Дракони та привиди преподобного Іоанна Дамаскина
Ми всі любимо іноді послухати, почитати щось таке, таємниче. Але чи можемо ми уявити, що в церковній літературі теж є тексти про драконів чи привидів?
17 грудня Православна Церква вшановує преподобного Іоанна Дамаскина. Більшість із нас знайома з його творчістю на підставі «Точного викладу православної віри», гімнографії або в крайньому випадку полеміки з ісламом. Але є в нього й два невеликих трактати, які так і називаються «Про драконів» та «Про привидів». Про що в них йдеться? Давайте розбиратись.
Часто для помилкової релігійності характерний сильний ухил у містицизм. Містика є й в християнстві, без неї ніяк. Однак здорове християнське життя не відкидає, а часто й навіть успішно користується доводами розуму. Це положення чітко простежується в міркуваннях преподобного Іоанна Дамаскина. Позначені трактати цікаві не лише тим, що з них ми можемо дізнатися про деякі забобонні погляди, а й про способи наукового мислення VIII століття. Причому останнє якраз стосується преподобного Іоанна.
Виходячи з тексту, реальність існування драконів для людини позначеного періоду часу була очевидною. Хтось, можливо, подумає, що йдеться тут про раннє Середньовіччя, коли народ вірив у всякі казки. Ну, по-перше, преподобний Іоанн Дамаскин – людина не лише аскетичного та святого життя, але ще й людина розуму. Його міркування не дають нам ані найменшого приводу сумніватися в його адекватності і здатності критично мислити. По-друге ж, тут ми говоримо про вельми освічену Візантію, а не про Захід, куди з-за Рейну хлинули орди досить диких німецьких племен.
Є у преподобного Іоанна й інші описи драконів, «у яких широка голова, золотисті очі та рогові виступи на потилиці... Бувають вони і великі, і маленькі. Всі роди змій отруйні, окрім дракона, який один не випускає отруту».
Так, для підтвердження своїх слів преподобний Іоанн посилається на римського історика Діона Кассія, який при описі подій Карфагенської війни (йдеться про Другу Пунічну війну 218-201 рр.до Р. Х.) розповідає, як «раптово приповзлий дракон розташувався за валом римського війська». За наказом свого воєначальника Марка Атілія Регула солдати вбили дракона та здерли з нього шкуру. Цей трофей був згодом доставлений до Сенату, де його виміри показали довжину в сто двадцять футів (36,576 м). Є у преподобного Іоанна й інші описи драконів,«у яких широка голова, золотисті очі та рогові виступи на потилиці... Бувають вони і великі, і маленькі. Всі роди змій отруйні, окрім дракона, який один не випускає отруту».
Коли про драконів йдеться в міфах, то варто згадати, якими в них представлені дракони. Як правило, це розумні істоти, що мають характер, різні риси та властивості, серед яких і володіння чаклунством, й інші фокуси. Що ж, преподобний Іоанн сам в таких драконів не вірить і, більш од того, активно критикує дану позицію: «Оскільки деякі вигадують, що дракони і приймають людський образ, і стають зміями, іноді маленькими, іноді величезними, що виділяються довжиною і розмірами тіла, а іноді, як вже було сказано, зробившись людьми, вступають з ними у спілкування, з'являються, викрадають жінок і співмешкають з ними, то ми запитаємо [тих, хто розповідають все це]: скільки розумних природ створив Бог?».Відповідь на поставлене запитання очевидна – дві: ангельську і людську.
Далі преподобний пише – якщо врахувати всі описані властивості драконів, то доведеться зробити висновок, що така істота є носієм якоїсь третьої природи, яка, до того ж, явно перевершує людей. Звичайно, таке твердження суперечить Одкровенню, а тому драконів потрібно залічити до нерозумної тваринної природи, що й робить Іоанн Дамаскін: «Адже я не кажу тобі, що немає драконів: дракони існують, але вони суть змії, народжувані від інших драконів. Будучи тільки-тільки народженими і молодими, вони малі, коли ж наситяться і увійдуть в міру віку, то робляться великими і товстими, так що перевершують протяжністю і розмірами інших змій».
Дракони, які описуються, відрізняються від інших змій як мінімум розмірами та відсутністю отрути.
Не можна було не помітити, що дракони, які описуються, відрізняються від інших змій як мінімум розмірами та відсутністю отрути. Отже, в описі драконів часів Дамаскина присутній явний натяк на динозаврів – термін, якого ніяк не могла знати людина VIII століття, бо введений він був біологом Річардом Оуеном у 1842 році.
Але звідки взятися динозаврам у часи Середньовіччя – запитаєте ви? Я не фахівець у цій галузі, проте можу вказати не дві достовірні речі. Перше – зображення деяких динозаврів можна знайти на артефактах, створених задовго до XIX століття, коли тільки почали не просто знаходити, а й описувати кістки тоді ще невідомих величезних тварин. Так, наприклад, у 900 р. до Р. Х. один ірландець описав свою зустріч із істотою з великими лапами та «залізними цвяхами» уздовж хвоста. Ще в англійській хроніці 1405 року читаємо наступне: «Неподалік міста Буреса, що поблизу Садбері, на превеликий жаль всього народу, недавно з'явився дракон, величезний тілом, з гребенем на голові, з зубами як зуби пили та хвостом неймовірної довжини. Він убив пастуха та зжер багато овець». Також на мідних гравюрах кафедрального собору міста Карлайла (Великобританія), датованих XV століттям, окрім звичних тварин можна побачити зображення, що дуже нагадують динозаврів із групи завроподів.
Загалом, подібних прикладів вистачає. Друге, про що хотілося б сказати, – це про факт певної заангажованості вчених тією науковою парадигмою, в рамках якої вони були виховані і в рамках якої розвивали свою діяльність, а тому до достовірності загальноприйнятого на сьогодні датування кісток динозаврів є запитання. Скептикам не варто відразу кидати в мене «гнилими помідорами«, краще для початку прочитати бестселер в області історії науки – працю Томаса Куна «Структура наукових революцій».
Лише Спаситель одного разу проходив крізь замкнені двері, а якщо «волхвуючі і мерзенні жінки» шляхом якихось маніпуляцій це повторюють, виходить, Христос не створив нічого значущого, що саме по собі – абсурд.
Але давайте повернемося до преподобного Іоанна. Друга половина його трактату «Про драконів» якраз і присвячена розвінчанню міфу про розумність і чаклунство цих самих ящерів. Він ясно дає зрозуміти, що не варто вірити в подібні байки, тим паче вплітати їх в релігійну традицію. Є створений Богом і функціонуючий за своїми законами матеріальний світ, в якому не потрібно шукати якийсь містицизм, а краще думати своєю головою, розумом осягаючи Господню премудрість, яка так гармонійно все влаштувала.
Такий самий підхід ми бачимо в розмові про привидів. У ще коротшому трактаті «Про привидів» преподобний Іоанн пише: «Деякі з найбільш неосвічених стверджують, що є жінки-привиди, які ще називаються гелудами. Розповідають, що вони ночами з'являються в повітрі і, якщо відвідують будинок, то їм неможливо перешкодити ані дверима, ані запорами, але вони входять через замкнені з усякою ретельністю двері і душать немовлят. Інші кажуть, що вони з'їдають печінку і весь [внутрішній] склад [дітей], покладаючи межі їхньому життю».
Іоанн Дамаскин досить жорстко критикує дану думку, вказуючи, що лише Спаситель одного разу проходив крізь замкнені двері, а якщо «волхвуючі і мерзенні жінки» шляхом якихось маніпуляцій це повторюють, виходить, Христос не створив нічого значущого, що саме по собі – абсурд. Висновок преподобного безапеляційний: «Всю цю нісенітницю вигадують якісь єретики, що ворогують проти Святої Кафолічної Церкви, з тим, щоб відвернути простеців від правого розуміння».
Отже, виходячи зі сказаного, ми можемо зробити два важливих висновки:
- Розум нам даний для того, щоб ми ним користувалися, в тому числі на благо своєї душі, бо саме з його допомогою ми можемо уникнути небезпечного містицизму та релігійної екзальтації.
- Чаклункам і екстрасенсам вірити не можна – вони готові говорити все що завгодно і як завгодно обманювати, аби захопити людину в свої антихристиянські тенета.
Як бачимо, читання святих отців іноді буває не лише душекорисним, але й незвично цікавим.
