День прапора Європи, або Роздуми про те, куди ми котимося
Чи знаєте ви, що 12 зірок, які зображені на прапорі об’єднаної Європи, символізують 12 апостолів? Принаймні так стверджують самі автори прапора.
8 грудня 1955 року було затверджено прапор Євросоюзу. Дванадцять зірок на блакитному тлі. Офіційне рішення комітету щодо прийняття цього прапора говорить про те, що зірки символізують народи Європи, коло – це єдність, дванадцять – це символ досконалості та повноти. За словами самих авторів прапора, вони просто змалювали німб з ікони Божої Матері. Дванадцять зірок означають дванадцять апостолів, а блакитне тло традиційне для іконографічного зображення Богородиці. Але цієї інформації не знайти в офіційних джерелах.
Все це є глибоко символічним. Європейська цивілізація, заснована на фундаменті християнської віри, стала соромитися Христа. Для неї дванадцять знаків зодіаку на тлі блакитного неба стали ближчими, ніж дванадцять апостолів, зібраних навколо Божої Матері. Процеси дехристиянізації зараз йдуть у Європі на повну силу. І як наслідок – храми порожні, закриваються, руйнуються, продаються або здаються в оренду, семінарії закриваються через відсутність набору. «Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі?» (Лк. 18:8).
Але хіба тільки в Європі йдуть ці процеси? Хіба не те саме відбувається і в інших країнах світу? Причини тому різні, але суть одна – люди стали втрачати віру. Якщо у Європі причинами цієї корозії стали споживче ставлення до життя та загальна секуляризація, то у нас причини ті, про які ясно сказано у Святому Письмі – «множення беззаконь» та «охолодження любові».
«Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі?» (Лк. 18:8).
За своє життя я бачив початок церковного відродження, а потім став свідком охолодження і навіть агресивного ставлення до Церкви тих, хто в ній колись був хрещений. Пам’ятаю, як у юності ми мріяли прочитати Біблію, як захлинаючись розповідали один одному про те, що в ній було написано ще тисячі років тому: про те, що по небу літатимуть залізні птахи (літаки), а вся земля буде обплутана нитками (електричними проводами). Але купити Слово Боже на той час було неможливо.
У школі щороку 1 вересня нам розповідали про те, як Юрій Гагарін літав у космос і на власні очі бачив, що ніякого Бога там немає. Але від цього інтерес до Богопізнання чомусь не пропадав, а швидше, навпаки, тільки збільшувався. І це можна було сказати про більшість людей, яких я знав у ті далекі роки. Десь у глибині душі кожен із них вірив у Бога, хрестив своїх дітей у Церкві, освячував паски навіть за наявності партійного квитка.
Моє дитинство проходило у брежнєвський період радянської історії. Те, чому нас тоді вчили, було по суті перефразуванням Євангельських заповідей. Нас вчили допомагати один одному, заступатися за слабких, ділитися, не заздрити, поважати чужу працю. Ми шефствували над ветеранами війни, доглядали могили загиблих воїнів, брали участь у тимурівському русі, поступалися місцем старшим у транспорті, дбайливо ставилися до природи, поважали батьків і вчителів.
Те, чому нас тоді вчили, було по суті перефразуванням Євангельських заповідей. Нас вчили допомагати один одному, заступатися за слабких, ділитися, не заздрити, поважати чужу працю.
Я можу з упевненістю сказати, що любові, поваги, співчуття один до одного в людей у ті часи було набагато більше, ніж зараз. До речі, я навчався в єдиній у районі україномовній школі. І ми були тоді в певному привілейованому становищі. Щороку в нас були нові підручники з усіх предметів, тоді як у російськомовних школах підручники переважно переходили з класу до класу. Наочних посібників у нас теж було більше, ніж в інших школах. У своєму дитинстві жодного разу я не чув нічого поганого щодо нашої мови чи культури, тоді як нас тепер намагаються переконати у протилежному. Я взагалі тоді не чув жодного слова ворожнечі щодо жодного народу чи нації.
Після повернення з армії 1989 року я вступив на факультет української філології, де в нас також були чудові вчителі, справжні представники української інтелігенції. Я досі з благоговінням згадую декана факультету Чабаненка Віктора Антоновича, професора та людину з великої літери. Те саме можна сказати і про інших викладачів.
Свобода стала розумітися як вседозволеність, а гріх у різних формах і проявах увійшов у моду. До нас прийшли Захід та Європа з їхніми псевдоцінностями.
З початку 90-х у країні почали відкриватися храми. 1991 року Україна стала незалежною державою. Я нарешті зміг взяти в руки Євангеліє і прочитати його. Моє перше Євангеліє, до речі, теж було українською мовою. Проте разом із відкриттям храмів та вільним обігом долара у життя людей стали входити холод, відчуженість і навіть відверта ворожнеча. Почалося це з того, що наша масова культура, збожеволівши від раптово набутої вседозволеності, виплеснула в маси бурхливі та отруйні потоки пропаганди розпусти, наркотиків та іншого морального бруду. Поширювалися порнофільми, криваві примітивні бойовики, фільми жахів, вульгарні журнали. Книжкові ринки були завалені окультною літературою.
Водночас у газетах та журналах стали з’являтися перші публікації, в яких говорилося, що першими людьми на землі були українці, що наша цивілізація найдавніша у світі, що це ми винайшли колесо, писемність та інше. Вчорашні радянські люди, які здобули, як тепер з’ясовується, відмінну освіту, посміхалися і крутили біля скроні, читаючи це марення, але вода камінь точить – розрахунок був саме на це.
Потроху почали видаватися брошури, наповнені ненавистю, злістю, агресією і навіть прокльонами на адресу інших народів та націй. По телевізору різноманітні кашпіровські та чумаки махали руками, заряджаючи мазі та воду, сектанти збирали стадіони глядачів, а ОЗУ влаштовували перестрілки, розділяючи сфери впливу. Все вищезгадане з’явилося в нашому житті з грифом «Вперше». Свобода стала розумітися як вседозволеність, а гріх у різних формах і проявах увійшов у моду. До нас прийшли Захід та Європа з їхніми псевдоцінностями.
Для побудови сильної та процвітаючої держави, якою Україна мала всі шанси стати, потрібно було зміцнювати єдність нації. Але нас стали розділяти за етнічною, мовною, релігійною ознакою, за політичними та історичними симпатіями і Бог знає за чим ще.
Разом із церковним ренесансом йшов паралельний процес розлюднення та знищення всього того доброго, що ще було збережено у радянський період нашої історії. Здавалося б, проста логіка мала підказати владі, що для побудови сильної та процвітаючої держави, якою Україна мала всі шанси стати, потрібна монолітна єдність нації. Але нас стали розділяти за етнічною, мовною, релігійною ознакою, за політичними та історичними симпатіями і Бог знає за чим ще.
Євангеліє, Послання апостолів чітко і однозначно визначають тимчасовий статус будь-якої нації, соціального становища і навіть статевої приналежності, покладаючи на душу християн одне, головне прагнення – вчитися жити в любові до Бога та інших людей. Але чомусь вірус егоїзму та національної самості став проявляти себе так, що ненависть і ворожнеча до будь-якого інакомислення стали сприйматися як праведна ревність. Найстрашніше в сімейній оселі – це ворожнеча та ненависть однокровних родичів. Почавшись у релігійній сфері, вона стала поширюватись і на інші сфери соціального життя суспільства.
У боротьбі між Марфою та Марією перемогу здобула Марфа. Храми збудували, штат духовенства укомплектували.
Я пам’ятаю той час, коли в 90-х роках на звичайній недільній службі в храмі не було де яблуку впасти. Після десятиліть духовного застою люди потягнулися до Бога, стали читати Слово Боже, прагнули почути про Христа, вивчати спадщину Святих Отців. Інтернет тоді тільки почав з’являтися, і далеко не кожен міг дозволити собі мати таку розкіш вдома. Задовольнити цю духовну жагу до слухання можна було лише організовуючи якісь лекторії, богословські курси. Більшість енергії церковного життя йшла тоді на будівництво храмів. Це теж треба було робити, бо церков та священиків катастрофічно не вистачало. У боротьбі між Марфою та Марією перемогу здобула Марфа. Храми збудували, штат духовенства укомплектували. Але поступово із закінченням усієї цієї роботи став згасати й неофітський релігійний ентузіазм. Все це було цілком очікувано. Довго період підйому тривати не міг.
Ще десять років тому студенти, у яких я читав лекції в університеті, на запитання «Чи хреститимуть вони своїх дітей?» давали ствердну відповідь. Сьогодні на те саме питання більша частина відповідає: «Ні, не будемо, нехай виросте і сам прийме рішення». Тобто традиція, яка зберігалася, нехай і формально, навіть у роки радянських гонінь, вже перестала існувати в поколінні українців, які прийшли у світ на початку ХХІ століття.
З тих, хто почав ходити до Церкви тридцять років тому, залишилися лише найстійкіші. Але, зважаючи на те, скільки людей готові сьогодні йти на хресні ходи, захищаючи свою віру, їх насправді не так уже й мало.
З тих, хто почав ходити до Церкви тридцять років тому, залишилися лише найстійкіші. Але, зважаючи на те, скільки людей готові сьогодні йти на хресні ходи, захищаючи свою віру, їх насправді не так уже й мало. Адже це мала частина парафіян УПЦ, ті, хто зміг зважитися на цю працю. А скільки таких, хто не зміг із тих чи інших причин взяти в них участь! Всі ці люди – наші громадяни, вони тут народилися та виросли, на цій землі жили їхні діди та прадіди. І моляться вони в наших храмах про спасіння своєї душі, про нашу Батьківщину, якою є для них українська земля.
Проте ми бачимо, як жорсткіше і наполегливіше проводиться політика нацьковування людей один на одного, як триває на всіх рівнях пропаганда ненависті, злості, агресії одних українців проти інших. Це і є справжня причина того, чому ми так живемо, чому віра в наших дітях вичерпується, і вони втрачають будь-який інтерес до Бога і спасіння своїх душ.
Зло руйнує серце будь-якої людини. А якщо воно ще приправлене страхом, гедонізмом та брехнею, то стає подвійно небезпечним. Сьогодні наша молодь не має того духовного вакууму, в якому пройшло дитинство мого покоління. Євангеліє тепер може придбати кожен, будь-яку книгу можна прочитати в Інтернеті. Але, тим не менш, життя сучасних дітей з усіма цими гаджетами та комп’ютерами набагато сумніше, ніж те, яким жив я в їхні роки. І, як це не парадоксально, дорогу в храм їм знайти теж буде важче, хоча він може бути від них лише за два кроки.
