Стрітення Господнє: свято душевного миру та тиші
Свято Стрітення Господнього, яке Православна Церква відзначає 15 лютого, внутрішньо дуже тепле, тихе, несе в собі мир і лагідність.
У кожній урочистості, святкування якої встановила свята Церква, є якась своя особливість. Багато відомих євангельських подій містять у собі велич, незбагненність, неймовірну новизну. Подібні враження ми переживаємо в дні Різдва і Богоявлення, під час Страсної Седмиці, Преображення Господнього і особливо в день Воскресіння Христового. Але мені здається, що Стрітення Господнє несе у собі трохи інший характер.
Перед очима постає дивовижна картина тихої, мирної радості. Це і праведний Йосип з Богородицею, які лагідно виконують Закон і принесли Немовля Христа в храм. І втомлений від життя мудрий Симеон Богоприїмець, який дочекався, нарешті, зустрічі зі Спасителем світу. І смиренно стоїть осторонь пророчиця Анна. Так, тут є і трагічні нотки, такі, як близька смерть Симеона. З одного боку, він чекає на неї вже багато років, але з іншого – смерті ж не повинно бути, і втомлюється людина від життя тільки тому, що воно проходить у відриві від Бога, тяжке, сповнене хвороб та скорбот. До найбільшого Господнього дару – життя – домішується гіркота гріха та пороку.
У звернених до Богородиці словах: «Се, лежить Сей на падіння і на повстання багатьох в Ізраїлі і в предмет суперечок» (Лк. 2, 34), – ми вбачаємо прийдешні страждання Христа і неймовірні сердечні муки Діви Марії: «Тобі Самій зброя пройде душу» (Лк. 2, 35). Але це все ще в майбутньому, а поки що всі присутні мають можливість насолодитися моментом тихої радості. Їхні тілесні і душевні погляди спрямовані до одного Богонемовляти, Він є їхньою увагою, Він є їхньою насолодою, Він є їхнім блаженством.
А чого тут можемо навчитися ми? Для початку, хоч би зупинятися. Якщо швидко рухатися, багато довкола й не помітиш. Є ж різниця між, наприклад, їздою на машині лісом і пішою прогулянкою. Швидка зміна картинки не дозволяє розглянути подробиці, деталі, відчути велич Бога. Тому святитель Феофан Затворник пише, що «ми всі покликані не до розумового лише уявлення цього блаженства, а до справжнього його споживання, тому що всі покликані мати і носити в собі Господа і зникати в Ньому всіма силами свого духу». Досягнувши цього, наше блаженство буде не менше блаженства тих, кого ми бачимо в подіях Стрітення: «Ті були блаженні, що бачили; ми ж будемо блаженні – не бачивши, але вірувавши», – підсумовує святитель.
«Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого, Ізраїля» (Лк. 2, 29-32).
Всі ці красиві слова нам іноді здаються далекими та дуже абстрактними. Але хіба не почуття блаженства, близькості Бога змусило нас одного разу в минулому переглянути своє життя і здобути віру? Хіба не натхнення ми отримуємо, коли відходимо від Чаші, або коли в молитві попрацюємо трохи більше, ніж зазвичай? Хіба не внутрішній мир формується у нас у душі, коли за зачиненими дверима, віч-на-віч з Богом, ми трохи поплачемо про скоєні гріхи? Згадайте, в такі моменти зовсім не хочеться ні з ким сваритися, ніяка буря не здатна тоді порушити нашу внутрішню тишу. Здається, що в такі миті й померти не страшно. Але якщо для нас це лише миті, то для праведного Симеона – спосіб життя. Чи не тому так спокійно він звертається до Христа: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого, Ізраїля» (Лк. 2, 29-32).
Рай, як і пекло, для людини починається вже у цьому житті. Якщо передчуття блаженства через набуття внутрішнього миру багатьма святими отцями, та й нашим особистим досвідом, було принципово досяжно, то, значить, міркування про це – не така вже й абстракція. Давайте подумаємо, чого нам не вистачає для повернення втраченого миру та душевної радості у Бозі.
Основою фундаментом богоугодного життя святитель Феофан називає покаяння. Ми не бачили плачу Симеона Богоприїмця і пророчиці Анни, але їхній спокій, їхня спрямованість до Бога неможливі були б без довгого і скорботного шляху покаяння, очищення своєї душі. Ми можемо роками ходити до храму, але цього покаяння так і не досягти. Систематичне перерахування гріхів на сповіді, без жалю та щирої рішучості не грішити – це не просто не покаяння, а створення ілюзії покаяння, ілюзії, яку ми починаємо сприймати за дійсність. Побудова віри на такому фундаменті не приведе ні до чого доброго.
За справжнім покаянням обов’язково слідує причастя Святого Духа. Саме Дух дозволив Богоприїмцеві розпізнати в тілі принесеного Немовляти Спасителя світу.
Іноді доводиться спостерігати, як людина зовні благочестива, всі правила виконує, а варто тільки натиснути на неї, сказати, що вона неправильно будує своє духовне життя, так вона не просто починає ніжкою тупотіти, але ще й пазурі з зубами показувати. «Через покаяння відбувається відмивання скверни колишніх непотрібних справ, а після такого очищення буває причастя Святого Духа; але не просто, а через віру, прихильність, міцну рішучість стояти не падаючи і смирення тих, хто кається від щирого серця; і не тільки після прояву таких прихильностей, а й після того, як вийде розрішення гріхів від духовного отця та сприймача», – пише преподобний Симеон Новий Богослов. З цих слів ми ясно бачимо, що за справжнім покаянням обов’язково слідує причастя Святого Духа. Саме Дух дозволив Богоприїмцеві розпізнати в тілі принесеного Немовляти Спасителя світу. Не буде у нас Духа, значить без Нього і нам не розпізнати ні антихриста, ні Христа, доки все не стане настільки очевидним, що буде вже пізно.
Наступний крок до внутрішнього світу – це прагнення, щоб «на кожному у вас кроці або при кожному русі був як би написаний у вашій увазі Господь і Спаситель наш», – пише святитель Феофан. Як це зробити? Досить просто. Все, чим ми займаємося протягом дня, присвячувати Богу, за все дякувати Йому, на все питати допомоги та благословення. Не варто в такому разі зациклюватись виключно на ранкових та вечірніх молитовних правилах. Ніхто нам, крім нас самих, наших лінощів і розхлябаності, не заважає звертатися до Бога своїми, нехай і короткими словами. Йдете на роботу – поговоріть з Ним, попросіть благословення на дорогу, на новий день, попросіть допомоги у вирішенні складних завдань чи проблем, а потім не забудьте подякувати. Адже це зовсім нескладно, питання тільки в нашій внутрішній дисципліні та реальному розумінні, а чи справді нам потрібен Бог. При такому відношенні і простота серця з’явиться, і з оточуючими буде легко спілкуватися, і своєю любов’ю про Христа розповісти зможемо.
Якщо немає справ, якщо немає щирої та уважної молитви, якщо немає звернення до Святого Письма, то і подальший рух до Світла неможливий.
І останнє – всі зовнішні дії важливі, але це лише початок. «Під працею посвячення всіх діл Господу має бути якісне прагнення всіх бажань нашої душі тільки до Господа, – зазначає святитель Феофан, – під виконанням усіх молитов чи участю в богослужіннях має складатися в серці співчуття тільки до Господа та Господнього; під читанням слуханням Писань про Господа має лежати в основі охоче прагнення уваги нашого розуму до єдиного Господа». Проблема лише в одному: якщо немає справ, якщо немає щирої та уважної молитви, якщо немає звернення до Святого Письма, то і подальший рух неможливий. Тому, як би далеко в духовному житті ми не забиралися, необхідно все-таки зупинятися й іноді повертатися назад, щоб виправити звершені помилки.
Свято Стрітення Господнього своєю тихістю і миром нам ніби говорить, що в духовному житті поспіх зайвий, що мир, лагідність і смирення набуваються тихим подвигом: плачем, молитвою, вдячністю, спрямованістю розуму до Того, Хто є справжнім Життям. Так, пройшовши відведений земний відрізок, ми разом зі старцем Симеоном зможемо спокійно вимовити: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром» (Лк. 2, 29).
