Святий Миколай, Санта чи Дід Мороз, або Чудо святителя Миколая
Напередодні зміни року зазвичай розгораються суперечки – хто справжній, хто «наш», хто «не наш» – святий Миколай, Санта чи Дід Мороз? Чи є відповідь на це запитання?
Як перед початком будь-якого довгого посту, а особливо Великого, починаються розмови про те, «що їсти, чого не їсти». Різдвяний піст у цьому плані особливий: у ці передноворічні та передріздвяні дні зазвичай розгоряються суперечки – від кого чекати подарунків під ялинку, хто справжній, хто наш, хто не наш – святий Миколай, Санта чи Дід Мороз?
Хто жив, а хто був
За давністю років навіть задокументовані факти перетворюються на легенди, і навпаки – легенди стають незаперечними фактами. Як саме це відбувається, нам добре відомо, всі ми в дитинстві грали в гру «зіпсований телефон» – це коли перший гравець вигадує слово і на вухо говорить його наступному гравцю, а той наступному. Так слово передається ланцюжком, і останній гравець знову називає пущене по колу слово вголос – і часто це вже зовсім різні слова. Так само буває з житіями святих і навіть з їхніми іменами.
Так, святий Миколай справді жив – тому є незаперечні документальні підтвердження. Він був єпископом Мир, що в Лікії (теперішньої Туреччини). Так, він створив таємну милостиню – подав (підкинув, підклав) три мішечки із золотими монетами одному біднякові-батькові, якому довелося погодитися на продаж своїх дочок у безсоромне рабство. Так він занапастив би і свою душу, і своїх дітей. Дізнавшись про такий намір отця, що впав у відчай від бідності, святий Миколай вирішив допомогти йому. Цей вчинок єпископа – не диво, а просто добра справа. Яка проте вразила жителів Мир. Тут бере свій початок шанування святого Миколая як покровителя нужденних та особливого покровителя дітей.
Нинішній образ Санти в 1931 р. намалював художник Хеддон Сандблом, коли працював над рекламним плакатом компанії Кока-Кола, – звідси й кольори одягу Санти – червоний і білий.
У середні віки святителя шанували найбільше в Барі, Венеції, Німеччині та Франції. Тут він був покровителем різних професій, зокрема пекарів. Декілька чудес святого Миколая пов’язано саме з порятунком Лікії від голоду. У зв’язку з цим пекарі мали звичай дарувати булочки бідним дітям на Різдво. День шанування святого Миколая (день його успіння) 19 грудня – стоїть близько до Різдвяних свят. І згодом три мішечки перетворилися на золотисті булочки – на західних іконах його часто зображують із трьома хлібами.
Минає час, і разом із нідерландськими протестантами, які називали святого Миколая своєю мовою Синт Клаасом, звичай дарувати дітям подарунки під Різдво від його імені перекочує до Північної Америки. Пройде ще 200 років, і в 1822 р. протестантський священик і викладач літератури, великий любитель поезії Клемент Кларк Мур напише баладу «Різдвяна ніч» і стане справжнім «батьком» Санти.
Подарунки під Різдво дарували, але це була різдвяна традиція, на згадку про подарунки волхвів немовляті Ісусу.
Тепер Санта-Клаус вже веселий ельф, який розвозить подарунки дітям на вісімці північних оленів.
Нинішній образ Санти в 1931 р. намалював художник Хеддон Сандблом, коли працював над рекламним плакатом компанії Кока-Кола, – звідси й кольори одягу Санти – червоний і білий. А прообразом послужив друг художника Лу Прентіс – повненький старий з ошатною бородою.
На теренах Русі святого Миколая шанували як чудотворця та швидкого помічника з ХII століття. Але жодного звичаю дарувати подарунки дітям від імені мирлікійського єпископа ми не мали. Ні, подарунки під Різдво дарували, але це була різдвяна традиція, на згадку про подарунки волхвів немовляті Ісусу.
На початку ХХ століття настали часи, коли Різдво та церкву заборонили, а щоб не ображати радянських дітей, подарунки їм став приносити персонаж народної казки Дід Мороз зі своєю онукою – Снігуронькою, також казковою героїнею.
Подарунки!
Подарунок, дар – це справа любові. І як кажуть у східній притчі, «у Бога немає інших рук, крім твоїх». Все одно ви підете купувати або робити власноруч подарунок для рідних чи друзів. Ви будете думати про нього та вибирати його. Потай завертати його в гарний папір. А чи буде він лежати під ялинкою, у панчосі, тапочці чи під подушкою – все одно це чиста радість, принесена любимим людям.
Святий Миколай схожий на Санту або Діда Мороза так само, як справжня сіра мишка на плюшевого Міккі Мауса. І жодного відношення вони один до одного вже не мають. Ніхто не збирався образити святого, малюючи рекламний плакат чи розповідаючи дітям казку про доброго чарівника.
Даруючи дітям подарунки, давайте говорити правду – про любов, про те, що любові треба вчитися, і у нас є чудові вчителі – такі, як святий Миколай. Ми можемо нарядити тата в червону шапку чи єпископську митру та білу бороду, але все одно – це він, тато. І тоді діти знатимуть про вашу любов до них і наслідуватимуть її.
А святий Миколай справді існує й досі буває серед людей і робить добрі справи. Якось мені довелося в цьому переконатися.
Втім, хтось скаже, що це лише збіг…
Як Вас звати?
Минулої зими довелося мені з одним знайомим священиком, назвемо його отець І., мандрувати в Почаїв. Їхали ми вдвох на його машині за навігатором. Виїхали в чудову погоду – легкий сніжок, яскравий, хрусткий, зимовий день. Їдемо, читаємо акафіст святому Миколаю, нікуди не поспішаємо, до темряви встигнемо.
Вздовж дороги краса – поля, лісочки, невисокі пагорби – натурально картина Пітера Брейгеля, не вистачає лише мисливців на снігу. Після п’ятої вечора сонце стало червоніти і хилитися до горизонту, навігатор повів нас «короткою» дорогою – путівцями, але добрими і новими дорогами. Позаду, праворуч, ліворуч поля, попереду ліс.
Милуючись заходом сонця, помічаємо, що машина якось тихо їде. І раптом зупиняється зовсім і не заводиться більше, попри численні спроби. Темніє та стрімко холодає. Отець І. надягає жовтий сигнальний жилет і виходить на дорогу – сподівається зупинити попутку. На дорозі нікого. Стемніло. Ні попереду, ні позаду жодного вогню, ні фари. За годину стало і зовсім холодно.
Отець І. повернувся в машину, що вже охолола, раз вона не заводиться, то й піч в ній не працює. Він почав сильно хвилюватися, що я замерзну, захворію і помру прямо тут же, а він нічого не може вдіяти. Усі друзі, здатні нам допомогти, залишилися далеко в Києві, а ми за 130 кілометрів від Почаєва в чистому полі. Дві машини проїхали повз нас, одна навіть зупинилася, і водій, пояснивши, що у нас «полетіла проводка», а він поспішає, поїхав.
Отець І. став винаходити способи порятунку – залишити машину тут і йти дорогою до найближчого житла (кілометрів 20). Викликати рятувальників – годин через п’ять вони приїдуть. Розводити багаття та грітися. І ще, може, зробити те чи те… Бажаючи заспокоїти отця, перебиваю його «способи порятунку»:
– Що ви хвилюєтеся, отче. Ми ж їхали, акафіст Миколаю читали, він про нас і подбає. Сам або надішле когось. Зачекаємо.
Ви б бачили обличчя отця І. – ми знайомі багато років, але після моїх слів на цьому обличчі просто «засвітився» напис – баба збожеволіла, зараз святий Миколай з’явиться її рятувати!
Сидимо, мовчимо. Помирати, то хоч без істерик.
За дві хвилини з темряви з’являються фари. Отець у жилеті вискакує на дорогу і махає руками. Машина зупиняється. Водій та священик про щось говорять. Отець повертається до машини, шукає буксирний трос, каже, що водій погодився дотягнути нас до найближчого села. Я пропоную «всі гроші світу», що я маю, щоб дістатися до Почаєва. Отець І. махає на мене рукою і йде з тросом. Нашу машину чіпляють до великого чорного позашляховика. Отець повертається в машину та повідомляє, що домовився – до Почаєва!
Я не бачу водія-рятівника, тому що у світлі наших фар і він, і його машина – просто чорні силуети на тлі снігу.
Раптом він відчиняє мої двері і пропонує пересісти в його машину, бо там тепло, а їхати години дві. Отець І. відправляє мене, а сам лишається за кермом. Я виходжу, і щоб подякувати водієві за порятунок, кричу йому в спину:
– Спасибі. А як вас звати?
Він, не обертаючись, кричить мені у відповідь:
– Миколай!
Не бачила, що при цьому імені, згаданому п’ять хвилин тому, зобразилося на обличчі отця І.
У машині роздивляюся водія – простий дядько, розповідає, що їде забирати маму із сусіднього села до себе. Що ніколи не кидає людей на дорозі. На дзвінки своєї дружини разів п’ять відповідає: «Та скоро вже буду!» А попереду ще 100 км дороги туди, та 130 назад.
А я дивлюся на нього і думаю – це сам святий Миколай, чи надіслав тезку?
Через дві години ми були у Почаєві, машину нашу водій Миколай затяг на місцеве СТО. «Усіх грошей» не взяв.
