Грандіозна карта людської свідомості
Сьогодні, коли переживання за життя свої та близьких наповнюють наші серця болем, я хочу запропонувати всім нам коротку подорож за межі цього світу.
На нашому поверсі триває страшна війна. Давайте піднімемося хоча б подумки на кілька поверхів вище та подивимось, а що там? Візьмемо собі проводарями сирійських містиків, одкровенням яких ми присвятили цикл цих публікацій.
Продовжуючи розглядати корпус аскетичної спадщини подвижників Сирії, ми можемо легко знайти подібний духовний досвід у християнських подвижників, які жили в інший час і в інших регіонах світу. Унікальність цього досвіду в тому, що немає в історії християнської Церкви аналогів такого докладного глибокого психологічного опису цього досвіду. Те, про що ми читаємо у преподобного Ісаака Сиріна, Іосифа Хаззаї або Іоанна Дальятського, ми знаходимо в інших отців у дуже скупому та фрагментальному викладі. Воно й зрозуміло, адже йдеться про те, що висловити словами дуже непросто. Навіть у грецькому Добротолюбії такої грандіозної карти людської свідомості, яку нам показали сирійські містики, ми не знаходимо.
У цій публікації ми спробуємо коротко і схематично зобразити цю дорожню карту сирійських аскетів, яку можна сьогодні промалювати завдяки дослідженням таких видатних учених, як Максим Калінін та ін. Хочемо попередити наших читачів про те, що все, про що йтиметься нижче, можливо досягти лише у тих специфічних умовах життя, в яких подвизалися аскети Сирії VII-IX століть, а саме – у повному усамітненні та абсолютній ізоляції від світу. Проте для нас важливо те, що все, що описується сирійськими містиками, є плодом їхнього безпосереднього живого досвіду, підтвердженого не одним поколінням сирійських подвижників. Метою життєвого подвигу цих ченців було досягнення Божественного Світла. Шлях до цієї мети знаходився всередині самої людини, а дверима, що ведуть до цього шляху, було їхнє власне духовне серце.
Перший ступінь: місце чистоти
Початок шляху – це традиційна для будь-якої православної традиції аскеза. Але окрім суто утримання, посту та молитви головну увагу аскет-початківець приділяв боротьбі з помислами. Те, про що пише Ісаак Сирін, дуже докладно описує у своїх книгах сучасний нам старець Симон (Безкровний), який досяг у своєму житті найвищого ступеня обоження і споглядальної молитви. А саме, йдеться про те, що людина повинна повністю позбавитися будь-яких помислів, причому не лише злих, а й добрих.
Такі самі думки ми знаходимо і у преподобного Ісаака. Будь-яка складність мислення має бути видалена від людини. Справа тут не в якомусь зневажливому ставленні до нашої миследіяльності. Справа в тому, що потоки думок стають річкою, яка перегороджує шлях для більш високих ступенів людського духу, які вже вимагають не інтелекту, а простоти свідомості та віри. Тому думки треба відкинути, поки вони не вкоренилися.
Ісаак Сирін, Іосиф Хаззайя описують різні типи помислів і переживань, щоб їхні учні змогли не ототожнювати себе зі своїми думками та вчилися дивитись на них відсторонено. Сирійські ісихасти, на відміну від грецьких, не використовували при цьому якихось спеціальних дихальних практик. Вся їхня робота була зосереджена на власній свідомості.
Першим засобом для боротьби з помислами була вимога зосереджувати увагу на словах молитви, відсіюючи всі сторонні блукання розуму. Молитва при цьому має бути безОбразною. Подвижник, концентруючись на словах молитви, не дозволяв своїй уяві створювати будь-які образи всередені себе. Вершиною першого етапу духовного діяння було досягнення ясності та безмовності розуму.
Такий стан душі сирійські аскети називали «місце чистоти». Це стан, коли ти вже не борешся з думками, бо в твоїй свідомості припинено будь-які потоки розумового руху. Тобто перший етап – це очищення свідомості від стороннього сміття, а тіла – від пристрасних рухів.
Другий ступінь: місце ясності
Досягаючи місця чистоти, подвижник вже починає бачити проблиски Божественного Світла, яке вони позначали як «прозріння». Якщо аскет зміг звільнитися від помислів, але при цьому опинявся у темряві, тобто без споглядання «небесних зірок», це говорило про те, що вікно його душі ще нечисте і Небесне Світло не може через нього проникати. Тобто мало позбутися нав'язливих помислів, потрібна ще й певна моральна чистота серця. Якщо ж досягається і те, й інше, то святий починає споглядати те, що мовою візантійського богослов'я називається «світом божественних логосів».
Пояснимо коротко, що це таке.
Світ існує в часі, а Бог поза ним. Але Бог незмінний і в Ньому немає ані тіні зміни. Отже, і Божественний задум про мир і людину також предвічний. Тобто не було такого, коли б Бог не мав у Самому Собі цього задуму. Це означає, що світ і все, що у світі, у свідомості Бога також існує предвічно. Те, що сирійські подвижники починали прозрівати на цьому другому етапі, якраз і були Божественні думки (логоси) про все творіння. Аскет бачив не лише зовнішню реальність, а й її духовну складову, суть якої перебувала ніби всередині неї самої. Ці логоси вони описували у вигляді зірок, які проступали крізь темряву похмурої свідомості. Новий духовний досвід сприймався ними не тілом, а психічними почуттями, що усередині власної свідомості. Він зовсім не схожий на те, як ми сприймаємо світ за допомогою п'яти органів чуттів. Тому аскет каже про те, що він «чує небесні зірки», а не «бачить» їх, він «бачить голоси ангелів», а не «чує» їх, тощо.
Цей досвід неможливо перекласти на раціональну мову та описати у вигляді слів за допомогою звичайної людської лексики.
Другий ступінь був названий сирійськими містиками «місце ясності». Це певний стан незамутненості, коли розум людини входить у свій природний стан, яким його задумав Бог. Він ще називається станом розуму первозданного Адама. Аскет при цьому бачить світлих ангелів, чує їх, входить з ними у взаємодію, легко розрізняє підступи світу упалих духів, а також бачить красу свого власного розуму у вигляді сапфірового сяйва.
На дні нашої свідомості закладено любов та радість. Саме це є нормальний природний стан людини. Але досягається він лише через подолання товщі помислів та страхів.
На цьому етапі християнин відчуває також приплив безпричинної радості та сліз розчулення. Зануреність у цей досвід сирійські аскети описують у вигляді спіралі. Спочатку людина позбавляється помислів, досягаючи чистоти розуму і безмовності. Далі, подолавши гущу своїх думок і страхів, вона набуває невимовної радості. Дуже важливим є для нас висновок сирійських містиків про те, що на дні нашої свідомості закладено любов і радість. Саме це є нормальний природний стан людини. Але досягається він лише через подолання товщі помислів та страхів. Досягнувши цього стану, людина не лише починає бачити себе такою, якою вона є насправді, але починає бачити такими ж і інших людей. Не набувши цього стану, ми приречені на те, щоб дивитися на себе та на інших через окуляри псевдореальності, яка складається з власних страхів, забобонів, викривленого, потворного бачення людей та подій.
Усі наші судження у нинішньому духовному стані від початку неправдиві. Довіряти своєму погляду, своїм думкам про себе, про інших людей та обставини життя – означає обманювати себе. Тому послухання таке важливе для тих, хто дійсно прагне спасіння не на словах, а на ділі. Якщо ми будемо уважні до себе, то легко побачимо, що більшу частину нашої картини світу, включаючи й образи тих людей, які нас оточують, ми домальовуємо і домислюємо, виходячи з нашої власної фантазії.
Коли сирійський містик починав бачити інших людей такими, якими вони є, вірніше мають бути у задумі Божому про них, у ньому народжувалась надглибока любов до кожної людини. Біда наша в тому, що ми можемо прожити все своє життя так і не зрозумівши, хто ж я є насправді і яким мене самого створив Бог.
Третій ступінь: місце досконалості
Про цей ступінь написано й сказано найменше, бо він перебуває далеко за межами того, що можна висловити за допомогою грубої мови людських слів. На цьому ступені преподобний аскет бачить Божественне Світло віч-на-віч. При цьому Світлі він перестає усвідомлювати самого себе, в ньому не виникає ніяких думок. Така людина відчуває себе повністю охопленою вогнем Божественної Любові.
Багато аскетів говорили про те, що якби цей стан протривав ще трохи, то вони б не витримали та померли. Поки душа перебуває в земному тілі, бути на цій вершині стає подібним до смерті. Душа всіма силами прагне залишити це тлінне тіло для того, щоб навіки з'єднатися з Богом. При цьому особистість людини не зникає та не розчиняється у вогні цього Світла.
Відкриваючи всередині себе джерело енергії цієї Божественної Любові, святий і сам стає цим вогнем, а також провідником Божественного Світла у світ, що його оточує.
