Заповіді блаженства: те, що ми не зрозуміли
Сьогодні ми поговоримо про заповіді блаженства, сказані Спасителем під час Нагірної проповіді.
Заповіді блаженства, які ми чуємо щоразу під час літургії, виконуються хором перед тим, як священик увійде з Євангелієм через Царську браму. У цьому є ілюстрація глибокого сенсу того, хто може увійти до воріт вічного життя, і що потрібно зробити для того, щоб тебе туди пропустили. Точніше буде сказати – яким потрібно стати? Тому що Заповіді блаженства, будучи серцевиною Нагірної проповіді Спасителя, для багатьох, хто називає себе християнином, є каменем спотикання і спокуси.
Людині властиво боятися і уникати всього того, чого навчає Спаситель у цих заповідях. Злидні, плач, голод і спрага, гоніння, приниження… Хто з нас хотів би бачити своїх дітей, які зазнають усіх цих станів? Але Бог, який є Сама Любов, дає нам наказ пройти через досвід земного вмирання для того, щоб воскреснути до Вічного життя. Заповіді Блаженств є ще й одкровенням Бога про Себе. Він хоче нас зробити Своїми дітьми, щоб ми мали з благодаті те, що Він має за природою. Але для цього нам потрібно зняти з себе все те, що стоїть між нами та Богом. Це все може здатися для когось дуже складним, але насправді все навпаки. Бог простий. Це ми стали надто складними. Тому людині й треба постаратися повернутися у початкову простоту.
Спаситель веде наші душі до досконалості в Істині та святості. Євангельське одкровення – це вчення про досконалість людського духу у Христі. Заповіді блаженств – це відкриття Богом Своєї Божественної природи людині та введення її в життя вічне.
Чому Христос почав пояснення Царства Небесного з блаженств? Тому що свобода у Святому Дусі – це блаженство і просвітництво наших душ і тіл. Все, що позбавляє нас цієї свободи, стає рабством. Повне поєднання розуму з Істиною в серці є справжнє блаженство і радість у Христі.
«І Він, відкривши уста Свої, навчав їх, говорячи: Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мф. 5. 3)
Що таке злидні у прямому значенні цього слова, нам зрозуміло. У Євангелії ми неодноразово читаємо про те, що той, хто хоче слідувати за Христом, має залишити все. Тому в давній чернечій традиції добровільна бідність була обов’язковою умовою прийняття постригу. І тут йдеться не просто про те, щоб відмовитися від земних здобутків, а про те, що в розумі і серці не повинно бути прихильностей ні до чого речового.
Убогість духовна полягає в тому, що в умі немає думок, а в серці бажань, які б вели християнина до праху цього світу. Тільки така людина може знайти Царство Небесне. «Блаженні вільні» – ось суть слів Нагірної проповіді. На порозі смерті лише така свобода і може дати душі втіху, а не сім’я чи друзі. Духовна практика злиднів розуму є першим щаблем на шляху до вічного Життя.
«Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф. 5. 4)
Плач у нас, як правило, асоціюється з горем, втратою, хворобою, нещастям, що обрушилося на наші плечі. Але яким би не було здоровим наше тіло, як би не були щасливі наші діти, яким би добрим не був наш дім, усе це благоденство тимчасове. Плакати і боятися неминучого безглуздо. Блаженним плачем Святі Отці називають плач про власні гріхи і невігластво свого розуму, що помре в помислах. Ті, хто має цей плач, знаходять допомогу Божу і благодать, позбавляючись всякого зла і втішаючись блаженством духовної свободи в Христі, тому що тільки Він незмінний і може дати нашій душі справжню втіху.
«Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю» (Мф. 5. 5)
У звичайному світському розумінні лагідність – це насамперед беззлобність. Але святитель Василь Великий тлумачить цю заповідь блаженств набагато глибше. «Ті, хто звільнився від усякої пристрасті, називаються лагідними», – пише він у своїх листах. І далі святитель говорить про те, що тільки той, хто сподобився беззлобності у Святому Дусі і переміг усяке зло у вигляді пристрастей і помислів, хто відкинув свій розум, живучи тільки благодаттю, «успадковує як цю землю, бо вона створена для лагідних, так і чисту землю свого серця, де знаходить Христа, Який передає такому лагідному серцю у спадок все Своє Царство Вічної Істини».
«Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть» (Мф. 5. 6)
Голодний і спрагнений – це той, хто спрямований на досягнення шуканого. Якщо це будуть мирські устремління до страв та напоїв, то від них залишиться лише купа бруду. Але той, хто цілком спрямований на досягнення Божественної Істини, хто залишив земне розумове мислення і всякі помисли, знаходить Її у всій повноті і насичується досконалістю безпочаткової неперехідної Правди, яка є Хліб Життя, що сходить з Небес.
«Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть» (Мф. 5. 7)
Ми б назвали милостивою людину, яка ставить благополуччя ближнього вище свого власного. Але ось Ісаак Сирін називає милостивим того, хто «у своїй думці не відрізняє одного від іншого, але милує всіх». Старець Симеон Афонський навчає, що за допомогою цієї чесноти можна дуже швидко досягти порятунку. «Той же, хто самовіддано жертвує заради Бога всіма уподобаннями і віддає Йому свій єдиний скарб – любляче серце, а ближньому – своє дороге життя, миттєво з’єднується з Богом». Людина, яка знайшла в собі таке милостиве серце, жертвує всім, навіть своїм життям, заради ближнього. Бажаючи всім спасіння, вона є найвищою милістю і знаходить досконале помилування в Господі. Милостивий дружить з Господом і знаходить Життя вічне.
«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мф. 5. 8)
Чистий – значить непорочний, який не має жодних смертних гріхів. Це непорочність зовнішня. Але той, хто абсолютно непорочний серцем від усього тлінного (від пожадливостей плоті і чистий розумом від земних уявлень і поганих помислів), у благоговійній чистій молитві прямо бачить Бога таким, як Він є. Така людина з’єднується з Ним досконалим єднанням і знаходить багатство істинне, духовне, нетлінне – досконалу богоподібність, до якої приводить нерозсіяна молитва.
«Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими» (Мф. 5. 9)
Миротворець – це той, хто у собі творить мир і відкриває його ближнім. Це мир душі початковий, попередній. Але той, хто здобув у своєму серці найвищий духовний мир – невечірній день Істини, непідвладний нічому земному, – знаходить у собі Царство Боже, служить Ним людям і стає сином Божим, знаходячи владу над своїм розумом.
«Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мф. 5. 10)
Вигнані за правду – це переслідувані в цьому земному житті. Вони заслуговують на всемірну повагу. Але той, кого не тільки цей світ, а й світ злісних духів піднебесних переслідує за Істину, воістину блаженний. Царство Небесне – це Царство Істини, до якого відчуває ненависть всяке земне царство, і найбільше диявольське. Тому ознака Істини, яку світ земний та демонічний не можуть ні вмістити, ні прийняти, – гоніння на носіїв Божественної Правди. Той, хто стоїть в Істині і володіє мудрістю духовного міркування, непідвладний нічому земному і неприступний нічому демонічному і тому цілком блаженний у Христі, Який є Істина.
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас і гнати, і всіляко неправедно злословити за Мене» (Мф. 5, 11)
Стійко терпіти ганьбу – це велика гідність людини. Терпіти всілякі переслідування – це досконала мужність людського духу. Залишатися абсолютно незворушним у найважчому випробуванні душі – лихослів’ї, є перемогою людської стійкості над цим світом та демонічним. Злослівність – це спроба сатани зганьбити вас. Тому всі гідні, терплячі і незворушні душі блаженні у Христі, який зазнає заради Спасіння всіх людей зневажання, лихослів’я, гоніння і навіть жорстоку смерть на хресті.
* * *
Головне завдання нашого життя – це врятувати свою душу. Не можна бути жінці трошки вагітною або людині трошки живою, так само не можна бути трішки врятованим. Євангеліє дано нам як Одкровення про спасіння душі для практичного застосування. Ми не маємо часу для розгойдування, життя протікає дуже швидко.
З першого і до останнього слова євангельські заповіді своєю благодатною силою ведуть нас до безпосереднього осягнення Істини Спасіння і досягнення граничної святості – досконалості у Христі. Мета будь-якого духовного діяння – Божественна Любов. Тільки Вона є джерелом нашого спасіння, тому що перебуває вічно. Довершена Любов до Бога і ближнього знаходить своє завершення в нетварному світлі Пресвятої Трійці і спокої Царства Божественної краси. Заради цієї великої мети слід залишити всю зайву метушню і зосередитися на головному – практичному осягненні Бога. Якщо ми не здобудемо спасіння зараз, всі інші наші здобуття стануть для нас лише пасткою диявола.
