Святитель Іоанн Златоуст про долю та провидіння
Ми всі знайомі з ім’ям Іоанна Златоуста. Проте творів святителя читали небагато. Напередодні дня пам’яті святителя ознайомимося з одним цікавим його творінням.
Одного разу під час вивчення творінь Отців Церкви мою увагу привернуло слово святителя Іоанна Златоуста «Про долю і провидіння». Тема не просто корисна, а й досить цікава. Ми ж всі любимо дізнатися про щось таке, таємниче. Хоча християни і розуміють, що Богом людині дарована свобода, але все ж таки свобода – це не свавілля, вона не може мислитися в поняттях і категоріях вседозволеності.
Розвивати тему свободи ми зараз не станемо, оскільки говорити зібралися про святителя Іоанна, відзначимо лише, що свобода – це внутрішня даність, що належить більше до сфери духу, ніж тіла. А тому не можна відкидати того факту, що на формування нас як особистостей, на наші погляди, уподобання, устремління впливає велика кількість зовнішніх факторів. І ось ці фактори – це не лише природні чи соціальні закони, не лише культурне чи політичне середовище, але ще й поле для діяльності промислу Божого, якою, за визначенням святителя Філарета (Дроздова), Він «зберігає буття та сили створінь, спрямовує їх до благих цілей, кожному добру допомагає, а зло, що виникає через віддалення від добра, припиняє і звертає до добрих наслідків».
Думку про свободу як певну внутрішню даність, яку людина може розвивати, а може й «закопати», святитель Іоанн ілюструє чудовим прикладом. Ні для кого не секрет, що в нашому житті величезна кількість тривог, занепокоєнь і скорбот, але якщо ми не зациклюватимемося лише на своїх проблемах, то побачимо, що багато людей переживають через зовсім протилежні речі. Одні – через бідність, інші – через багатство, адже коли є гроші, їх треба охороняти від зазіхання, зайвої витрати та ін. Є ті, кого дуже непокоїть відсутність власних дітей, а є ті, хто обтяжується багатодітністю. Хтось прагне влади та почестей, все робить для їх досягнення, а отримавши бажане, починає хотіти тиші та спокою.
Не раптова зміна тих чи інших обставин спричиняє наші скорботи і тривоги, а наш настрій, освіченість розуму.
«І зверни увагу на надлишок божевілля, – пише святитель Іоанн, – тому що майже всі ми нарікаємо з приводу не одних і тих самих обставин, але протилежних, хоча, якби природа обставин була причиною наших нарікань, нам не слід було б однаково сумувати з приводу протилежних речей». Звідси нескладно зробити висновок, що не раптова зміна тих чи інших обставин є причиною наших скорбот і тривог, а настрій, освіченість розуму.
Природно, що тут йдеться не про закінчення вузу і прочитані книги, а про той мир, у якому він зміг би завжди відпочивати, незалежно від інтенсивності бурі, що розігрується навколо. Я розумію, як це складно, але святитель Іоанн дає нам ще один добрий приклад. Він проводить аналогію із тілом. У кожної людини бувають іноді навіть дуже тривалі, мирні періоди життя. Якщо їх використовувати для тренування тіла, то укріплене, воно не тільки не знесилиться під час випробувань, а й зміцниться. Так само і з нашим розумом, з нашою душею. Що ж до методів, то вони, думаю, всім і без нагадувань добре відомі, головне не витрачати час для «тренувань» даремно.
Тепер щодо долі чи року. Звичайно, ставлення до цих понять та їхнього змісту у святителя негативне, проте перш ніж озвучити його висновки, хотілося б висловити деякі інші ідеї. Якщо людина має хоч якусь віру, то при зіткненні з бідами вона, намагаючись пояснити для себе те, що відбувається, починає шукати їхню причину в зовнішніх факторах. Так, далекі від Церкви, інколи ж і церковні люди, не витримуючи тиску обставин, буває, що у всьому звинувачують Бога. Але це, як вдало зазначив Іоанн Златоуст, не лікування рани, а приєднання до вже наявної ще однієї.
Віру в долю святитель вважає одним із видів богохульства, висловлюючи найстрашніші покарання для тих, хто не покається у такому своєму відношенні й не виправить свого життя.
Другий спосіб «вирішення» проблеми – це посилання на дію злих сил, які спокушають людину та творять їй інші підступи. Але цей варіант не набагато кращий за перший, тому що він усуває впевненість у Господній благості та всемогутності. По суті, таку тиранію демонів святитель Іоанн ототожнює з тиранією долі чи року, що неприпустимо для християнина: «Все це сповнене богохульства, і воістину сум’яття і негаразди залежать не від перебігу справ, а від настроєного відомим чином духу, який, хоча б насолоджувався сприятливим збігом обставин, не отримає собі ніякої від того вигоди доти, доки не виправить негаразди і безладдя, що знаходяться в ньому».
Взагалі, треба сказати, що віру в долю святитель вважає одним із видів богохульства, висловлюючи найстрашніші покарання для тих, хто не розкається в такому своєму відношенні й не виправить свого життя.
Відмова від року, як пише Іоанн Златоуст, має бути сама собою зрозумілою, природною, подібно до того, як люди відвертаються від інших злочинів. І тут ми також бачимо чудовий приклад. Припустимо, якась людина здійснила перелюб, погодьтеся, що смішно виглядатиме той факт, що на суді на своє виправдання вона почне посилатися на статевий інстинкт, мовляв, це не я, а інстинкт так спрацював. Усі оточуючі без зайвих аргументів зрозуміють сміховинність подібних реляцій, оскільки причина злочину криється не в інстинкті, хоча він і працює, але у особистому бажанні, через яке, зокрема, можна приборкати інстинкти. Зауважимо, що будь-який людський суд у всі часи і епохи ніколи не брав до уваги дію якогось року, але завжди судив людину як вільну: «Ніхто з тих, хто посилався у своє виправдання на долю, ніколи не був виправданий: ні лиходій у судилищах, ні слуга у домі, ні діти у школі, ні учні в майстернях, щоразу як у чомусь вони грішили». Особиста воля чи зусилля волі якраз і є найважливішим інструментом, завдяки якому людина може досягти внутрішнього миру, що ніяк не розхитується зовнішніми бурями.
Особиста воля чи зусилля волі якраз і є найважливішим інструментом, завдяки якому людина може досягти внутрішнього миру, що ніяк не розхитується зовнішніми бурями.
Потрібно сказати, що віра в долю або рок вносить аномалії не тільки в розуміння та оцінку злочину, а й у чесноти, адже тоді не може бути жодної заслуги, а людина просто виявляється іграшкою в руках сліпих сил, якими б вони не були. Взагалі виходить, що людина, яка вірить у долю, свідомо чи не усвідомлено всю провину у всіх діях спихає на Бога.
«Це – гірше за всякий гріх, – пише святитель Іоанн, – про те, звичайно, подбав і диявол, щоб ми не тільки стали недбайливими до чесноти та схильні до пороку, приписували Богу причину всього, але щоб, під виглядом захисту, зробивши богохульними і нашу душу, і нашу мову, ми звинувачували Бога і з себе самих складали звинувачення в скоєному, переносячи його на Того, Хто насправді не винний».
* * *
У сучасному світі діє безліч всяких ворожок, відьом та інших заклинателів. Я неодноразово стикався з тим, що люди вірять у їхні байки про рок і передумову, що нібито від них нічого не залежить, а так долею накреслено. Завдяки міркуванням святителя Іоанна Златоуста ми побачили, що навіть елементарна логіка свідчить проти всієї цієї навіженості, не кажучи вже про християнство в цілому.
Головне тільки, щоб у духовному житті були правильно розставлені акценти, а тоді й довгоочікуваний мир отримаємо, і не будемо боятися нічого.
