштовно та регулярно з Дарницької площі до кінцевої метро Позняки. Щоправда, із великими інтервалами.

Сьогодні я йду пішки. Назустріч, у бік Дарницького залізничного вокзалу, тягнуться струмки біженців з поклажами, переважно жінки, підлітки та діти, оскільки чоловіча частина населення не може перетнути кордон країни у воєнний час. На деяких обличчях тривога. Але загалом люди спокійні. Молодь, як завжди, перекидається жартами.

З вокзалу в бік Західної України регулярно вирушають потяги. Достатньо пред’явити документи й отримаєш безкоштовний посадковий квиток до Львова, Івано-Франківська, Ужгорода. Багато хто зорієнтований їхати в західні країни.

Біля шкіл та інших об’єктів на трасах несуть службу добровольці територіальної оборони. Перевіряється транспорт. Двоє таких хлопців з автоматами зупинили мене на подвір’ї масиву, де я проходив, намагаючись скоротити шлях дворовими алеями, ввічливо перевірили документи й відпустили.

На приході

На території собору особливо спокійно, ніби ступаєш під покров Богородиці. У храмі вже багато людей. Чекають на архієрея, настоятеля храму єпископа Віктора (Коцабу), який ночує тут же, у кабінеті недільної школи. У храмі при вході біля свічкового ящика лежать стоси кольорового парафіяльного видання «Ольгинська газета».

У храмі з’являється єпископ Віктор. Привітний, завжди спокійний і стриманий владика ніби передає оточуючим свій мирний, молитовний настрій. Віруючі беруть благословення, розпочинається служба.

У неділю Торжества Православ’я, 13 березня, окрім літургії відбулося Послідування Неділі Православ’я з чудовим зворушливим співом «Хто Бог великий, як Бог наш? Ти єси Бог, творяй чудеса Єдиний…» і глибоко духовними молитвами про збереження Православної віри.

Люди в храмі стоять, за словами старшого паламаря Андрія, «наче свічечки» – ні суєти, ні пустих розмов. Мені, диякону, в сугубій єктенії додані прохання, що відповідають трагічним воєнним дням про припинення кровопролиття й миру.

Проповідь владики Віктора на літургії була сповнена високих слів про віру, про чистоту Православ’я, про випробування, що випали на нашу країну з початком Великого посту. Архієрей закликав паству до молитви, співчуття, закликав до миру та єдності. Майже весь собор віруючих причастився Святих Христових Таїн.

У нижньому храмі святих рівноапостольних Костянтина та Єлени

Храм був напівпорожнім. Відпочивало кілька людей, решта молилися нагорі або розійшлися по домівках за продуктами, годувати залишену в квартирах живність.

80-річний парафіян Володимир відповів на моє запитання про те, як він сприймає трагічні події нашого часу.

– Ми спочатку поділили Україну політично на захід і схід, потім і економічно. А потім добралися й до Церкви Божої. Згадати бодай політичне гасло Порошенка: «Армія, мова, віра», і цей «славнозвісний» Томос Варфоломія!.. З розколом у країні почалася війна духовна. Чому дивуватися? У Господа свої плани. І ми віримо в Його всесильну допомогу. А якщо вмирати, то краще тут, у молитві...

У кабінеті отця Всеволода

83-річний протоієрей Всеволод, найстаріший київський клірик, інженер-будівельник всього храмового комплексу, після трьох десятиліть праць по зведенню храмів, дзвіниці, адміністративних і господарських будівель передав настоятельство єпископу Віктору (Коцабі), вікарію Східного київського вікаріатства, а сам залишається за благословенням Митрополита Онуфрія почесним настоятелем, духівником парафії, і, як і раніше, керує всім господарським процесом. У парафіяльному штаті понад 60 осіб персоналу.

Він щодня, після ранкових молитов та спортивної гімнастики, яку не перериває вже понад 60 років, приходить до свого робочого кабінету. І незважаючи на те, що захворювання суглоба змушує користуватися паличкою, отець Всеволод не пропускає жодної служби. Сповідує мирян і духовенство, (клір парафії становить 15 осіб), приймає парафіян та паломників. Наразі становище особливо важке, коштів не вистачає. Біженців та безпритульних треба годувати, а іноді й одягнути, взути.

– Батюшко, як ви думаєте, через що такі лиха багатостраждальній Україні? – Запитав я його.

Отець Всеволод задумався, а потім відповів:

– Згадую слова приснопам’ятного Блаженнішого Володимира (Сабодана), який на подібне запитання журналістки про причини вибуху на Чорнобильській АЕС 1986 року відповів так: «Таке випробування під силу лише дуже сильному та боголюбному народу»…

– Мені також запам’яталася одна фраза, прочитана на той час в одному з українських ЗМІ: «У вогні Чорнобиля згоряв наш атеїзм»…

– І зараз, любий мій, немає у людей іншої надії, лише на Господа Бога! Церква молиться за свій народ, за свою землю, молиться за мир, про припинення цієї війни… Жодна війна у світі не принесла щастя, лише горе та сльози. Ось під час Великої Вітчизняної війни у Червоній Армії воювали практично всі хрещені воїни, від рядових до генералів. І не було, напевно, людини на фронті, яка б не сказала про себе: «Господи, допоможи!»

І зараз ми молимося про припинення кровопролиття, ворожнечі, злості, політичні протистояння. Ми, слов’яни, вийшли із однієї хрещенської купелі святого рівноапостольного князя Володимира. А наша парафія носить ім’я його бабки, святої рівноапостольної княгині Ольги. У лику наших святих сонми угодників Божих, від князів-мучеників Бориса і Гліба, Києво-Печерських преподобних, угодників інших давньоруських монастирів і аж до українських новомучеників ХХ століття! Ми не знаємо, може, ці скорботи, що випали нам, відсунуть світовий Апокаліпсис... Вірю, молитвами всіх святих і новомучеників, адже зараз гинуть безневинні люди, як мученики, ми діждемося і досягнемо миру.

Бережи всіх Господь!

І батюшка благословив мене на прощання.

*   *   *

Я поспішав додому, щоб встигнути до початку комендантської години. Через ворота приходу в’їхала фура з гуманітарною допомогою. Вона вирушить до Чернігова, де йдуть кровопролитні бої, страждають мирні, ні в чому не винні люди.

Фото автора