Війна всередині важливіша за війну зовні
Нині ми всі проходимо страшний, але рятівний досвід болю та страждань. Бог надіслав нам іспит, оцінку за який у результаті ми виставимо собі самі.
Моє серце, як і серця багатьох тих, хто читає ці рядки, переповнене нерозчиненим оцтовим вином. Переживання за майбутнє важким свинцевим тягарем тягне душу в темні безодні страху та малодушності. З цією тяжкістю в душі я визирнув у вікно і вперше за багато років життя в рідному місті побачив величезні зірки на нічному небі. До цього їх не було видно через нічне освітлення. Але ось тепер, коли електрику вимкнули задля маскування, небесні світила стали видні у всій своїй розкоші.
Це були ті самі зірки, які так само дивилися на цей світ під час Першої та Другої світових воєн. Вони ж бачили битву Афінян зі Спартанцями і були свідками незліченних кривавих битв, про які вже ніхто й не пам'ятає. Вони надто далеко й високо, щоб боятися наших вибухів та снарядів. Та їм, мабуть, і не цікаво, що відбувається на цій маленькій піщинці на ім'я Земля, загубленій десь у безмежних океанах Всесвіту. Так само, як і ми проходимо повз, не помічаючи грандіозних битв, які відбуваються у нас під ногами між мурахами різних колоній.
Хто я?
Коли ніч минула, до моїх балконних вікон стали прилітати синички в спеціально для них облаштований будиночок. А коти, застрибнувши на підвіконня, стали приймати сонячні ванни, розтягуючи своє розніжене тільце.
Цього всього не бачать близькі та рідні мені люди, які мешкають в інших містах. До них у будинок летять не синички, а снаряди, і чують вони не пташиний спів, а розриви бомб, бачать не сонячне світло, а небо, вкрите димом та вогнем. Я чудово розумію, що сьогоднішній день цих людей може стати моїм завтрашнім днем, може навіть останнім. Як Бог дасть.
Щойно я отримав листа від бабусі, онук якої Данило хворий на онкологію. Цитата з листа: «Дочці кажу, от і настав час, коли проявиться, хто є хто, а Данило каже мені: "Ні, бабусю, проявиться – хто я"».
Знову жнива?
Останнім часом серед моїх далеких та близьких знайомих дуже багато людей померло від ковіда. Серед них було чимало людей високого духовного життя, як серед духовенства, так і серед мирян. Тепер ось війна. Схоже, що Бог знову увімкнув скороварку. Хтось у ній згорить від злості та ненависті, і схоже, що таких буде більшість. Хтось швидко дійде готовності до того, щоб увійти в Царство Боже. Хтось так і залишиться сирим та ні до чого не придатним.
Там, де йде війна, будуть лише перші та другі. Біда згорілих в тому, що вони всі події оцінюють виходячи зі своїх емоцій, страхів, переживань. Як же інакше, запитаєте ви? Так, наша гріховна людина інакше й не може відчувати життя, а проте це глибоко неправильно. Від збудження лютої енергії душі в нас розпалюється гнів, осуд, смуток, зневіра, злість, страх. Ми природно шукатимемо їхні причини у зовнішньому світі. А це в свою чергу призведе до нових поділів, ще більшої ненависті та ще більшого страху. Шлях в нікуди.
Фрагменти цілого
Ми намагаємося осмислити поточні події своїм розумом, але які його можливості? Ми навіть своє власне життя не можемо визначити, самих себе не знаємо і не розуміємо! Тільки Бог, Який бачить час із вічності, знає справжню суть усіх подій, не вириваючи їх з контексту. А ми бачимо лише один з фрагментів цілого, і то не розумом, а емоціями та переживаннями. Все це, безумовно, малює нами ж вигадану картину.
Я поставив собі запитання, а як сприймають цю війну люди, які зараз помирають чи страждають від раку? Напевно, зовсім інакше, ніж здорові. Цілком зрозуміло чому. Звісно, вибухи, біль, страх, війна є насправді. Питання не в тому, що існує за межами нашого тіла, а в тому, як ми все це сприймаємо зсередини.
Якщо повністю віддатися своїм помислам, страхам, переживанням – це пряма дорога або до позамежної ненависті, або до позамежного відчаю. Що ж робити?
Чи є вихід?
Вихід лише один – повністю довіритися Богу і безперервно молитися Йому. Самих себе, один одного і все життя наше Христу Богу віддамо.
Молитися, особливо в цей час, комусь може бути дуже важко, бо дух пригнічений страхом та переживанням. А комусь легко, бо душа, переосмисливши суть життя, стоїть на межі смерті, готуючись її переступити. Чиста молитва, як навчає отець Сергій Баранов, може бути тільки там, де розум вільний від будь-яких думок. До цього часу наша молитва буде лише співбесідою зі своїми помислами.
Для того, щоб молитися, необхідно розум очистити від усієї тієї гидоти, якою забита наша голова. Але як це важко, коли наш розум постійно, особливо зараз, як наркоман лізе в інформаційне павутиння. А в ній сховався павук, який обов'язково накачає душу отрутою безвиході та туги.
* * *
Все, що відбувається в часі, обов'язково колись скінчиться, так само, як і наше життя. Коли ми вступимо у вічність, то зрозуміємо суть того, що відбувається в часі, і будемо за це дякувати Богові. Можна намагатись робити це й зараз по довірі до Нього. Але в будь-якому разі ми повинні розуміти, що йдемо по життю з пов'язкою на очах. Її не носять тільки великі святі, але нам до них дуже далеко. Тому треба постаратися простягнути руку Богу і попросити Його: «Господи, веди мене дорогою, що йде до раю».
Якщо не вірити в Промисел Божий, то все життя наше з його горем і трагедіями – це суцільний абсурд, і в такі часи, як зараз – один відчай. Залишається лише одне – вірити в те, що все йде за давно заготовленим Богом планом.
